Вікіпедія

Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ІКОНИ, українські ікони

< Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України

ІКОНИ, українські ікони. Ікона (від грецьк. είκών — зображення, образ) — прийнятий у церк. традиції, а від неї — в новітній історії мист-ва — термін на позначення зображень Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, святих, пророків, подій Святого Письма. В мистецтвознавстві цей термін також вживається для означення всіх портретних та сюжетних зображень священного характеру. Найширше стосується малярства на дереві, полотні та ін. основах, але також рельєфів на металі, камені, кістці, дереві, меншою мірою — об’єктів монументального малярства, шиття та золотарства. Із винайденням друкування з’явилися гравійовані І., здебільшого як відтиски на папері, згодом — репродукції конкретних шанованих та чудотворних І. Церк. традиція, виходячи з твердження про існування відбитка лику Ісуса Христа на тканині (Нерукотворний Образ), трактує І. як відтворення в священних образах духовного начала буття. На вірі в чудодійну силу Нерукотворного Образу розвинулося пошанування чудотворних ікон, насамперед численних Богородичних, якими вважалися прижиттєві зображення Пресвятої Богородиці, виконані євангелістом Лукою (хоча істор. підтверджень того, що Лука був маляром, однак, немає; перекази ж про те, що Лука є автором зображень Богородиці, як і приписування йому виконання ін. І., очевидно, сформувалися в церк. переданні досить пізно).

Мист-во іконопису склалося в релігійній к-рі правосл. Сходу в часи визнання в Рим. імперії імп. Феодосієм I (379—95) християнства держ. релігією (едикт de fide catholika, 380). В подальшому своєму розвитку воно творчо засвоїло репертуар худож. форм і засобів попередньої дохристиян. традиції. Спочатку найчастіше практикувалася енкаустична техніка малювання на тонких дошках фарбами, змішаними із розігрітим воском, згодом утвердилася темперна техніка — послідовне накладення фарб із в’яжучим яєчним жовтком поверх попереднього просушеного шару. В іконописі широко застосовувалося золото: зображення виконувалися на золотому тлі, ним оздоблювався одяг, передавалося світло на найбільше освітлених місцях (від 16 ст. провінційні майстри практикували імітацію золота лаками на сріблі). Із падінням Візантії іконопис почав зазнавати істотного впливу реалістичного зх. малярства. Від 17 ст. поширилася розроблена в західноєвроп. малярстві олійна техніка, заснована на використанні як в’яжучого компонента різноманітних олій (на перших порах — у поєднанні з яєчним жовтком), відтоді ж як основу все частіше почали використовувати полотно.

У правосл. традиції питання про сутність І. було вирішено на VII Вселенському соборі (787; див. Собори вселенські) в Нікеї (нині м. Ізник, Туреччина), який засудив іконоборство та утвердив догмат про почитання ікон та хреста. Цій події передували десятиліття періоду іконоборства у Візантії, що були пов’язані з реліг. дискусіями, які часом переростали у фізичні дії, зокрема нищення І., з приводу тлумачення тексту Старого Завіту (див. Біблія) про недоступність Бога для людського ока, а отже, й про принципову неможливість малювання Його образів. Прихильники шанування І. у доказах своєї правоти виходили з догмату про втілення Ісуса Христа (на вірі втілення засновано Новий Завіт). Була розроблена струнка теологічна система, згідно з якою І. нарівні зі Святим Письмом є доказами втілення Ісуса Христа. Канонізація святих правосл. та катол. церквами надала І. виняткового значення в церк. традиції, забезпечила їх повсюдне утвердження. Тоді ж відбувся й відхід від закоріненого в елліністичній спадщині ранньохристиян. ікономалярства й було розроблено основи іконотворчості як виду церк. мист-ва, затверджено канон ікон.

На правосл. Сході до сьогодні збереглися переважно лише ікони, що були створені в 6 і наступних століттях, а також поодинокі найдавніші — у монастирі святої Катерини на п-ові Синай (Єгипет). Кілька давніх І. 6—7 ст. («Богородиця», «Іоанн Предтеча», «Святі Сергій і Вакх» та «Мученик і мучениця») зберігаються в київ. Музеї мистецтв імені Варвари та Богдана Ханенків.

