Герман Вінклер
Ге́рман Ві́нклер (нім. Hermann Winkler; нар. 8 листопада 1888, Дрезден, Королівство Саксонія, Німецька імперія — пом. 17 січня 1946, Миколаїв, Українська РСР, СРСР) — німецький генерал-лейтенант, військовий комендант міста Миколаєва під час його окупації у 1941—1944 роках. Співучасник і один з організаторів масового терору на окупованих територіях Миколаївської та Херсонської областях України.
| Герман Вінклер нім. Hermann Winkler | |||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Генерал-лейтенант | |||||||||||||||||
 | |||||||||||||||||
| Загальна інформація | |||||||||||||||||
| Народження | 8 листопада 1888 Дрезден, Королівство Саксонія, Німецька імперія | ||||||||||||||||
| Смерть | 17 січня 1946 (57 років) Миколаїв, Українська РСР, СРСР (страта) | ||||||||||||||||
| Громадянство | .svg){kind=small} Німецька імперія.svg){kind=small} Третій Рейх | ||||||||||||||||
| Національність | німець | ||||||||||||||||
| Партія | НСДАП | ||||||||||||||||
| Військова служба | |||||||||||||||||
| Роки служби | 1908 — 1945 | ||||||||||||||||
| Приналежність | Третій Рейх | ||||||||||||||||
| Вид ЗС | .svg){kind=small} Вермахт | ||||||||||||||||
| Рід військ |  Сухопутні війська | ||||||||||||||||
| Війни / битви | Перша світова війна Друга світова війна | ||||||||||||||||
| Командування | |||||||||||||||||
| |||||||||||||||||
| Нагороди та відзнаки | |||||||||||||||||
| |||||||||||||||||
Біографія
ред.Народився 8 листопада 1888 року в сім'ї Юлії Кауфманн і бізнесмена Курта Вінклера в місті Дрезден.
17 березня 1908 року приєднався до Королівських саксів як кадет. Служив у 3-му піхотному полку короля Людвіга III Баварського № 102 а, де 4 листопада 1908 року йому присвоєно звання прапорщика, а згодом, 19 серпня 1909 року, — лейтенанта.
У 1913 році став ад'ютантом 3-го батальйону, з яким вийшов у похід на початку Першої світової війни. Здобувши звання старшого лейтенанта 1 грудня 1914 року, став командиром 7-ї роти. Отримавши звання капітана 21 грудня 1916 року, переведений до штабу 32-ї стрілецької дивізії, а 27 січня 1918 року — до Генерального штабу.
6 червня 1918 року одружився з Маріаною Фортмюллер, в шлюбі з якою народилося троє синів[1][2].
Після закінчення війни перейшов у добрововольчий корпус «Меркер» і став частиною прикордонного командування. Прийнятий до рейхсверу, 1 жовтня 1920 року був зарахований до штату Дрезденського армійського управління, а 26 лютого 1921 року направлений до міністерства рейхсверу. 1 жовтня 1924 року став начальником 16-ї роти 16-го піхотного полку, а 1 жовтня 1927 року знову переведений до міністерства рейхсверу, де 1 квітня 1928 року отримав звання майора.
1 вересня 1929 року назначений командиром 4-ї дивізії піхоти, 1 квітня 1932 року отримав звання підполковника, а 1 жовтня 1932 року переведений до штабу Швейдницької комендатури. 1 липня 1934 року отримав звання полковника, 1 жовтня 1934 року призначений командиром 4-го управління армії в Дрездені. З 1 квітня 1935 року призначений командиром Опельна, а вже за рік, 1 квітня 1936 року, — командиром Швейдниця. З 1 лютого 1937 року очолив 2-й центр психологічної експертизи[3][4].
1 червня 1940 року Вінклер отримав звання командира польового штабу № 748 в місті Ренн, а 1 липня 1941 — генерал-майора. 21 липня 1941 року став начальником 9-ї Служби перевірки на профпридатність і 8 червня 1942 року був переведений в командний резерв[1].
