Вікіпедія

Вільні французькі сили

організація
Немає перевірених версій цієї сторінки; ймовірно, її ще не перевіряли на відповідність правилам проекту.

Вільні сили Франції (фр. Forces françaises libres) — збройні сили французького патріотичного антинацистського руху «Вільна Франція» часів Другої світової війни.

Вільні французькі сили
Прапор вільних французьких сил
На службі1940—1 серпня 1943
КраїнаФранція
НалежністьВільна Франція
Медіафайли на Вікісховищі

Історія

ред.
 
Огляд військ Шарлем де Голлем
 
Чадський доброволець Французьких вільних сил

Вільні французькі сили де-юре були утворені в липні 1940 року. Початкова чисельність цих сил становила 1300 осіб з експедиційного корпусу в Норвегії та Французького легіону. До 8 липня чисельність сил становила 1994 людини (з них 101 офіцер), до 15 серпня вона зросла до 2721 людини (123 офіцера). У складі сил були також авіація і флот: у флоті, яким командував адмірал Еміль Мюзел'є, налічувалося до 15 липня 882 особи (з них 30 офіцерів); в авіації з 15 по 30 червня з усього складу близько 200 осіб вирушили добровольцями у Велику Британію боротися проти німців, а до кінця року ця цифра зросла до 300 осіб[1].

Бойове хрещення Вільні французькі сили прийняли під час Сирійсько-Ліванської операції проти французьких колабораціоністів, яка тривала з червня по липень 1941 року. Однак найбільш важливою битвою Вільних французьких сил стала битва при Бір Хакейме, яка проходила в Лівії з 26 травня по 11 червня 1942. Тоді 1-а французька вільна бригада під командуванням генерала Марі-П'єр Кеніга протягом 14 днів захищала шлях на Суец від сил Африканського корпусу Ервіна Роммеля. Незабаром, після прибуття сил 8-ї британської армії на лінії біля Ель-Аламейну франко-британські війська остаточно зупинили натиск Роммеля до Єгипту. В ході битви близько 3700 французів оборонялися проти 40 тисяч німців та італійців, причому у вирішальні моменти французам доводилося діяти без підтримки авіації. Всього Вільні сили зазнали втрат у розмірі 800 убитих або зниклих безвісти.

1 серпня 1943 Вільні французькі сили були реорганізовані: в Африці залишилася Африканська армія під командуванням Анрі Жиро, а на території Європи була сформована Французька армія визволення.

Склад збройних сил

ред.

Згідно з даними французького історика Жана-Франсуа Мураччоля, фахівця з історії французького Руху Опору, у Вільних французьких силах служило близько 73300 людей. Цифра заснована на даних, отриманих з літа 1940-го по літо 1943 року. З цих 73300 осіб[2][3]:

За національним складом поділ був наступним: 39300 осіб були французами, 30 тисяч були родом з французьких колоній (переважно франкомовні африканці) та 3800 чоловік за походженням були іноземцями (сюди ж відносять військовослужбовців Іноземного легіону).

Згідно зі звітом від 30 жовтня 1942, в армії налічувалося приблизно 61670 осіб, з них 20200 піхотинців і 20000 солдатів спеціальних військ (переважно ліванців)[4]. Станом на травень 1943 року, за даними Жана-Луї Кремье-Бриляка, налічувалося 79600 чоловік у складі сухопутних військ, з них близько 21500 ліванського і сирійського походження, близько 2000 осіб з Північної Палестини і 650 військових з штаб-квартири в Лондоні[5]. За даними Франсуа Броша, члена ради адміністрації Фонду Вільної Франції, налічувалося максимум 53 тисячі солдатів в армії, з яких було близько 32 тисяч жителів колоній (не були громадянами Франції в 1940 році), 16 тисяч французів і близько 5 тисяч іноземців (у тому числі і військовослужбовців іноземного легіону)[6]. Зі свого боку, Анрі Экошар, ветеран Вільних французьких сил, нарахував 54500 осіб[7][8].

Відомі командувачі

ред.

Вищий командний склад

ред.
 
Віце-адмірал Еміль Мюзел'є
 
Генерал Філіп Леклерк
  • Жорж Катру, генерал армії (червень 1940)
  • Поль Лежентилем, бригадний генерал (1938), генерал дивізії (1941), генерал корпусу (березень 1943)
  • Еміль Мюзел'є, віцеадмірал (жовтень 1939)
  • Адольф Сісе, військовий лікар, генерал (1939), генеральний інспектор санітарної служби (липень 1942)

