Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ДУНАЙ
ДУНАЙ — друга за довжиною після Волги ріка Європи, велика судноплавна магістраль у межах Німеччини, Австрії, Словаччини, Угорщини, Сербії, Болгарії, Румунії та України. По нижньому Д. (Кілійське гирло) до впадіння в нього р. Прут проходить держ. кордон України (на пд. Одес. обл.). Довжина Д. 2960 км, пл. бас. — 817 тис. км2. Починається на сх. схилах Шварцвальду (гірський масив у Німеччині) і впадає в Чорне море. При впадінні поділяється на гирла: Кілійське (в межах України), Сулінське і Георгіївське. Довжина судноплавних шляхів у бас. Д. — понад 5 тис. км, з них 2,5 тис. км власне по Д. Має понад 300 прит., 34 з яких судноплавні. Найбільші: Інн, Драва, Сава, Морава (праві) і Тиса, Олт, Сірет, Прут (ліві). В Україні до бас. Д. належать 233 річки, кожна довжиною понад 10 км.
Д. здавна був пограничною рікою. В 5 ст. по ньому проходив кордон між Рим. імперією (див. Рим Стародавній) і територіями племен, залежних від Аттіли (434—453); в 6 ст. — між Візантією й Аварським каганатом (див. Авари); в 10—11 ст. — між Київською Руссю і Візантією.
Стародавні греки називали річку Істром, Істрисом, римляни — Данавіусом, Данаприсом, Данубісісом, слов’яни — Доунавъ, румуни — Динарса, українці — Тихим Дунаєм, Голубим Дунаєм, росіяни — Дунай Івановичем, болгари та серби — Дунав, угорці і словаки — Дуна, Дунава, чехи — Дунай, німці — Дунау. Сучасна назва — від аланської «дон, дана, дуна» — вода, річка. Геродот у 5 ст. до н.е. вважав Істр найвеличнішою з відомих річок. Є описи Д. у працях таких стародавніх авторів, як Полібій (201—120 рр. до н.е.), Юлій Цезар (100—44 рр. до н.е.), Страбон (1 ст. до н.е.—1 ст. н.е.) та ін. Таціт (кін. 1—поч. 2 ст.) сповіщає, що Д. впадає в Понт Евксінський 6-ма гирлами (7-ме замулене).
Уже на поч. нової ери Д. був водним шляхом міжнар. значення. Пам’ятки матеріальної к-ри підтверджують контакти давньорус. нас. з Подунав’ям і використання останнього як транспортного шляху для виходу на тодішні центри цивілізації. «Повість временних літ» сповіщає про зв’язок Київ. Русі з Подунав’ям. «Повість временних літ» свідчить, що 968 кн. Святослав Ігорович захопив землі у Дунайської Болгарії, де здобув 80 міст і отаборився у Переяславці на Д. 969—970 давньорус. військо заволоділо болг. містами Преславом, Доростолом (нині м. Сілістра, обидва міста в Болгарії) і Адріанополем (нині м. Едірне, Туреччина). Святослав зрозумів стратегічні й екон. вигоди пониззя Д. і планував зробити його центром своєї д-ви.
Після знищення Запорозької Січі 1775 почала відбуватися міграція укр. нас. в Пд. Бессарабію, дельту Д., Добруджу. Пониззя Д. стало місцем осн. сходу запороз. козаків. У с-щі Верхній Дунавець 1775 була заснована Задунайська Січ під протекторатом султанської Туреччини. Виникло кілька укр. поселень — Вилкове, Ліски, Іванча, Горчів та ін.
Міжнар.-правовий режим використання Д. нині регулюється спец. міжнар. договорами між придунайськими д-вами (див., зокрема, Бєлградська конференція 1948); функціонує також Дунайська комісія.
Література
ред.- Кондратович Ф. Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам). «Киевская старина», 1883, № 1–2, 4; Каталог річок України. К., 1957; Топонімічний словник-довідник Української РСР. К., 1973;
- Харченко Т. Гидроэкология украинского участка Дуная и сопредельных водоемов. К., 1993; Каталог річок і водойм України. Одеса, 2003.
Джерела
ред.- Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
Автор: О.Є. Маркова.; url: http://history.org.ua/?termin=Dunay; том: 2