Із поширенням християнства сх. обряду (див. Православ’я) на слов’ян. землі канонічна візант. реліг. традиція ікономалярства утвердилася й на укр. ґрунті. В зх. церк. традиції (див. Католицизм) реліг. зображенням, однак, не надавалося особливого священного значення, їх було трактовано як картини на реліг. сюжети. З часом, починаючи з епохи Відродження, це привело до превалювання в зх. реліг. малярстві світських тенденцій. З поч. 17 ст. цей процес поширився й на Україну. Тут на ґрунті оригінального синтезу традиції та композиційних і тех. запозичень із арсеналу зх. к-ри утвердився своєрідний стиль професійного малярства, наділеного східнохристиян. духовністю й водночас елементами зх. реалізму. І цей свій самобутній стиль укр. іконопис, незважаючи на всезростаючий тиск світських тенденцій як із Заходу, так і з реформованого на його взірець у 18 ст. рос. сходу, зберігав і розвивав на професійному рівні аж до поч. 19 ст. У 19 ст. укр. іконопис увійшов у загальноєвроп. русло й потрапив у притаманний усьому християн. світові стан глибокої системної кризи реліг. малярства.

Найдавніші І., які з’явилися на укр. землях, походили з Візантії. В джерелах збереглися відомості лише про дві такі І. 11 ст.: в Успенському соборі Печерського монастиря (див. Києво-Печерська лавра) — «Успіння», що була втрачена 1718 внаслідок пожежі, та візант. ікону Богородиці «Заступниці» церкви Успіння Пресвятої Богородиці Пирогощі у Києві (див. Пирогоща; вшановування цієї ікони дало свого часу початок розроблюваній від 13 ст. і знаній сьогодні за пізнішими зразками укр. іконографії Покрови — покровительства, заступництва — Богородиці). До наших днів збереглася привезена до Києва в 1-й пол. 12 ст. Вишгородська ікона Богоматері.

Візант. та поствізант. І. надходили в укр. землі різними шляхами. Про рівень конкретних зразків цих І. свідчать Холмська ікона Богородиці константиноп. школи, що зберігається нині у Волинському краєзнавчому музеї (ВКМ, Луцьк), та «Спас» зламу 15—16 ст. із Свято-Троїцької церкви в с. Річиця Львів. обл., що зберігається в Рівненському краєзнавчому музеї (РКМ). Візант. спадщина (як безпосередня, так і її балканське відгалуження) слугувала гол. взірцем для укр. середньовічних майстрів. Її вплив частково зберігався ще й на початковому етапі творення звернутого вже до європ. Заходу нового стилю укр. реліг. малярства 17 ст. Перші І. власної, невізант. традиції були створені на укр. землях в 11 ст. Це були І. святих Бориса і Гліба (1200 р. факт існування цих І. зафіксовано навіть у Софійському соборі в м. Константинополь) та Антонія Печерського й Феодосія Печерського. Окрім малювання святих укр. правосл. церкви, оригінальна іконографія в Україні майже не розроблялася. Від поч. 17 ст. поширення набула лише одна, започаткована ще в 13 ст., власне укр. версія заг. східнохристиян. теми — Покрови Богородиці. Ця тема розроблялася також у запозиченій із європ. мист-ва композиції «Мадонна милосердя». В той же час було вироблено оригінальний варіант ансамблю І. в інтер’єрі храму. Від 14 ст. на основі візант. півфігурних (відомостей про вживання півфігурних І. на укр. землях немає) «Молінь із вибраними святими» та цілофігурних зображень Спаса (у візант. системі монументального малярства — на правому пілоні передвівтарної арки) склався комплекс І. з цілофігурними «Молінням» у верхньому та «Спасом» у намісному ряді передвівтарної огорожі (іконостаса). Від 2-ї пол. 15 ст. в комплексі з І. іконостаса з’явилися монументальні «Страсті Христові» та «Страшний суд», що дало унікальний для християн. світу триєдиний ансамбль, який об’єднав найважливіші в теологічному плані теми. Тоді ж утвердилися намісні І. Богородиці з похвалою (пророками) в парі зі «Спасом у славі» та «Нерукотворний Образ» над царськими вратами (ще один із показових виявів укр. іконографічних пошуків). Ці намісні І. найкраще були знані в Перемишльській землі та на Волині, проте були характерними і для ін. укр. земель до поч. 17 ст. Від поч. 16 ст. комплекс І., які розміщені в іконостасі, складався з кількох рядів, увібравши цикли Господніх та Богородичних свят, «Моління із вибраними святими» та ряд з образами пророків із «Розп’яттям» і пристоячими в завершенні, остаточно утвердивши ансамбль І. як гол. тему укр. реліг. малярства. Він став класичним укр. варіантом іконостаса, що допускав, однак, широку різноманітність конкретних вирішень, навіть у версії без верхніх рядів та окремих складових елементів.