Військовий комендант Миколаєва
ред.З моменту зайняття німецькими військами міста Миколаєва 16 серпня 1941 року там почалися масові арешти та вбивства мирного населення, а також радянських військовополонених. Все це проводилося за заздалегідь розробленим планом німецького верховного командування[5].
30 червня 1942 року Вінклера призначено військовим комендантом міста Миколаїв райхкомісаріату Україна[1]. Із його приходом терор в місті не зупинився. На суді Вінклер звинувався в руйнуванні будівель та викрадення мешканців міста на примусові оборонні роботи. У березні 1944 року Вінклер видав наказ про те, що всі громадяни, які чинили опір викраденню до Німеччини, прирівнюються до партизанів і підлягають розстрілу.
Вінклер був причетний до масового знищення радянських військовополонених в концентраційному наборі «Шталаг-364» і зокрема євреїв. За свідченнями оберштурмфюрера СС, начальника управління поліції безпеки і СД Миколаєва Ганса Занднера, військовому коменданту було добре відомо про існування домовленості між керівництвом вермахту та СС «про участь армії у виявленні серед військовополонених політпрацівників і євреїв і передачу їх до СД чи СС для розстрілу». На суді ж Вінклер намагався довести свою непричетність. Зокрема, підсудний зробив заяву про те, що «хоча я і знав про вкрай погане харчування військовополонених і епідемії, що лютували в таборі, однак для покращення становища було потрібно провести особливе обстеження табору»[6].
За наказами Вінклера нищилися підприємства, установи, культурно-освітні заклади, а також житловий фонд Миколаєва, здебільшого вчинені окупантами у період свого відступу. Зокрема, були повністю знищені промислові підприємства міста, кораблебудівний і педагогічний інститути, фінансовий і залізничний технікуми, будинок обласного театру, приміщення багатьох шкіл, гуртожитків, кращі житлові споруди[7].
Примітно, що судовий процес над нацистами, серед яких був і сам Вінклер, проходив в обласному театрі імені Чкалова, наказ на знищення якого віддав сам військовий комендант.
11 вересня 1944 Вінклер став командиром 153-ї вишкільно-польової дивізії. Отримавши 20 квітня 1945 звання генерал-лейтенанта, наприкінці війни потрапив в американський полон, з якого влітку 1945 року був переданий СРСР[1].
Постав перед судом 10 січня 1946 року в рамках Миколаївського судового процесу разом з іншими 7 нацистами, яких звинувачували у військових злочинах. Серед них, зокрема, були начальник поліції безпеки і СД Миколаєва Ганс Занднер і начальник жандармського управління Миколаївської області Макс Людвіг Бютнер.
На останньому слові Вінклер засудив свої діяння, просив вибачення та, вже практично ні на що не розраховуючи, все ще сподівався уникнути страти:
«Я взяв на себе всю провину, навіть у тих питаннях, де мали вважати винними генерального комісара і керівника СС. Злочини, скоєні за моїми наказами, відбиті у наказах вищого керівництва і не є результатом усвідомленої злочинної ініціативи [...] Я, як старий солдат, відчуваю сором за все те, що зроблено нами. Ми — німці, бачили росіян тільки в такому світлі, в якому їх подавала німецька пропаганда. Мотивом цієї пропаганди була нікчемність і незначність російської людини [...] Я висловлюю свій глибокий жаль за всі ті прикрості, що були завдані вашій країні в результаті дій, вчинених нами [...] Я, засуджуючи свої діяння, прошу в радянського народу прощення за ті дії, що їх здійснила осліплена людина [...] Я вважаю, що необхідно, щоб, якщо у мене буде ця можливість, остання отрута нацизму була видалена із тіла німецького народу [...][8]»
17 січня 1946 року вироком суду засуджений до смертної кари через повішання. Вирок здійснено того ж числа на Базарній площі міста[9][10].
