Відкрити головне меню

Сирійсько-Ліванська кампанія

Сирійсько-Ліванська операція (кодова назва — операція «Експортер») — стратегічна військова операція збройних сил Великої Британії і Вільної Франції проти Франції режиму Віші з метою захоплення французьких колоній Сирії і Лівану, під час Другої світової війни, в червні-липні 1941.

Сирійсько-Ліванська кампанія
Середземноморський, Близькосхідний і Африканський театри воєнних дій Другої світової війни
AWM 010546 allen lebanon.jpg
Гаммана, вересень 1941. Окупаційні війська союзників (Фотограф: Френк Херлі.)
Дата: 8 червня — 14 липня 1941
Місце: Сирія і Ліван
Результат: Перемога Альянсу
Вільна Франція контролювала терен короткий час до проголошення незалежності
Сторони
Австралія Австралія
Велика Британія Велика Британія

Flag of Free France (1940-1944).svg Вільна Франція
Чехословаччина Чехословаччина

* Франція Вішістська Франція
Flag of Germany (1935–1945).svg Третій Рейх[2]
Італія Італія
Командувачі
Велика Британія Арчибальд Вейвелл[3]
Велика Британія Генрі Мейтленд Вільсон[4]
Австралія Джон Лаварак
Франція Анрі Денц
Військові сили
Близько 34,000 вояків[nb 1]
50+ літаків[nb 2]
1 десантний корабель
1+ крейсер
6 есмінців[6]
45,000 вояків[nb 3]
90 танків[nb 4]
289 літаків[nb 5]
2 Есмінця[nb 6]
3 Субмарини[6]
Втрати
~4,052 вбитих і поранених[nb 7]
27 літаків[10]
6,352[nb 8] — 8,912 вбитих і поранених[5]
179 літаків[nb 9]

ГенезаРедагувати

Британці були стурбовані можливістю використання Третім Райхом контрольованих французьким режимом Віші Лівану і Сирії як бази для нападу на британський Єгипет. Це дало б німцям певні пріоритети у Північно-Африканській кампанії. Крім того, Райх надавав допомогу Іраку, під час анти-британського повстання, використовуючи терен Лівану і Сирії.

У травні 1941 року Вішістський французький верховний комісар в регіоні, генерал Анрі Денц, відповідно до вказівок військового міністерства, дозволив німецьким і італійським літакам дозаправку на аеродромах Сирії. Крім того, вішістська французька влада надала Райху для використання залізницю прямуючу через Сирію для транспортування палива та військової техніки до/з Мосулу на півночі Іраку.

У відповідь на це командувач британськими військами на Близькому Сході, фельдмаршал Арчибальд Вейвелл, розробив план по окупації Лівану та Сирії — операція «Експортер».

Сили сторінРедагувати

Вішістська французька арміяРедагувати

На терені Лівану і Сирії, французи мали армію Леванту (Armée du Levant) під командуванням генерала Josepha de Verdilhaca. Головком ВПС генерал Jeannekyn. Командувачем військово-морськими силами був адмірал Pierre Gouton. Ліван і Сирія були розділені на регіональні підрозділи. На чолі північного підрозділу Сирії, базованого в Алеппо став полковник Rottier, Ліванський підрозділ зі штаб-квартирою у Бейруті — генерал Paul Arlabosse (два алжирські полки), і південно-сирійський підрозділ, зі штаб-квартирою у Дамаску — на чолі з генералом Delhomme (туніські і сенегальські частини, батальйон марокканців, сирійський батальйон Леванту). Резерв складав 24 колоніальний піхотний полк і Іноземний легіон.

Армія Леванту складалася з регулярних французьких колоніальних військ, так званого «Спецназу» (troupes speciales), які складались з ліванського, сирійського і африканського контингенту. У цілому близько 35-40 тисяч вояків, у тому числі близько 8 тисяч французів і близько 25 тисяч інших.

Регулярна французька армія складалася з:

  • 6-го полку Іноземного легіону (чотири піхотні батальйони)
  • 24-го колоніального піхотного полку (три батальйони)
  • Змішаного Колоніального полку (два батальйони гарнізону, що складалися з Сенегальських вояків) — пізніше увійшов до складу 6-го полку Іноземного легіону і 24-го колоніального піхотного полку.