На укр. землях малювання І. простежується від кін. 11 ст. у середовищі Києво-Печерського монастиря, до якого належав перший згаданий у писемних джерелах укр. маляр — св. Алімпій Печерський. До творінь його школи належить й ансамбль іконостаса в складі п’яти І. «Моління» та двох намісних (одна з них — Богородиці), а також найдавніша оригінальна укр. ікона — «Богородиця зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими» зі Свенського Свято-Успенського монастиря поблизу рос. м. Брянськ (нині зберігається в Держ. Третьяковській галереї, Москва).

В Україні середньовічні І. вціліли лише в зх. регіоні, а також на суміжних укр. етнічних та історично пов’язаних із ними територіях у складі нинішніх Білорусі, Польщі та Словаччини. Найбільша колекція І. зберігається у Львівському історичному музеї (бл. 3,5 тис., у т. ч. бл. 170 ікон 13—15 ст. та бл. 700 — 16 ст.), у Львівській галереї мистецтв (ЛГМ), Музеї народної архітектури і побуту, Музеї історії релігії (обидва — у Львові); в Національному художньому музеї України (НХМУ), Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику, Музеї народної архітектури та побуту України (усі — у Києві); у краєзнавчих музеях Луцька (Музей волинської ікони), Острога, Рівного, багатьох регіональних музеях. В останні десятиліття складаються церк. збірки І., найбільшою з них (за чисельністю експонатів це друга в Україні після ЛІМ) є колекція львів. монастиря студитів «Студіон», а також приватні зібрання. Поза Україною найбільше укр. І. є в Польщі (від 16 ст.), де нині вони зосереджені в Істор. музеї та Музеї нар. буд-ва в Сяноку, Нац. музеї в Кракові, Нац. музеї Перемишльської землі в Пшемислі, Музеї-замку в Ланьцуті, Окружному музеї в Нови-Сончі, окремих регіональних та дієцезіальних музеях. У Словаччині найбільші колекції мають Шаришський музей у Бардейові та Музей української культури у Свіднику, в Білорусі — Національний мистецький музей Білорусі й Музей Ін-ту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Кондрата Крапіви НАН Білорусі в Мінську.

Найстарішими з відомих нині І. західноукр. походження є фрагмент «Менологію» із вибраними святими з церкви святого Миколая в с. Тур’я Буського р-ну Львів. обл. (ЛІМ) та незафіксованого походження «Покров Богородиці» (Київ, НХМУ), обидві — 2-ї пол. 13 ст. — саме тоді малярство Галицько-Волин. д-ви розробляло варіант монументального стилю доби ранніх Палеологів (династія візант. імператорів). До І. цього письма належать збережені І. — Дорогобузька ікона Богородиці «Одигітрія» кін. 13 ст. (РКМ) та І. з циклу «Молінь»: архангела Михаїла і архангела Гавриїла з церкви святої великомучениці Параскеви в с. Далява Дрогобицького р-ну Львів. обл. та святого Георгія Переможця з церкви святого Миколая в Тур’ї (усі — 14 ст., ЛІМ). Пізню версію цього стилю передають цілофігурний «Спас» із церкви святих Кузьми і Дем’яна у Війському (Істор. музей у Сяноку), «Архангел Михаїл із діяннями» з церкви святого Миколая в с. Сторона Дрогобицького р-ну (ЛІМ), частково — «Богородиця» із церкви Покрови Богородиці в Луцьку (НХМУ), в останній уже переважають прикмети малярства доби пізніх Палеологів. Від серед. 14 ст. розвинувся варіант стилю доби пізніх Палеологів, до якого належать «Преображення» з церкви Собору Богородиці в с. Бусовисько Старосамбірського р-ну Львів. обл., «Стрітення зі сценами історії Марії за Протоєвангелієм Якова» з церкви Собору Йоакима та Анни з с. Станиля Дрогобицького р-ну, цілофігурний «Спас» із церкви Успіння Богородиці в Пшемислі (усі — ЛІМ).

