Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/КЕРЧ

КЕРЧ — місто респ. підпорядкування Автономної Республіки Крим. Розташов. на узбережжі Керченської протоки. Нас. 151 тис. осіб (2006). Його назва є результатом переосмислення слов’ян. слова «корчев» (див. Корчев) і тюркського — «керэч» («вапняк»), у літ. джерелах вона вживається з 1344.

Рештки найдавніших поселень, що виявлені на тер. міста, яке простягається нині вздовж протоки на 65 км, датуються 3 тис. до н. е. (Глейки II). Згідно з даними численних археол. досліджень, у 1-й пол. 2 тис. до н. е. на тер К. спочатку існувала агломерація поселень кам’янської культури, а потім — зрубної культурно-історичної спільності. У культ. шарах поч. 1 тис. до н. е. виявлено сліди к-ри таврів. Біля пн.-сх. околиці міста розкопана одна із найдавніших пам’яток скіф. к-ри (див. Скіфи) серед. 7 ст. до н. е. — Темір-Гора. На тер. К., згідно з гіпотезою, яка побутує в літ., слід також локалізовувати легендарні «місто й країну людей кімерійських» біля глибокого Океану, про які йдеться в «Одіссеї» Гомера (ХI, 13—19). Підставою для такого припущення слугує те, що стародавні греки вважали Боспор Кімерійський — сучасну Керченську протоку — межею глибокого Океану. У кін. 7 — поч. 6 ст. до н. е. на тер. К. було засноване древньогрец. (мілетське) місто-колонія Пантікапей (приблизно з 480/479 до н. е. — столиця Боспорської д-ви; з 438/437 до н. е. — Боспорське царство). Місто розташовувалося на г. Мітридат (нині — це малозаселена гора, що є істор. центром К.), її схилах і підніжжі в напрямку узбережжя. Це був осередок формування к-ри, що поєднувала антич. та місц. традиції. У межах сучасної тер. К. виявлені залишки й ін. антич. міст — Тірітаки, Німфея, Мірмекія, Порфмія, Парфенія. З крахом антич. цивілізації всі ці поселення поступово занепали (додатковий фактор їхнього занепаду — гунське нашестя 370-х рр.; див. Гуни). У середні віки на тер. К. існувало торгово-ремісниче поселення Боспор (Воспро), що було центром Боспорської єпархії. У 6 ст. візант. імп. Юстініан I побудував тут потужну фортецю. 576 її захопили тюркські кочовики (див. Тюрки). Влада Візантії над Боспором була відновлена 590. У 7 ст. місто пережило нашестя хозар. У 10—12 ст. зазнає впливу Київської Русі (див. Тмутороканське князівство), з кін. 11 ст. — під владою Візантії, в 13 ст. — під контролем монголів-кочовиків, що осідали в Криму. 1318 місто (порт-факторія Черкіо—Cerçio, Порт Святого Іоанна) відійшло до генуезців згідно з укладеним ними договором із Золотою Ордою. Після 1475 — перебувало під владою турків. Зазнало козац. нападів у 1556, 1559, 1560, 1623, 1624, 1631, 1634, 1659, 1662. На поч. 18 ст. турки збудували поблизу нього фортецю Єнікале (сх. частина сучасної К.). 1771, під час російсько-турецької війни 1768—1774, місто і фортецю здобули війська Російської імперії. Підпорядкування міста Росії було затверджено Кючук-Кайнарджийським мирним договором 1774. Згідно з «Топографічним описом міст» (1774), з К. 1771 повтікали майже всі місц. жителі, крім 13 вірмен, які винесли переможцям ключі від міста. В К. та Єнікале рос. влада спочатку розквартирувала 1236 осіб — учасників воєн. кампанії (греків-військовиків, а також цивільних), у наступні роки місто заселялося греками, росіянами, українцями, вірменами, італійцями. 1775—83 К. належала до Азовської провінції Новоросії, з 1784 — до Феодосійського пов. Таврійської області (з 1802 — Таврійська губернія). У цей час К. була маленьким містечком з однією вулицею біля г. Мітридат та окраїнними поселеннями. 1821 опубліковано іменний указ імп. Олександра I про відкриття Керченського мор. торг. порту і впровадження особливої адм. одиниці — Керч-Єнікальського градоначальства (див. Градоначальство). Цього ж року призначається «план-карантин» для всіх суден, що проходять Керченською протокою. 1824 тут відкривається таможня, 1825 місту були даровані пільги зі сплати казенних податей на 25 років. Ці заходи істотно стимулювали екон. розвиток міста і зростання чисельності його нас.: 1802 тут проживало 246 осіб (Керч-Єнікальський посад та фортеця); 1839 — 7498, 1849 — 12 тис., 1854 — 13,6 тис., 1897 — 33 347 мешканців. До традиційних рибного, соляного та каменерізного промислів додаються металургія (дослідний чавуноплавильний з-д, 1846), тютюнове, цегельне, консервне вир-ва тощо. Місто «отримує» ген. план забудови, гол. ідея якого полягала в тому, щоб символізувати «зв’язок часів» — від античності до сучасності (архітектори Ф.Шаль, О.Дігбі). Розбудова міста була пріоритетною справою його градоначальників І.Стемпковського та З.Херхеулідзе. 1826 в К. відкрився один із перших на пд. Росії музеїв старожитностей (зав. — П.Дюбрюкс), на той час місто вже було визнаним центром археол. досліджень (розкопки кургану Куль-Оба, Царського кургану тощо). 1828 у місті створюється повітове уч-ще, що мало напрям мор. комерційного з широким вивченням іноз. мов; 1835 — жін. навч. заклад (перший у Криму, 1845 названий на честь Г.Кушнікова, який пожертвував йому значну суму грошей, Кушніковським дівочим ін-том). 1854, під час Кримської війни 1853—1856, в К. висадився англ. десант, місто було зруйноване і пограбоване, із 1562 житлових будинків залишилося 360, чавуноплавильний з-д було демонтовано, пристані спалено. По завершенні війни місто почали відбудовувати. У 1860-ті рр. тут уже діяло 4 тютюнові ф-ки. На поч. 1870-х рр. було збудовано станцію міждерж. Індо-Європ. телеграфу Бомбей—Лондон. У 1880-х рр. розпочалося видобування нафти (франц. підпр-во в Камиш-Буруні). 1897 введений у дію потужний металургійний комбінат. 1900 відкрите залізничне сполучення із Джанкоєм (нині місто АР Крим). 1905 в К. відбулося кілька робітн. виступів, зокрема першотравнева маївка й страйк на з-дах Бухштаба та Китайгородського з вимогами скорочення робочого дня до 9 годин та збільшення зарплатні на 20 %. У берез. 1917 владу в місті перебрала на себе есеро-меншовицька міська рада робітн. і солдатських депутатів. 6 січ. 1918 було встановлено владу більшовиків. Від трав. 1918 до листоп. 1920 К. перебувала під владою спочатку німців, потім — англійців і французів та білогвардійців. У берез. 1919 в Аджимушкайських каменоломнях (див. Аджимушкайські катакомби) дислокувався більшовицький партизан. загін (бл. 600 осіб). 1921 нас. міста голодувало (див. Голод 1921—1923 років в УСРР). 1923 тут проживало 25 063 особи.