У склад Troupes Spéciales du Levant входило одинадцяти піхотних батальйонів, у тому числі три ліванських батальйони легкої піхоти (bataillons de chasseurs Libanais) і вісім сирійських батальйонів Леванту (bataillons de Levant). У складі також була кіннота, що нараховувала близько п'яти тисяч вояків, що мали поділ на ескадрони по 100 кавалеристів у кожному, з них три моторизованих. Спеціальні війська були під командуванням сирійських та ліванських офіцерів з невеликою кількістю французів.

Ще французи мали партизанські пустельні загони що складалися з сирійських арабів — Fawzi el Quwukji, чисельністю близько 500 осіб. що мали на меті діяти у тилу ворога.

Крім того, французи мали 120 гармат і бронетанкові частини (6-й і 7-й африканський єгерський полк — 90 танків, в основному, R35, і декілька FT-17 і така ж кількість броньованих автомобілів).

Французькі військово-повітряні сили були чисельнішими за авіацію альянсу. Під час загрози німецького вторгнення у 1940 році багато літаків вилетіли до Франції, але після її капітуляції — через зростаючу загрозу британського нападу на Ліван і Сирію — повернулися на летовища постійної дислокації. В результаті, вішістська авіація мала загалом 289 літаків, у тому числі 100 бойові (винищувачі Dewoitine D.520, Bloch MB.167F, Morane-Saulnier MS.406, бомбардувальники Martin 167F, Bloch MB.200, LeO 451, літаки-розвідники Potez 63.11, Potez 25 TOE, морської авіації Loire 130 (розвідка літаючих човнів), Latecoere 298 (торпедоносці), авіація здійснила значний опір — французький ас Pierre Le Gloan збив в ході кампанії сім британських літаків.

Вішісти мали також певну авіаційну підтримку з боку німців. Щоправда в перші дні кампанії німці вивели всі свої літаки з Сирії, але бомбардувальники типу Junkers Ju 88 з Криту і Північної Африки атакували британські морські сили узбережжя Лівану і Сирії. У їх результаті були пошкоджені 2 есмінця.

Війська альянсуРедагувати

На чолі військ альянсу стояв генерал-полковник Генрі Мейтленд Вильсон, який був головкомом військ у Палестині і Трансйорданії. Війська дислокувались на терені Палестини, яка була британською підмандатною територією а також в Іраку (Іракфорс під командуванням генерал-полковника Е.Квінана). Морські сили підпорядковувались віце-адміралові І. Л. С. Кінгові, авіація — командувачу авіації Й. О. Браувнові (Палестина і Трансйорданія) і віце-маршалу авіації Йохнові Д'Албіацові (Ірак). Загалом війська альянсу нараховували близько 35 тис. солдатів, з них близько 18 тис. австралійців, близько 9 тис. англійців, близько 2 тис. індійців і близько 5 тис. вояків Вільної Франції.

Складалися з наступних військових підрозділів:

У резерві знаходилися британська 6 дивізія піхоти під командуванням генерал-майора Еветтса з відрядженим 11-м Чехословацьким батальйоном піхоти, а також 17-ою австралійською бригадою піхоти із складу 6-ї піхотної дивізій.

Британці мали також спецпідрозділ — 11 підрозділ командос і підрозділ, складений з євреїв, завербованих в Палестині, — Пальмах (Plugot Mahatz).

Після початку кампанії війська альянсу були підсилені механізованим і кінним полком, а також мобільним ескадроном охорони із складу Трансйорданських прикордонних сил.

ВПС альянсу складались з Королівських ВПС, Королівських австралійських ВПС і наземних протиповітряних підрозділів. Вони налічували близько 70 бойових літаків (винищувачів Hawker Hurricane, Curtiss P-40, Gloster Gladiator, бомбардувальники Bristol Blenheim IV, морської авіації Fairey Swordfish, Fairey Albacore, Fairey Fulmar). Після початку кампанії було додано британські ескадрильї бомбардувальників в Єгипті (Vickers Wellington).

Союзні війська в ході кампанії була також підтримана бойовими кораблями ВМФ і ВМС Австралії.