Традиції доби візант. ісихазму серед. — 2-ї пол. 14 ст. відобразилися в трактуванні висвітлень на ликах в І. святої великомучениці Параскеви з чотирма сценами житія із придорожної каплиці в с. Кульчиці Самбірського р-ну Львів. обл. (ЛГМ) та двох версіях І. святого Георгія Переможця на коні — з церков Собору Йоакима й Анни в с. Станиля (ЛІМ) й Перенесення мощів св. Миколая в с. Старий Кропивник Дрогобицького р-ну (Львів, збірка «Студіон»). Характерною особливістю цих І. є своєрідна інтерпретація східнохристиян. канонів реліг. малярства на ґрунті місц. к-ри. За винятком двох волин. зразків, ці І. належать до доробку майстрів перемишльської школи. Піднесення на зламі 14—15 ст. у Перемишлі (нині м. Пшемисль) монументального малярства, реалізованого насамперед у костьолах Польщі, знайшло відображення в комплексі І. з церков св. Георгія Переможця у с. Вільшаниця Яворівського р-ну Львів. обл. («Преображення», «Святий Миколай з житієм») та св. великомучениці Параскеви в Радружі в Польщі («Спас Нерукотворний», «Зішестя Святого Духа», «Богоявлення», «Святий Миколай з житієм», усі — ЛІМ).

Від 2-ї пол. 15 ст., після відновлення Київської митрополії з центром у Києві та входження укр. земель до складу Великого князівства Литовського та Корони Польської й з остаточним завоюванням турками Візантії та слов’ян. країн Балканського п-ова, розпочався пізньосередньовічний період еволюції ікономалярства (знаний на початковому етапі насамперед за пам’ятками перемишльської школи). Тоді ж почали практикуватися часткові запозичення поодиноких мотивів із зх. іконографії, проте, за винятком орнаментального оздоблення тла та обрамлень, що з’явилися перед кін. 16 ст., ця практика не утвердилася. В цей же період утвердився порядок розміщення І. в іконостасі: число намісних І. дійшло до традиційних чотирьох. У 2-й пол. 16 ст. ряд «Моління із вибраними святими» повністю витіснив ряд з образами апостолів, тоді ж набув поширення ряд І. з образами пророків.

Перші І. з авторським підписом дійшли до нас із серед. 16 ст. — це І. перемишльського маляра Олексія (Олексія Горошковича) 1547. Від 2-ї пол. 17 ст. практика підписування І. набула поширення, насамперед у провінційних майстрів.

На зламі 15—16 ст. набула поширення Волинська школа ікономалярства: Межиріцька ікона Богородиці (с. Межиріч Острозького р-ну Рівнен. обл., Троїцький монастир); намісні «Спас» та «Богородиця» (Камінь-Каширський, церква Різдва Богородиці); царські врата з групою І. (виготовлені в майстерні з околиць м. Сарни Рівнен. обл.) з намісними «Спасом» (1592) зі Спасо-Преображенської церкви у с. Великі Цепцевичі Володимирецького р-ну Волин. обл. та «Богородицею» (1595) із вкладним написом Анни Мильської з князів Гольшанських із Покровської церкви в смт Нові Стрілища   Львів. обл. (РКМ); «Покров Богородиці» з Свято-Троїцької церкви в Річиці (РКМ); храмові «Преображення» із церков у с. Кураш Дубровицького р-ну Рівнен. обл. та Белзі (обидва — ЛІМ); «Спас у Славі» з церкви архангела Михаїла в с. Промінь (колиш. Пілганів) Луцького р-ну Волин. обл. (ВКМ); «Богородиця» з церкви святого Миколая в смт Олевськ (місцезнаходження невідоме); одинока для середньовічної Волині ікона «Пророк Ілля з житієм» — з храмової церкви в Дубно (Дубнівський держ. історико-культ. заповідник). Вціліли деякі львів. пам’ятки поч. 16 ст., насамперед І. в готичному стилі «Святі Петро та Василій Великий» із «Моління» церкви святого Миколая в с. Лисятичі Стрийського р-ну Львів. обл., «Святі Юрій і великомучениця Параскева» з церкви святих Кузьми і Дем’яна в с. Корчин Львів. обл., «Розп’яття» з церкви святої великомучениці Параскеви в с. Борщовичі Пустомитівського р-ну Львів. обл. (усі — ЛІМ), а також І. Богородиці з церкви св. великомучениці Параскеви в с. Красів Львів. обл., Успіння Пресвятої Богородиці з церкви апостолів Петра і Павла в Йосипівці, цілофігурний «Спас» із церкви Різдва Богородиці в с. Ременів Кам’янка-Бузького р-ну Львів. обл., «Богоявлення» з церкви апостола Филипа в с. Хишевичі Городоцького р-ну Львів. обл. (усі — ЛІМ).

Деякі І. серед. 16 ст. збереглися на Прикарпатті: «Розп’яття» з церкви архангела Михаїла в с. Грабів Рожнятівського р-ну Івано-Франк. обл. (Івано-Франк. худож. музей), «Іоанн Предтеча з житієм та євангелістами» з церкви Зішестя Святого Духа у Рогатині, а також І., пов’язувані з іменем св. Димитрія, найперше із церков Різдва Богородиці та святого Миколая в Долині (усі — ЛІМ).