У роки індустріалізації К. стала центром пром. буд-ва: 1929—31 тут почали діяти 3 домни Керченського металургійного з-ду, 1937 — Камиш-Бурунського залізорудного комбінату, 1938 — судноремонтний з-д, а також — коксохім. з-д, консервна та бавовноочисна ф-ки. 1933 у К. було розміщено Всесоюзний НДІ рибного г-ва та океанографії (Азчерніро).

У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 з 16 листоп. по 30 груд. 1941 та з трав. 1942 по 11 квіт. 1944 місто було окуповане гітлерівцями. За місто велися жорстокі бої під час Керченсько-Феодосійської десантної операції 1941. 1942 в Аджимушкайських катакомбах тримав оборону рад. гарнізон. У жовт.—листоп. 1943 тут воювали Керченсько-Ельтигенський та Пн.-Сх. десанти (див. Керченсько-Ельтигенська десантна операція 1943).

1973 К. надано звання міста-героя.

У 1960—80-х рр. в К. вироблялося 20 % усієї пром. продукції Криму. Саме в цей час на суднобудівному з-ді «Залив» було спущено на воду кілька найбільших у СРСР нафтоналивних супертанкерів.

У серед. 1990-х рр. у ході проведення в Україні екон. реформ великі пром. підпр-ва міста зупинилися, а частина нас. виїхала з нього в пошуках роботи. З часом економіку міста почали реструктуризовувати, тут розвинувся туристично-курортний бізнес.

Пам’ятки археології, історії та арх-ри: стародавній колодязь-джерело поряд з археол. поселенням Кам’янка (1-ша пол. 2 тис. до н. е.); городища антич. міст, що вже були згадані в тексті; Царський курган, Мелек-Чесменський курган, Золотий курган, пасмо курганів Юз-Оба (бл. 4 ст. до н. е.); Склеп Деметри (1 ст.); церква св. пророка Іоанна Предтечі; фортеці Єнікале та Ак-Бурунська (18 ст.); костел (1840); сходи Великі і Малі на г. Мітридат (19 ст.); Аджимушкайські каменоломні; обеліск Слави та ін.

Література

Скилак Кариандский. В кн.:

• Латышев В.В. Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе, т. 1. СПб., 1893; ІМіС УРСР. Кримська область. К., 1974; Античные государства Северного Причерноморья. М., 1984; Керчь: Документы и материалы по истории города. Симферополь, 1993.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4. — ISBN 978-966-00-0692-8.

Автор: О.Є. Кислий.; url: http://history.org.ua/?termin=Kerch_mst; том: 4