Відкрити головне меню

Вільгельм Гессен-Кассельський (нім. Wilhelm von Hessen-Kassel zu Rumpenheim), (нар. 24 грудня 1787 — пом. 5 вересня 1867) — принц Гессен-Кассельський, представник молодшої гілки Гессен-Кассельського дому з Румпенхайму. Від 1837 року — титулярний ландграф Гессен-Кассельський. Син попереднього ландграфа Фрідріха та принцеси Кароліни Поліксени Нассау-Узінгенської. Данський генерал від інфантерії (від 1848 року). Губернатор Копенгагена. Масон. Кавалер кількох орденів.

Вільгельм Гессен-Кассельський
нім. Wilhelm von Hessen-Kassel
Wilhelmvonhessenkassel.jpg
Портрет Вільгельма Гессен-Кассельського
Народився 24 грудня 1787(1787-12-24)
Бібріх
Помер 5 вересня 1867(1867-09-05) (79 років)
Копенгаген, Данія
Поховання 28 вересня 1967
Оффенбах-на-Майні
Громадянство
(підданство)
Німеччина
Діяльність військовослужбовець
Суспільний стан масон
Титул ландграф Гессен-Кассельський
Посада губернатор Копенгагена
Військове звання генерал від інфантерії
Рід Гессенський дім
Батько Фрідріх Гессен-Кассельський
Мати Кароліна Поліксена Нассау-Узінгенська
Брати, сестри  • Princess Augusta of Hesse-Kassel[d] і Марія Гессен-Кассельська
У шлюбі з Луїза Шарлотта Данська
Діти Кароліна Фредеріка, Марія, Луїза, Фрідріх Вільгельм, Августа, Софія
Нагороди
Орден Святого Андрія Первозванного
Орден Слона
Кавалер Великого Хреста ордена Почесного легіону
Орден Чорного орла

Більшу частину життя провів у Данії.

Зміст

БіографіяРедагувати

Народився в канун Різдва у грудні 1787 року на батьківщині матері у Бібріху. Став первістком в родині принца Гессен-Кассельського Фрідріха та його дружини Кароліни Поліксени Нассау-Узінгенської, з'явившись на світ за рік після їхнього весілля. Згодом сімейство поповнилося сімома молодшими дітьми.

Батько був засновником молодшої гілки Гессен-Кассельського дому в Румпенхаймі.[1] Дід з материнського боку, Карл Вільгельм, був князем Нассау-Узінгена. Мешкала сім'я у замку Румпенхайм, придбаному у 1781 році.

Вільгельм, як і батько, пішов на данську службу. У 1802 році став ротмістром à la suite, а у 1805 році — капітаном, у 1809 році очолив батальйон.[2]

У лютому 1810 року був прийнятий до найдавнішої масонської ложі Данії «Zorobabel og Frederik til det kronede Haab».

 
Портрет Луїзи Шарлотти, 1830-ті роки

У віці 22 років одружився з 21-річною данською принцесою Луїзою Шарлоттою, кузиною правлячого короля Фредеріка VI. Весілля відбулося 10 листопада 1810 року в палаці Амалієнборг у Копенгагені. У подружжя народилося шестеро дітей:

Після весілля продовжив службу у війську. У 1811 році став підполковником, у 1815 — полковником і командиром 2-го Ютландського піхотного полку. У 1814 році брав участь у поході 2-го допоміжного корпусу на Рейн. Не був присутнім на бойових діях того періоду, але у 1815—1818 роках разом зі своїм батальйоном у складі в окупаційного корпусу перебував на півночі Франції. Був комендантом невеликої фортеці Бушен та мав тривалу відпустку до рідного Гессена та Англії, де у червні 1818 року його сестра Августа побралася із герцогом Кембриджським. Того ж року отримав чин генерал-майора.[2]

Від 1823 року очолював полк, який базувався у Копенгагені. Був відомий особистою доблестю та суворістю. Від 1834 року виконував обов'язки губернатора, а у 1842 році, коли полк був розпущений, офіційно став губернатором Копенгагена. Коли король Кристіан VIII призначив принца Фредеріка Нора головнокомандувачем, Вільгельм вважав себе більш достойним цього посту.[2]

 
Румпенхаймський замок, 1847

У 1837 році успадкував від батька титул ландграфа та, разом із братами та сестрами, Румпенхаймський замок. Згідно батьківської волі, поклав традицію «Родинних днів Румпенхаймців», під час яких, кожні два роки, всі родичі збиралися у замку.[3]

У лютому 1848 року став генералом від інфантерії. Втім, при новому режимі, у квітні 1848 року пішов з посту губернатора та числився у війську лише à la suite. Брав участь у переговорах 1849—1850 років.[2]

Вважав Данію своєю рідною країною. Цікавився усім данським, багато читав, скуповуючи всі новинки данської літератури. Як і його найближчі родичі, був надзвичайно консервативним у політиці. Його поважали, змальовували як вірну, праведну, милосердну, доброзичливу та гостинну людину. Повсякденне життя ландграфа було розписане до дрібниць, і мало непорушно виконуватися.[2]

У 1866 році після анексії курфюрства Гессен Пруссією та відмови Фрідріха Вільгельма I, який доводився йому двоюрідним небожем, від своїх прав, Вільгельм зміг претендувати на титул курфюрста Гессена.

Помер після кількох днів хвороби 5 вересня 1867 у Копенгагені. Був похований 28 вересня в мавзолеї Румпенхайму в Оффенбаху в присутності родичів та вельможних гостей з різних країн.[3] У лютому 1864 року всі поховання з мавзолею були перенесені до могили за замковою кірхою.[4]

НагородиРедагувати

ГенеалогіяРедагувати

Вільгельм VIII
 
 
Доротея Вільгельміна Саксен-Цайц
 
Георг II
 
 
Кароліна Ансбахська
 
 
Карл Нассау-Узінген
 
 
Крістіана Вільгельміна Саксен-Ейзенахська
 
Крістіан Карл Лейнінгенський
 
 
Катерина Поліксена Солмс-Рьодельхаймська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фрідріх II
 
 
 
 
 
 
Марія Ганноверська
 
 
 
 
 
 
Карл Вільгельм Нассау-Узінген
 
 
 
 
 
 
Кароліна Феліція Лейнінген-Дахсбург-Гайдесхаймська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фрідріх Гессен-Кассельський
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Кароліна Поліксена Нассау-Узінген
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Вільгельм
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ПриміткиРедагувати

  1. Його старший брат Вільгельм очолював ландграфство Гессен-Кассель, яке у 1803 році було перетворене на Гессенське курфюрство.
  2. а б в г д Біографія Вільгельма у Данському біографічному словнику [1] (дан.)
  3. а б Історія замку Румпенхайм [2] (нім.)
  4. Мавзолей та замкова кірха Румпенхайму [3] (англ.)

ЛітератураРедагувати

  • Carl Eduard Vehse: Geschichte der Höfe der Häuser Baiern, Würtemberg, Baden und Hessen. Hoffman und Campe, 1853
  • Carl Eduard Vehse: Geschichte der deutschen Höfe seit der Reformation. стор. 192 [4]

ПосиланняРедагувати