Інші командири

ред.
  • Жорж Тьєррі д'Аржанльє, капітан 3 рангу (лютий 1940), капітан 2 рангу (липень 1940), капітан 1 рангу (грудень 1941), контр-адмірал (липень 1943), віце-адмірал (грудень 1944)
  • Філіп Обойно, капітан 2 рангу (червень 1940), контр-адмірал (квітень 1942), віце-адмірал (грудень 1945)
  • Шарль Бапст
  • Поль Бейне
  • П'єр Бийот, капітан (грудень 1936), лейтенант-полковник (грудень 1941), полковник (грудень 1942 року), бригадний генерал (вересень 1944)
  • Дієго Броссе, лейтенант-полковник (грудень 1940), бригадний генерал (серпень 1943), генерал дивізії (вересень 1944)
  • Альфред Казо, лейтенант-полковник (червень 1940), бригадний генерал (жовтень 1941), генерал дивізії (лютий 1945)
  • Жорж Шадебек де ла Лавалад
  • Філібер Колле, командир (1938), бригадний генерал (серпень 1941 р.), генерал дивізії (листопад 1944)
  • П'єр Гарбей, капітан (1938), командир (вересень 1940), лейтенант-полковник (грудень 1941), полковник (червень 1944), бригадний генерал (листопад 1944)
  • Філіп Леклерк, капітан (грудень 1944), командир (липень 1940), полковник (листопад 1940), бригадний генерал (серпень 1941-квітень 1942), генерал дивізії (травень 1943), генерал корпусу (травень 1945), посмертно маршал Франції
  • Марі-П'єр Кеніг, капітан (липень 1940), бригадний генерал (липень 1941), генерал дивізії (травень 1943), генерал корпусу (червень 1944), посмертно маршал Франції
  • Едгар де Лармина, полковник (березень 1940), бригадний генерал (липень 1941), генерал дивізії (вересень 1942)
  • П'єр Лелон
  • Жозеф Ман'ян
  • Рауль Магран-Вернерей, він же Ральф Moncler, лейтенант-полковник (червень 1938), полковник (червень 1940), бригадний генерал (грудень 1941)
  • П'єр Маршан
  • Рене Маршан
  • Зіновій Пєшков, командир (лютий 1923), полковник (кінець 1941), бригадний генерал (квітень 1944)
  • Ернест Петі
  • Мартіаль Валан, командир (1938), бригадний генерал авіації (серпень 1941 р.), генерал повітряного корпусу (1945)

Література

ред.
  • Henri Michel, Histoire de la France libre, Paris, éd. PUF, coll. «Que sais-je?», 1967, 126 p. (ISBN 978-2-13036273-9)
  • Jean-Louis Crémieux-Brilhac, La France libre: de l appel du 18 juin à la Libération, éd. Gallimard, coll. «Suite Des Temps», 1996, 976 p. (ISBN 2-070-73032-8)
  • Michel Chauvet, Le sable et la neige: mes carnets dans la tourmente, 1939—1945, éd. du petit véhicule, coll. «Mémoires de vie», octobre 1996, 427 p. (ISBN 978-2-84273004-8)
  • François Broche, Georges Caïtucoli et Jean-François Muracciole (préf. Max Gallo), La France au combat: de l Appel du 18 Juin à la victoire, éd. Perrin & scérÉn (CNDP), 2007, 848 p. (ISBN 978-2-26202530-4)
  • Jean-François Muracciole, Les Français libres: l'autre Résistance, éd. Tallandier, coll. «Histoire aujourd'hui», 2009, 424 p. (ISBN 978-2-84734596-4)
  • François Broche, Georges Caïtucoli et Jean-François Muracciole (dir.) (présentations de Max Gallo et de Jean-Louis Crémieux-Brilhac, postface de Jean-François Sirinelli), Dictionnaire de la France libre, éd. Robert Laffont, coll. «Bouquins», juin 2010, XXV-1606 p. (ISBN 978-2-221-11202-1)
  • Dominique Lormier, Histoire générale de la résistance française, La Geneytouse, éd. Lucien Souny, septembre 2012, 620 p. (ISBN 978-2-84886-383-2)

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ Jean-Louis Crémieux-Brilhac, La France libre, p. 86-88, 91-95
  2. ↑ Jean-François Muracciole, Les Français libres, p.36
  3. ↑ Les différentes évaluations des FFL. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 24 листопада 2016.
  4. ↑ Jean-François Muracciole, Les Français libres, p. 34-35
  5. ↑ Jean-Louis Crémieux-Brilhac, La France libre, p. 548
  6. ↑ François Broche, Georges Caïtucoli et Jean-François Muracciole, La France au combat, p. 149
  7. ↑ Liste des volontaires des Forces françaises libres d'Henri Écochard [Архівовано 16 червня 2011 у Wayback Machine.] (фр.)(фр.
  8. ↑ Liste des volontaires des Forces françaises libres de la Fondation Charles de Gaulle [Архівовано 28 лютого 2015 у Wayback Machine.] (фр.)(фр.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Вільні_французькі_сили