План атакиРедагувати

Докладний план нападу на Вішістські французькі сили в Лівані і Сирії, був розроблений генералом Х. Мейтленд Вільсон. Це забезпечило 4-и напрямки:

  1. з Палестини до Дамаску — наступає 5-а індійська бригада, після перетину кордону з Сирією захопити села Ель-Кунейтра і Дара, відкрити 1-му підрозділу Вільної Франції дорогу на Дамаск,
  2. з Палестини на Бейруті — 7-а австралійська піхотна дивізія мала наступати вздовж морського узбережжя Сирії і захопити Бейрут. Завданням 21 піхотної бригади було захопити Бейрута, і 25 піхотної бригади — французьку авіабазу в Рижак. Наступу мали сприяти десант командос з Кіпру в район на північ від річки Літані.
  3. з Іраку на центральну і північну частини Сирії — 10-а Індійська стрілецька дивізія повинна була наступати в напрямку Дейр-ез-Зор, а потім Ар-Ракка і Алеппо, щоб порушити лінії зв'язку військ вішістської Франції, які обороняли Бейрут, і зокрема залізницю прямуючу від Алеппо до Туреччини, яка у той час була пронімецькою.
  4. з Іраку на Пальміру і Триполі — Британська 4 кавалерійська бригада, 1-й батальйон полку Ессекса і механізований полк Арабського легіону посилений трьома батареями артилерії польової, протитанкової та протипіхотної. Хабфорс, повинні були вести наступ у північно-західному напрямку для захоплення Пальміри. Їх завданням було захопити нафтопровід прямуючий від Хадита (Ірак) на Триполі (ліванське узбережжя).

Військові діїРедагувати

8 червня війська альянсу почали наступ з терену Палестини на позиції вішістської Франції. При форсуванні прикордонної річки Літані, 7-а австралійська дивізія піхоти і британські командос відчули сильний опір французької армії, яка зруйнувала єдиний міст. За підтримки британської артилерії і кораблів у морі, австралійці і британці 9 червня форсували річку на човнах, і 7 дивізія піхоти попрямувала узбережжям на Бейрут, проте знову зустріли запеклий опір 13 червня в Джаззин.

8 червня 5-а індійська бригада і 1-а дивізія Вільної Франції, утворюючи спільну групу Гентерфорс, перетнули палестино-сирійський кордон у напрямку Дамаска. 12 червня ця група захопила Ель-Кунейтра і Дара, проте вже 15 червня вони зустріли запеклий опір вішістів в селі Кісве, яке того ж дня було захоплено індійськими вояками. У той же час війська Вільної Франції прямували гірською дорогою на Дамаск, де зазнали артобстріл. У той же час прийшли погані новини з Кунейтри, де війська альянсу були атаковані великими силами вішістів з півночі., під час контратаки вішістів було захоплено англійський батальйон. Вішісти відбили село Езраа, загрожуючи перерізати лінії комунікації альянсу. Ллойд вирішив, що найкращий вихід з кризи буде швидке захоплення Дамаску, тому вішістам прийшлося відтягти війська для захиста міста. В результаті, 16 і 18 червня було відновлено контроль альянсу над Езраа і Кунейтра.

Після короткого відпочинку і реорганізації Гентерфорс продовжили наступ на Дамаск, рухаючись двома провідними дорогами, прямуючими з півдня на Дамаск. 18 червня індійська бригада після запеклого опору захопила велике село Мецци. Проте постачання альянсу було перервано, коли вішісти захопили село Кадим . Вранці 20 червня Ллойд відправив французьку морську піхоту і артилерію для розблокування Гентерфорс, за добу контроль над Кадимом було відновлено. У цій ситуації вішісти здали Дамаск, дозволивши альянсу опівночі 21 червня взяти місто, розпочавши відступ на захід уздовж дороги, що веде на Бейрут.

7 австралійська дивізія отримавши підкріплення — 6 британську піхотну дивізію, продовжили наступ уздовж узбережжя на Бейрут, проте 9 — 22 червня, застрягли біля Мардж-Уюн через запеклий опір вішістів. У результаті запеклих боїв, в ході яких була низка атак і контратак, вішістські позиції були захоплені військами альянсу 24 червня. Обидві сторони понесли важкі втрати вбитими і пораненими.

