Ізосинтаксизм
Ізосинтаксизм (грецьк. isos — рівний та syntaxis — складання) — суміжне розташування віршових рядків, побудоване за принципом синтагматичного членування аналогічних синтаксичних одиниць поетичного мовлення, вживається у вигляді різних стилістичних прийомів (анафора, епіфора, ізоколон І т.п.)[1][2]. Ізосинтаксизм спостерігається у вільних віршах (верлібрі), в тонічній системі віршування. Найчастіше термін «ізосинтаксизм» вживається у зв’язку з верлібром, побудованим здебільшого на повторах аналогічних синтаксичних одиниць. Ізосинтаксизм лежить в основі українських народних дум[3].
Див. також ред.
Примітки ред.
- ↑ Словник літературознавчих термінів:Ізосинтаксизм. Архів оригіналу за 27 вересня 2020. Процитовано 24 січня 2017.
- ↑ «Орю свій переліг ... та сію слово »: колективна монографія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 28 березня 2017. Процитовано 24 січня 2017.
- ↑ Українська Літературна Енциклопедія:Ізосинтаксизм. Архів оригіналу за 1 березня 2017. Процитовано 24 січня 2017.
Посилання ред.
- Ізосинтаксизм // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 408.