У 16 ст. у Закарпатській Україні були створені найдавніші І. — «Архангел Михаїл» з церкви Зішестя Святого Духа в с. Колочава Міжгірського р-ну (Ужгород, Музей нар. арх-ри і побуту), храмове «Вознесіння» церкви в Ясіні (місцезнаходження невідоме) та «Похвала Богородиці» (у с. Ужок Великоберезнянського р-ну; усі Закарп. обл.) з церкви Собору архангела Михаїла. Як і пам’ятки в Словаччині, вони належать до доробку Перемишльської школи ікономалярства та її послідовників.

16 ст. датуються поодинокі І. з Холмщини — «Похвала Богородиці» (Яблочин, Онуфріївський монастир), «Апостол Симон» із Яблочинського монастиря, незафіксованого походження «Воскресіння — Зішестя до аду» (обидві — Нац. Києво-Печерський історико-культ. заповідник).

У 16 ст. були створені й найдавніші І. Берестейщини: «Розп’яття» з церкви архангела Михаїла в с. Черськ (місцезнаходження невідоме), незафіксованого походження І. Богородиці «Одигітрія» (Мінськ, Музей Ін-ту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Кондрата Крапіви НАН Білорусі) та Богородиця «Одигітрія» з церкви Богородиці в Дубенці (Мінськ, Нац. мистецький музей Білорусі).

Вціліла чимала група І. поч. 16 ст. в Словаччині. Здебільшого вони належать перемишльським майстрам, напр., «Страшний суд» О.Горошковича з церкви Перенесення мощів св. Миколая в Рускій Бистрій (Музей укр. к-ри у Свіднику), та їх послідовникам 2-ї пол. 16 ст. із менших осередків.

У серед. 16 ст. в ікономалярстві перемишльської школи намітилася зміна стилю, позначена наростанням графічної стилізації, насамперед у новопосталих провінційних осередках, що стало одним із виявів кризи традиції. Аналогічні тенденції спостерігаються у всьому західноукр. регіоні, на Волині — у дещо своєрідному вираженні, без підкресленої графічної стилізації. До кінця століття ці тенденції стали заг., утвердивши на регіональному рівні якнайширшу нар. течію ікономалярства.

Водночас майстри-професіонали вели пошуки нового стилю в ікономалярстві (найповніше це простежується у львів. середовищі), все послідовніше орієнтуючись не на східнохристиян., а на західноєвроп. традиції. Ще перед кінцем століття у Львові через синтез власної традиції та окремих елементів європ. походження склалася нова мистецька система, фіксована від ікони «Похвала Богородиці» (1599) маляра Федора з церкви Покрови Богородиці в с. Ріпнів Буського р-ну (ЛГМ) й закріплена в іконостасі церкви св. великомучениці Параскеви П’ятниці 1610-х рр. Новий стиль, заснований на використанні західноєвроп. гравюр як іконографічних взірців при збереженні традиційних образних та планово-просторових засад, остаточно утвердився в іконостасі Успенської церкви майстрів Федора Сеньковича та Миколи Мороховського Петрахновича 1616—38 та дещо пізніше — в іконостасі Миколаївської церкви в м. Замосць, Польща (останній втрачений).

Поза Львовом та його колом (іконостас 1650 церкви Духа Святого в м. Рогатин; див. Духа Святого церква) зх. складова в новій системі ікономалярства мала менше значення. Це знаходить своє підтвердження у волинських та київських пам’ятках, у творах майстрів численних регіональних осередків. Як зазначив очевидець — Павло Алеппський — у нотатках про свої враження від робіт «козацьких малярів», нове малярство перейняло від європ. Заходу насамперед «красу малювання ликів і одеж» та пов’язані з ними формальні й тех. засоби, разом з тим воно повністю зберегло духовний склад образів християнства сх. обряду, відмежувавшись від європ. світського реалізму і завдяки цьому уникнувши перетворення ікон на картини реліг. тематики.