Після захоплення Дамаску військами альянсу 21 червня головнокомандувач генерал Уїльсон Маїтланд наказав розпочати вторгнення в Сирію, із Західного Іраку, що мало призвести до опанування Сирією. Війська альянсу Хабфорс перетнули кордон і рушили в північно-західному напрямку за для опанування Пальмірою і нафтопроводу Хадисі — Триполі. Хабфорс увійшов 3 колонами (2 захищали фланги, головна колона мала атакувати вішістський гарнізон Пальміри). На північний схід від міста було розбито загін вішістів і захоплено у полон 4 офіцери і 60 рядових. Альянс відрядив вояків Арабського легіону для захисту своїх крил і ліній комунікацій. 28 червня альянсом було захоплено без бою вішістський форт Біджар Себа, розташований на північний захід від Пальміри. Наступного дня, Арабський Легіон зайняв село Соухна, в якому не було вішістських військ. Вранці 1 липня позиції альянсу у Соухна було атаковано вішістами. На допомогу Арабському Легіону було відряджено четверта британська кавалерійська бригада, після запеклого бою було відбито атаку вішістів. 2 липня гарнізон Пальміри здався без бою. Таким чином, альянсу було відкрито шлях на захід до міста Хомс і було перерізані комунікації вішістів, стримувавших наступ австралійців на ліванському узбережжі.

Друга група військ альянсу — Іракфорс, 27 червня попрямували у напрямку Євфрату до Алеппо. Найважливішим у цьому напрямку було Дейр-ез-Зор, де було два стратегічних мости через річку Євфрат. 27 червня було захоплено без бою Абу-Камаль. 30 червня було розпочато штурм Дейр-ез-Зор. Погані дороги ускладнювали просування військ альянсу, вони також зазнали атаки ВПС вішістів. 3 липня місто було захоплено. 5 липня було захоплено без бою Ар-Ракка. З головних сил Іракфорс було відряджено 2 батальйони 20 індійської бригади піхоти зі складу 10 піхотної дивізії і два батальйони 17-ої індійської бригади піхоти зі складу 8 піхотної дивізії, що створили незалежну групу. Вони попрямували на північний схід Сирії, де вони захопили склади з великою кількістю зброї та боєприпасів. Вішісти були змушені відступити на захід по дорозі Мосул — Алеппо. 8 липня 10 індійська дивізія піхоти захопила Алеппо, через що стратегічні позиції вішістів стали вельми кепськими.

В ніч з 5 по 6 липня австралійські підрозділи форсують річку Нахр-ед-Дамур, а 6 липня захоплюють вішісьтські позиції на підступах до міста Дамур. 7 і 8 липня було оточено і захоплено Дамур. Вішісти відступили в напрямку Бейрута, і австралійці відразу ж почали подальше просування в цьому напрямку. Капітуляція Алеппо і Дамуру, змусило 8 липня генерала Анрі Денц, просити про припинення вогню. Проте австралійці не припинили наступ і 12 липня захопили Бейрута і 14 липня в Акко підписав капітуляцію генерал Анрі Денц.

ЕпілогРедагувати

Вішісти втратили загалом 6000 вояків, з них близько тисячі вбитих. Було взято в полон понад 37 тисяч солдатів, з яких тільки близько 5600 приєдналися до Вільної Франції. Решта було репатрійовано у французькі колонії в Північній Африці. Втрати альянсу: австралійці — 416 убитих і 1136 поранених, британці та індійці — близько 600 убитих і поранених, Вільної Франції — близько 300 убитих і поранених.

Контроль над територією Лівану та Сирії отримала Вільна Франція. Представник якої генерал Жорж Катру 26 листопада 1941 оголосив незалежність обох країн від імені Вільної Франції.