Особисте життя
ред.Дружина Германа Вінклера, Маріана Фортмюллер, з якою він одружився 6 червня 1918 року, народилася 6 березня 1898 року. Маріана була дочкою генерал-лейтенанта Августа Фортмюллера (1864—1942), який командував 241-ю саксонською піхотною дивізією.
Подружжя мало трьох синів: 1919, 1921 і 1924 року народження, двоє з яких загинули під час Другої світової війни. Середній син Вінклера, Крістіан (народився 24 липня 1921 у Берлін-Вільмерсдорфі), загинув у бою 7 січня 1945 у Вуковарі, служачи оберлейтенантом у 191-й штурмовій гарматній бригаді[1][2].
Нагороди
ред.- Залізний хрест:
- 2-го класу;
- 1-го класу (18 жовтня 1916).
- Орден Альберта (Саксонія):
- лицарський хрест 2-го класу з мечами (6 жовтня 1914);
- лицарський хрест 1-го класу з мечами (3 травня 1918).
- Орден «За військові заслуги» (Баварія), 4-го класу з мечами (14 грудня 1914);
- Орден Заслуг (Саксонія), лицарський хрест 1-го класу з мечами (24 травня 1916);
- Військовий орден Святого Генріха, лицарський хрест (10 грудня 1916);
- Почесний хрест ветерана війни з мечами;
- Медаль «За вислугу років у Вермахті» 4-го, 3-го, 2-го і 1-го класу (25 років; 2 жовтня 1936);
- Хрест Воєнних заслуг:
- 2-го класу з мечами (20 квітня 1941);
- 1-го класу з мечами (1 вересня 1942).
- Застібка до Залізного хреста:
- 2-го класу (29 березня 1944);
- 1-го класу (14 квітня 1944).
- Сертифікат Пошани Головнокомандувача Сухопутних військ Вермахту (15 лютого 1945).
Примітки
ред.- ↑ а б в г д General der Artillerie Edmund Wachenfeld (нім.). Lexikon der Wehrmacht. Процитовано 23 березня 2023.
- ↑ а б Generalleutnant Hermann Winkler (1888–1946) (нім.). Axis History Forum. Процитовано 23 березня 2023.
- ↑ German Officer Biography – Hermann Winkler (англ.). Feldgrau. Процитовано 23 березня 2023.
- ↑ Winkler, Hermann (англ.). Traces Of War. Процитовано 23 березня 2023.
- ↑ Гольденберг М. Д., Левченко Л. Л., Рыжева Н. А., Щукин В. В. (2012). Судьбы евреев Николаевщины в период Великой Отечественной войны 1941–1945 гг (рос.). Николаев: Издательство П. Н. Шамрай. с. 350.
- ↑ Олександр Потильчак, Наталя Малешко (2011). Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 177. Арк. 302. Київ: Використання галузевого державного архіва Міністерства внутрішніх справ України – Військово-історичний альманах. Ч. 1 (22). с. 62–63.
- ↑ Олександр Потильчак, Наталя Малешко (2011). Ф. 5. – Од. зб. 182. – Арк. 311. Київ: Використання галузевого державного архіва Міністерства внутрішніх справ України – Військово-історичний альманах. Ч. 1 (22). с. 65–66.
- ↑ Олександр Потильчак, Наталя Малешко (2011). Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 177. Арк. 181–183. Київ: Використання галузевого державного архіва Міністерства внутрішніх справ України – Військово-історичний альманах. Ч. 1 (22). с. 58.
- ↑ За колючей проволокой: «Шталаг-364» – лагерь смерти (рос.). Николаев: Издательство Ирины Гудым. 2011.
- ↑ Асташкин Д. Ю. (2015). Процессы над нацистскими преступниками на территории СССР в 1943–1949 гг (рос.). Москва. с. 34—35.