Алотеза (від д.-гр. ἄλλος «інший» і θέσις «положення»)[1] — це вільне (не комбінаторне й не позиційне) чергування приголосних як засіб творення нових коренів, причому ці зміни відіграють роль чинників словотвору. Терміна впровадив сходознавець С.С. Майзель, що під ним мав на увазі «використання чергування приголосних кореня в семантичних цілях». Саме поняття входить до ширшого — консонантного паралелізму споріднених слів. Найпростіша форма консонантного паралелізму безпосередньо не входить до поняття алотези, але може бути першим етапом її виникнення, наприклад: кмин і тмин, лицар і рицар, луна і руна, колихати і колисати, стовп і стовб, ринути й линути. Г. Карстін, говорячи про консонантний паралелізм, припускав, що «індоєвропей­ські корені можуть виступати в двох чи трьох (або й чотирьох) різних парале­льних моделях, як-от: *tep- || *dʰeb(h)-, *kei || *ghei-, *pā- || *bʰā, *mek- || *megh-, або як тріада: *kem- || *skem- || *gem-, *teu- || *deu-|| *dʰeu-». Він розглядав іще деяке розгалуження коренів, назвавши його консонантним аблаутом, коли до кореня додавалися сім різних звуків, і утворювалося нове значення: *bʰer- → «береза, берест» || *bʰel- → «білий» (кельт. belo- «так само») || *bʰeu-гр. πιφαύσκω || *bʰen- → гр. φαίνω «з’являюся» || *bʰā- → д.-інд. bhāti «світить, сяє» (тут мав місце ларингальний сонант). Слід пам'ятати, що не всяка фонетична альтернація приголосного, супроводжувана значеннєвими змінами, є алотезою. С.С. Майзель серед єворпейських мов наводить, на його думку, такі приклади алотези, як: англ. canal «канал» і channel «протока», cattle «худоба» і chattel «рухоме майно», vine «виноградна лоза» і wine «вино», mount «гора» і mound «горб, курган»; нім. knabe «хлопчик» і knарре «зброєносець, джура», schãdel «череп» і scheitei «тім'я».

Чергування виникло в період, коли перехід дифузоїдних звуків у фонеми ще не закінчився. На ранніх етапах розвитку людства звуковідчутгя було розвинене порівняно слабко; індиферентність до вимови багатьох звуків полегшувала чергування не лише голосних, а й приголосних. Алотеза, як правило, з’яв­ляється на тому етапі розвитку мови, коли, з одного боку, у мові зміцніли тенден­ції відрізняти похідні поняття від первинних і субстантивно-атрибутивні поняття від дієслівних, а з другого боку, не з’явилося ще афіксної морфології, за якої ало­теза стає згасаючим засобом словотвору. Там же, де афіксна морфологія не діс­тала розвитку, алотезу замінювали інші засоби семантичного розділення. О.Ю. Мілітарьов скептично прийняв версію про вито­ки алотези в так званому дофонемному періоді.

У більшості сучасних мов алотеза, як правило, не є продуктивним слово­творчим засобом, лише зрідка вона може виступати як реліктове явище. Проте зберігаються численні сліди її дії в давнину. Відповідним відношенням пов’язано безліч коренів сучасних мов, але ця пов’язаність здебільшого є затемненою — її відкривають засоби сучасного генетичного мовознавства: багти[2] і пекти, йняти і жати, тугий і дужий[3].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Domović, Želimir; Klaić, Nikola; Anić, Šime (2002). Rječnik stranih riječi (Хорватською). Zagreb: Sani-Plus. с. 59. ISBN 953-6489-02-3. 
  2. багти - Словник української мови - значення слова. УКРЛІТ.ORG (Українською). 
  3. І.З. Бурковський (2007). Про явище алотези (Українською).