У Львові ж посилення європ. орієнтації привело до появи напряму, виразно звернутого до європ. Заходу. Цей напрям репрезентують, зокрема, Юрій Шимонович-старший (п. 1690), Матвій Домарацький, а також анонімний автор іконостаса Успенської церкви у Вербові      (Львів, збірка «Студіон»). У 2-й пол. 17 ст. львів. осередок занепав, а його досвід підхопили майстри з м. Жовква, серед яких виділилися Дем’ян Роєвич (п. 1708) та І.Руткович (п. 1703). На Волині наприкінці 17 ст. вирізнилися пов’язані з Київ. ікономалярською традицією монастирські майстри Луцька та його околиць. Збереглися їхні роботи: намісний «Спас» із церкви Різдва Богородиці в м. Камінь-Каширський (ВКМ), іконостас замкової Успенської церкви знаного волин. роду Гулевичів у с. Білосток Луцького р-ну Волин. обл. (ЛІМ) та храмове «Воздвиження Хреста Господнього» в іконостасі Манявського скиту. На Рівненщині та Сх. Волині панувала насамперед нар. чи наближена до неї традиція. Ця тенденція характерна для більшості регіонів Правобережної України, де не склалися професійні осередки, а функціонували провінційні центри на зразок дочірніх середовищ Перемишля у Риботичах (Польща) та в м. Судова Вишня.

На зх. окраїні укр. етнічної тер. у Польщі, Словаччині, а також Закарпатті нерідко працювали провінційні майстри латинського культ. кола й ця практика поступово все розширювалася.

У Києві поряд із міськ. ремісниками традиційно діяли монастирські малярі. Поміж нечисленних пам’яток виділяються: незафіксованого походження мініатюрна І. «Святий Макарій, митрополит Київський» 1621 (ЛІМ); «Святий Миколай» (Київ, церква святого Миколи Набережного); епітафія 1632 «Святий Миколай» із Софійського собору; «Успіння зі святими Антонієм і Феодосієм Печерськими» з церкви Різдва Христового в Києві роботи гравера Івана Щирського (обидві — Київ, НХМУ). Окремі київ. І. збереглися у Волин. обл., наприклад, «Спас на престолі з ангелами» з церкви Покрови Богородиці в с. Дорогинич, «Моління» з Успенської церкви в с. Твердині (обидва села Локачинського р-ну) та церкви Різдва Богородиці в с. Рудка-Козинська Рожищенського р-ну (усі — ВКМ).

Окремі І., що були створені наприкінці 17 ст., вціліли на тер. Лівобережної України. Чернігівщину репрезентують намісні «Спас» та «Богородиця» зі Свято-Успенської церкви Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря (Чернігів, Нац. архіт.-істор. заповідник «Чернігів стародавній»), незафіксованого походження «Моління» 1690 та «Покров Богородиці» з церкви в с. Кобижчі Бобровицького р-ну (обидві — НХМУ). Серед поодиноких пам’яток Полтавщини виділяються намісна «Богородиця» (приватна збірка) та «Розп’яття з Богородицею, Іоанном Богословом та портретом лубенського полковника Леонтія Свічки» зі Свято-Вознесенської церкви с. Олексіївка Гребінківського р-ну, Сумщини — «Святий Миколай з житієм» з Михайлівської церкви в Михайлівці, «Святий Йоаким» та «Свята Анна» з Михайлівської Предтеченської пустині (усі — НХМУ). Харківщину репрезентують намісні «Спас», «Богородиця» та храмове «Різдво Богородиці» з церкви в с. Дворічний Кут Дергачівського р-ну (втрачені). І. Лівобережжя загалом відображають нові тенденції реліг. малярства 17 ст., вони майже позбавлені безпосередніх західноєвроп. впливів. Місц. ікономалярство склалося на основі київ. школи зусиллями київ. монастирських майстрів та митців, які прибували сюди з переселенцями з ін. регіонів.

