Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ДЯК

ДЯК (від грец. διάϰουος — прислужник) — церковнослужитель у правосл. і катол. церквах. Термін «дяк» відомий ще від часів раннього християнства і походить від слова «диякон». Ним означають одну з тих груп церковнослужителів, які, на відміну від дияконів, не належать до стану духовенства. Нерідко, особливо в наш час, цей термін вживається як універсальний замінник цілої низки ін. термінів, якими означають тих чи ін. представників досить численної та різнорідної групи церковнослужителів (іподиякон, читець, співак, паламар, регент, псаломщик, канонарх, параксесіарх). До обов’язків Д. належить насамперед читання «часів», тобто молитов, що входять до циклу богослужіння і передують Літургії, вечірній або всеношній службам; він може також читати Апостол під час Літургії, брати участь у церк. хорі, виконувати обов’язки регента (кер. церк. хору). Під час богослужіння у храмі Д. виконує допоміжні обов’язки (приносить у вівтар вино, воду, проскури, готує та подає кадило, омиває руки священикові під час літургії тощо), підтримує в належній чистоті вівтар, може виконувати обов’язки дзвонаря.

В Україні дяки відомі ще з часів Київської Русі, вони входили до числа церковних людей, підлягали церковному суду, нерідко користувалися ч. церковної землі. 1718, за розпорядженням Петра I, були затверджені штати правосл. духовенства (уведені в дію 1722), згідно з якими в парафії (100—150 дворів) мали бути священик, диякон, а також Д. і паламар.

Дяки були досить освіченими людьми, переписували багато письмових пам’яток, рятуючи їх від природного руйнування. Особливий статус Д. як церковнослужителів, але не священнослужителів, давав їм змогу активно працювати в держ. установах. Дуже велика кількість Д. служили канцеляристами у Генеральній військовій канцелярії, полкових та сотенних канцеляріях Гетьманщини, в магістратах, ратушах тощо.

В Україні з давніх часів Д. відомі й як учителі при церквах чи в заможних родинах. Їх називали «дидаскалами» (грец. — учитель) та «бакалярами» — бакалаврами. Багато хто з них закінчував Києво-Могилянський колегіум (див. Києво-Могилянська академія) чи Чернігівський колегіум тощо. Нерідко в пошуках роботи вони мандрували, часто змінюючи місця служби. В Російській імперії 1782 інститут мандрівних дяків було заборонено. Проте Д. і в подальшому відігравали важливу роль у розвитку нар. освіти. Австрійс. уряд 1788 навіть звільнив їх від військ. служби, цінуючи як учителів у початкових школах. У 19—20 ст. діяли дяківські курси при кафедральних соборах і монастирях, які тривали від кількох місяців до кількох років; подекуди для Д. існували бурси. 1817 у Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща) було створено «Заведение певческо-учительское», тобто Дяко-вчительський інститут. Дяківські курси діяли в Крем’янці (нині м. Кременець), Яблочині, під час Другої світової війни — в Луцьку. В Галичині тривалий час існувала окрема професійна організація дяків (т-во «Взаємна поміч дяків»), яка видавала «Дяківські відомості» (1923—39). Й нині Д. іноді працюють вчителями Закону Божого в недільних школах.

Література

Апанович Е.М. Рукописная светская книга XVIII в. на Украине: Исторические сборники. К., 1983;
Булгаков С.В. Настольная книга для священно-церковно-служителей, т. 1. М., 1993;
Крижанівський О.П., Плохій С.М. Кінець XVI – середина XIX ст. В кн.: Історія церкви та релігійної думки в Україні, кн. 3. К., 1994; Макарий (Булгаков). История русской церкви, кн. 2. М., 1994.

Джерела

Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.

Автор: Ю.А. Мицик.; url: http://history.org.ua/?termin=Dyak; том: 2