Над безоднею (п'єса)
«Над безóднею» — п'єса Якова Мамонтова, датована автором 1919—1920-ми роками (рік видання — 1922). На титульній сторінці видання драматург видозмінив своє прізвище на український манір — Я. Мамонтів[1].
Назва твору містить інтертекстуальний зв'язок зі скандальним для того часу оповіданням Леоніда Андреєва «Безодня» (1901)[2].
П'єса побудована на конфлікті персонажа між бажанням реалізуватися на сцені й сімейним життям. Основна думка твору: будь-яка естетична ідея потребує людських жертв.
Жанр ред.
Сам Яків Мамонтів у підзаголовку до видання 1922 року визначає жанр п'єси так: «драма в трьох актах». Наталія Малютіна означила жанр твору як квазітрагедія, пояснюючи: «результат авторських спостережень над механізмами штучного реконструювання трагедійної структури і смислів, що обертались фарсовим спрямуванням п'єси»[3]. Олександра Вісич зазначила, що у драматичному творі помітне «тяжіння автора до трагедії, але інколи цей намір справляє враження пародії на трагедію»[2].
Композиція ред.
П'єса складається з трьох актів. Кількість дійових осіб — 5, у списку «Дієвого персоналу» лаконічно окреслено інформацію про родинні зв'язки героїв і їхні професії.
Дійові персонажі ред.
Данило Білогор / Дан — у минулому актор, пожертвував своїм творчим призначенням задля сімейного життя.
|
П'ять років душив я власними руками кожний свій порив до сцени... П'ять років ховав на цьому чужому, північному березі віру в свій талан... всіма силами хотів визволитися від туги за сценою (...) Між иншим, моя дружина ніяк не хоче погодитися з тою думкою, що артист може жити для родини, як і всякий другий професіонал | 
|
— Дан | ||
Пані Марина / Мар — дружина Данила.
|
|
Ви — надто жінка, пані Марино. (...) А жінка все може розуміти... тільки не творчий дух |
|
— Ян | ||
Люся — їхня дочка, років п'яти.
Пан Ян — у минулому композитор; занапастив власну сім'ю заради мистецтва.
Панна Зоя — артистка «Вільного театру», давня знайома Данила, із якою той грав в одному спектаклі.
|
|
...Через таких людей часто виявляється фатум... грізний для других і для них самих. |
|
— Ян | ||
Семантика імен ред.
Завдяки найменуванню своїх персонажів Яків Мамонтів заклав ідею несумісності внутрішніх світів героїв, зближення протилежностей[1].
Данило — із давньоєвр. «суди мене Бог». У ремарках його іменують як Дан — із давньоєвр. «суддя».
Марина — із лат. «морська». У тексті її іменують як Мар, що фонетично суголосне до «мара», тобто міфічної істоти, привида, злого духа.
Зоя — із грец. «життя».
Ян — асоціюється з міфологічним богом Янусом, символом двоїстості[2].
Проблематика ред.
У п'єсі домінує екзистенційна проблематика[1]:
- проблема вибору;
- проблема свободи;
- мотив божевілля;
- проблема суїциду;
- проблема самотності;
- мотив катастрофізму світу.
Символізм драматичного твору ред.
Символістські мотиви ред.
П'єса написана під впливом символізму. У драмі поєднуються три визначальні для цього напряму мотиви[1]:
- творчості;
- любові;
- смерті.
Образи-символи ред.
Тетяна Свербілова звернула увагу на домінантні образи-символи в тексті[4].
|
|
Вся "внутрішня дія" п'єси просякнута символічними образами моря і безодні, що виявляють зв'язок з уявленнями героїв про фатальність духовних поривань творця, який знаходиться в путах власної свідомості. |
|
— Т. Свербілова | ||
Символічними є й декорації на сцені, про розташування яких зазначає Яків Мамонтів у ремарках.
|
|
По той і другий бік дверей — величезні вікна, крізь які видно де-кілька березок з пожовклим листям, а за ними — безмежний простір моря. Ліворуч — двері до передпокою праворуч — до других покоїв. |
|
Завдяки символічному образу дверей драматург зображує проблему вибору, а також візуально розмежовує побутовий простір, родинний і природній[1].