Останнє десятиліття 17 ст. ознаменоване помітним піднесенням київ. ікономалярства, хоч його зразків доводиться шукати поза Києвом, насамперед на традиційно пов’язаній з ним Волині. Уявлення про Київ. ікономалярство 2-ї пол. 17 ст. дають також місц. пам’ятки 18 ст. До них належать насамперед частини іконостасів двох гол. київ. храмів — Софійського собору та Успенського собору Києво-Печерської лаври. В Успенському соборі зберігся намісний ряд з монументальними І. «Спас» та «Богородиця», від відбудованого після пожежі 1718 печерського ансамблю вціліли монументальний намісний «Собор святих отців печерських» та І. циклу великих празників «Різдво Христове», «В’їзд до Єрусалиму», «Тайна вечеря», «Зішестя Святого Духа». Єдиним майже повністю вцілілим у Києві з того часу є комплекс Свято-Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври. Цей ряд доповнюють окремі І. ансамблів з Покровської церкви в с. Сулимівка Яготинського р-ну Київ. обл., намісні «Спас» та «Богородиця» з церкви Різдва Богородиці в с. Мала Бугаївка Васильківського р-ну (усі — НХМУ). Поодинокі київ. І. від того часу збереглися також у сільс. церквах з околиць Луцька. Це, зокрема, «Преображення» з церкви Казанської ікони Богородиці с. Садів Луцького р-ну (ВКМ). Як і спадщина майстра Успенської церкви в Білостоку, ці І. за своїм стилем, образним та малярським трактуванням є попередниками центр. пам’ятки Лівобережжя 1-ї пол. 18 ст. — іконостаса Спасо-Преображенської церкви у с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтав. обл. Підкреслено монументальні, наділені внутр. глибиною образів та розвинутим декоративним чуттям, його композиції є однією з вершин нац. ікономалярства. Вони репрезентують течію мист-ва Лівобережжя, з якої нині відомі ще тільки намісні «Спас», «Богородиця» та «Іоанн Богослов» з церкви св. Миколая у с. Куцеволівка Онуфріївського р-ну Кіровогр. обл. (Дніпроп. ХМ). Ін. стилістичну лінію відтворюють ікони з Успенської церкви Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря: «Старозавітна Трійця», «Покров», «Святий Володимир Великий» (Нац. архіт.-істор. заповідник «Чернігів стародавній»).

Пам’ятки Києва та Лівобережжя відзначені своєрідним підкреслено реалістичним стилем (початки його формування за оригінальними пам’ятками нині не відомі), визначальною особливістю якого є, на відміну від тогочасного європ. досвіду, не світська, а духовна складова. Поряд із послідовним униканням перспективних планово-просторових співвідношень це забезпечило цьому стилеві цілковиту самобутність, незважаючи на його формальну зовн. подібність до європ. світського малярства.

На Правобережжі у зв’язках із київ. середовищем виділяються насамперед майстри монастирських церков з околиць Луцька. Останнім значним зразком цього ікономалярства став створений бл. 1722 за участю маляра із Жовкви Йова Кондзелевича (бл. 1667 — між 1740—1748) комплекс І. церкви Різдва Богородиці Загоровського монастиря Різдва Богородиці (ЛІМ). Із прийняттям Берестейської церковної унії 1596 традиційні зв’язки Волині з Києвом перериваются й ікономалярство київ. школи тут занепадає. Ситуацію опанували майстри з малих осередків, а також провінційні польс. малярі. В істор. перемишльсько-львівському регіоні на заг. тлі занепаду традиційного укр. середовища певний час виділявся насамперед львів. осередок, проте невдовзі й він занепав. Лише майстри Жовкви найдовше зберігали свої позиції, на що вказує насамперед творчість визнаного місц. майстра 1-ї половини 18 ст. Василя Петрановича (п. 1759), але від середини 18 ст. ікономалярство Жовкви теж піддалося заг. тенденції.

Заключний період розвитку нового стилю в ікономалярстві 17—18 ст. дає багатопланову картину продовження традиції та посилення ролі запозичень іззовні. Найорганічніше власна система розвивалася в Києві та на Лівобережжі. Тут центр. пам’яткою є поодинокі вцілілі І. монументального іконостаса поч. 1760-х рр. Свято-Вознесенської церкви в смт Березна на Чернігівщині (НХМУ). Тогочасний київ. осередок, в якому провідну роль відігравала Лаврська іконописна школа, репрезентують насамперед такі І., як «Свята Варвара» та «Свята Катерина» з Хрестовоздвиженської церкви на Подолі (НХМУ). На Лівобережжі виділяються ранні І. В.Боровиковського 1780-х рр. (НХМУ). Тлом для них слугувала творчість майстрів численних регіональних осередків.

На Правобережжі від серед. 18 ст. посилився напрям, пов’язаний із європ. традицією, репрезентованою її провінційним варіантом. Досі він найбільше знаний за діяльністю заснованої на київ. лаврському взірці малярської майстерні Свято-Успенського Почаївського монастиря (див. Почаївська Свято-Успенська лавра), зорієнтованої на прості місц. зразки лат. малярства. В 2-й пол. 18 ст. ця тенденція стала загальною на тлі прогресуючого занепаду власного професійного малярства. Показово, що над ансамблем ікон новоспорудженого собору святого Юра у Львові працював зайнятий насамперед при магнатських дворах Юрій Радивиловський із м. Кам’янець-Подільський, а завершував цей ансамбль після студій у Відні Лука Долинський (1750—1824). Л.Долинському належала й більшість найважливіших малярських ансамблів Львова кінця століття. Природну західноєвроп. орієнтацію мало й реліг. малярство вихованця рим. Акад. св. Луки Євстахія Білявського (бл. 1740—1804). Із занепадом професійного середовища укр. малярів на якнайширшому тлі провінційної творчості для церков усе частіше працювали майстри західноєвроп. культ. орієнтації, цьому на Правобережжі сприяло також посилення латинізаційних процесів в Українській греко-католицькій церкві. Це призвело до остаточного розриву з нац. традицією на професійному рівні.