КоментаріРедагувати

  1. 18,000 австралійців, 9,000 британців, 2,000 індійців and 5,000 вояків Вільної Франції.[5]
  2. Air support was provided by the Royal Navy's No.815 Naval Air Squadron (Fairey Swordfish torpedo bombers) based in Cyprus, No. 84 Squadron RAF, based in Iraq Bristol Blenheim bombers [4] Fighter support was provided by No. 3 Squadron RAAF, operating Curtiss Tomahawks.
  3. 35,000 регулярних військ (включаючи 8,000 французької піхоти) і 10,000 Ліванських піхотинців.[7]
  4. Британців вважають, що вішісти мали як найменше 90 танків.[8]
  5. Вішістські ВПС у Сирії складалися з близько 30 бомбардувальників і 60 винищувачів. Кількість літаків майже подвоїлося з прибуттям допомоги з Північної Африки.[4]
  6. The Guépard and the Valmy[9]
  7. 1,552 Australian casualties (416 killed and 1,136 wounded).[5] ~1,300 Free French casualties.[5] 1,200 British and Indian casualties.[5] A further 3,150 Australians fell sick during the campaign, this figure has been excluded from the battle casualties.[5]
  8. 521 killed, 1,037 missing, 1,790 wounded and 3,004 captured.[5]
  9. Most destroyed on the ground.[11]

ПриміткиРедагувати

  1. Major Allan A. Katzberg (US Marine Corps), 1988, Foundations Of Excellence: Moshe Dayan And Israel's Military Tradition (1880 To 1950) (globalsecurity.org). Access date: September 25, 2007.
  2. Коротка участь Люфтваффе, 15 червня 1941 року
  3. Playfair, Chapter X
  4. а б в Playfair, p. 206
  5. а б в г д е ж Long, p. 526
  6. а б Long, pp. 333—334
  7. Long, p. 334
  8. Playfair, p. 200
  9. Long, p. 363
  10. Playfair, p. 222
  11. Mollo, p.146

ЛітератураРедагувати

  • Auchinleck, Claude (1946). Despatch on Operations in the Middle East From 5th July, 1941 to 31st October 1941. London: War Office. 
  • Brune, Peter (2003). A bastard of a Place: The Australians in Papua. Crows Nest, NSW: Allen & Unwin. 
  • Keegan, John (2005). У Dear, I.C.B.; Foot, M.R.D. Oxford Companion to World War II. Oxford University Press, USA. с. 1064 pages. ISBN 978-0-19-280670-3. 
  • Long, Gavin (1953). Chapters 16 to 26. Volume II – Greece, Crete and Syria (1st edition, 1953). Official Histories – Second World War. Canberra: Australian War Memorial. 
  • Mackenzie, Compton (1951). Eastern Epic. London: Chatto & Windus. с. 623 pages. 
  • Mollo, Andrew (1981). The Armed Forces of World War II. Crown. ISBN 0-517-54478-4. 
  • Playfair, Major-General I.S.O.; with Flynn R.N., Captain F.C.; Molony, Brigadier C.J.C. & Toomer, Air Vice-Marshal S.E. (2004) [1st. pub. HMSO 1956]. У Butler, J.R.M. The Mediterranean and Middle East, Volume II The Germans come to the help of their Ally (1941). History of the Second World War, United Kingdom Military Series. Naval & Military Press. ISBN 1-84574-066-1. 
  • Piekałkiewicz, Janusz (1987). Sea War: 1939–1945. London – New York: Blandford Press. ISBN 0-7137-1665-7. 
  • Shores, Christopher F.; Ehrengardt, Christian-Jacques (July 1970). Syrian Campaign, 1941: Part 1: Forestalling the Germans; air battles over S. Lebanon. Air Pictorial 32 (7): pp. 242–247. 
  • Shores, Christopher F.; Ehrengardt, Christian-Jacques (August 1970). Syrian Campaign, 1941: Part 2: Breaking the Back of Vichy air strength; conclusion. Air Pictorial 32 (8): pp. 280–284. 
  • Shores, Christopher F.; Ehrengardt, Christian-Jacques (1987). L' aviation de Vichy au combat 2 La campagne de Syrie, 8 juin – 14 juillet 1941 (French). Paris: Lavauzelle. ISBN 978-2-7025-0171-9. 
  • Wavell, Archibald (1946). Despatch on Operations in Iraq, East Syria and Iran from 10th April, 1941 to 12th January, 1942. London: War Office. 

Ресурси ІнтернетуРедагувати