Погодні умови також набувають символічного значення. На початку п'єси події відбуваються «ясно-тихого осіннього дня», що навіює ідилічну картину сімейного затишку. Із розвитком подій пейзаж змінюється. Уже в другому акті в ремарці зазначено: «Надвечірній час. За вікнами заходить сонце і червонить далеч моря». Такий опис підводить нас до фатальної третьої дії, яка супроводжується бурею, що суголосна душевному неспокою персонажів[1].
|
|
На морі — буря: з диким ревом і стогоном б'ються об беріг хвилі і розлютований вітер з шумом і свистом кидає в вікна пожовклим листям. Над морем місяць — круглий і жовтий, як лице мертвого — раз-по-раз провалюється в наляканих хмарах. |
|
Колористика ред.
І. Кремінська виокремила мотив білого кольору за допомогою якого виявляється близькість Данила Білогора й Зої. По-перше, прізвище героя суголосне назві кольору. По-друге, артистку іменують як «білокучерява панночка»[1].
Театральний дискурс у п'єсі ред.
Театр у творі існує в рецепції персонажів. Панна Зоя приїжджає до подружжя Білогорів із метою вмовити Данила повернутися на сцену. Яків Мамонтів застосовує шекспірівську трагедію як основу для побудови сюжету й розкриття персонажів. Давнє знайомство Данила й Зої пов'язане спільно зіграною п'єсою, у якій молода акторка дебютувала в образі Офелії, а чоловік закінчив свою театральну кар'єру як Гамлет. Саме зіграні ролі персонажів стають основою для розкриття конфлікту в п'єсі. Відповідно до шекспірівських архетипів вибудовується поведінкова стратегія Зої й Данила[2].
Як і Принц данський, Дан багато сумнівається. Яків Мамонтів застосовує метод інтертексту, за якого колишній актор рефлексує за допомогою колись завчених монологів Гамлета. Суїцидальна смерть Данила є відповіддю на одвічне шекспірівське питання[5].
Подібно до шекспірівської Офелії, акторка Зоя зображена ідеальною й чистою. Проте на відміну від свого прототипа, вона ініціативна, рішуча й цілеспрямована. Суголосною трагедії Вільяма Шекспіра є розв'язка п'єси Якова Мамонтова: смерть у воді через почуття до чоловіка[2].
Цитати ред.
|
|
Покликаний не належить ні сам собі, ні другим, а тільки своєму талантові. |
|
|
|
Талан — це вищий присуд над людиною і від нього може визволити нас тільки смерть. |
|
|
|
І де та мета, для якої годяться всі засоби? Не мета, а люди є такі, що для всякої мети виправдовують всякі засоби. Стережітеся, Марино, іти цим шляхом! Це – шлях титанів і шлях негідників! Для нормальної людини цей шлях заборонений. |
|
Видання ред.
П'єса вийшла друком 1922 року у Державному видавництві України (Харків)[6].
Джерела ред.
- ↑ а б в г д е ж Кремінська, І. (2018). Художні особливості драми Я. Мамонтова «Над безоднею». Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, серія «Філологія». Вип. 78. с. С. 38—43.
{{cite book}}:|pages=має зайвий текст (довідка) - ↑ а б в г д Вісич, О. (2018). Поетика метадрами у творчості Якова Мамонтова. Вісник Маріупольського державного університету. Серія: Філологія. Вип. 18. с. С. 27—34.
{{cite book}}:|pages=має зайвий текст (довідка) - ↑ Малютіна, Н. (2010). Українська драматургія кінця ХІХ — початку ХХ ст.: навчальний посібник. Київ: Академвидав. с. 256 с.
- ↑ Свербілова, Т. (2009). Від модерну до авангарду: жанрово-стильова парадигма української драматургії першої третини ХХ століття. Черкаси. с. 44—45.
- ↑ Мельничук, О. (2010). Вплив "нової драми" Г. Ібсена на творчість Я. Мамонтова. Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Серія: Філологічні науки (літературознавство). Випуск 6. с. С. 46—59.
{{cite book}}:|pages=має зайвий текст (довідка) - ↑ Мамонтів, Я. (1922). Над безоднею. Чтиво. Процитовано 28.03.2023.