Ця тенденція переважала в ікономалярстві до 19 ст. Водночас на західноукр. землях звичною стала діяльність поряд із польс. також австрійських майстрів, зокрема з віденських фірм, які спеціалізувалися на облаштуванні храмів. Відродження нац. укр. реліг. малярства тут розпочалося від серед. 19 ст. в середовищі професійних укр. малярів, насамперед завдяки зусиллям Миколи Устияновича та Теофіла Копистинського, які творчо розвинули краківські та віденські академічні зразки.

На укр. землях, що перебували в межах кордонів Російської імперії, відродження нац. ікономалярства стало помітним дещо пізніше — напередодні Першої світової війни. Цьому сприяли, зокрема, археол. рух і викликаний ним інтерес до церк. старовини, а також інтенсивний розвиток церк. буд-ва, пошуки власної традиції на ґрунті новітніх малярських течій.

Після поразки української революції 1917—1921 нац. укр. ікономалярство активно розвивалося у львів. середовищі. Тут за участі емігрантів із УСРР амплітуда творчих пошуків ікономалярів була досить широкою: це і спроби опертися на середньовічні зразки або ж безпосередньо (М.Бойчук, П.Холодний, М.Осінчук), або опосередковано — через призму новітніх мистецьких здобутків (М.Сосенко, П.Холодний), і звернення до ренесансних традицій (Ю.Панькевич), і відродження академізму та реалістичних шукань (М.Їжакевич, Й.Курилас, А.Манастирський). Новаторські пошуки не виходили поза межі тех. та іконографічних наслідувань і не склали основи нового самобутнього стилю.

В УСРР—УРСР розвиток ікономалярства в 1930-х рр. перервався, це ж сталося й у західноукр. землях після входження їх до складу УРСР.

Традиції укр. ікономалярства з перегукуванням із середньовічними взірцями в ті часи продовжувалися насамперед в українській діаспорі (о. Ю.Мокрицький) та ізольованими зусиллями поодиноких майстрів в Україні (див. Іконотворчість).

Література

ред.
  • Свєнціцький І. Іконопись Галицької України XV–XVI віків. Львів, 1928;
  • Свєнціцький-Святицький І. Ікони Галицької України XV–XVI вв. Львів, 1929;
  • Гординський С. Українська ікона XII–XVIII сторіч. Філядельфія, 1973;
  • Логвин Г. та ін. Український середньовічний живопис. К., 1976;
  • Жолтовський П.М. Український живопис XVII–XVIII ст. К., 1978;
  • Свєнціцька В.І., Сидор О.Ф. Спадщина віків. Українське малярство XIV–XVIII ст. у музейних колекціях Львова. Львів, 1990;
  • Biskupski R. Ikony w zbiorach polskich. Warszawa, 1991;
  • Овсійчук В.А. Майстри українського бароко. Жовківський художній осередок. К., 1991;
  • Александрович В. Іконостас П’ятницької церкви у Львові. В кн.: Львів. Історичні нариси. Львів, 1996;
  • Milyaieva L. The Ukrainian IcoN 11–18th Centuries. From Byzantine Sources to the Baroque. Sanct-Petersburg, 1996;
  • Овсійчук В. Українське малярство X–XVIII століть. Проблеми кольору. Львів, 1996; Волинська ікона XVI–XVIII століть. К.–Луцьк, 1998;
  • Александрович В. Мистецтво Галицько-Волинської держави. Львів, 1999; Шедеври українського іконопису XII–XIX ст. К., 1999;
  • Александрович В. Холмська ікона Богородиці. Львів, 2001;
  • Димитрій [Ярема, патріарх]. Іконопис Західної України XII–XV ст. Львів, 2005; Українська ікона XII–XIX ст. у колекції НХМУ. Альбом. К., 2005.

Джерела

ред.

Автор: В.С. Александрович.; url: http://history.org.ua/?termin=Ikony; том: 3

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія_історії_України/Статті/ІКОНИ,_українські_ікони&oldid=36339204