LGM-25C Тайтен II (англ. LGM-25C Titan II, [’taɪtən] — «Титан») — міжконтинентальна балістична ракета, розроблена в США в кінці 1950-х — початку 1960-х років на основі ракети HGM-25A Titan I. Стояла на озброєнні з 1963 по 1987 рік. На її базі створені ракети-носії Titan II GLV та Titan 23G.

LGM-25C Titan II
Пуск ракеты LGM-25C
Пуск ракеты LGM-25C
Призначення МБР
Країна США
Розміри
Діаметр 3,05 м м
Маса 154 т кг
Споріднені ракети
Історія запусків
Всього запусків 106
Успішних 101
Невдалих 5
Перший запуск 12 марта 1962
Останній запуск 18 октября 2003

LGM-25C є глибокою модернізацією HGM-25A . У порівнянні з першим «Титаном» ракета здатна вивести на орбіту вдвічі більшу вагу. LGM-25C є рекордсменом серед американських МБР за вагою, що закидається, і потужності ядерного заряду — 9 мегатонн.

ІсторіяРедагувати

Проєкт удосконаленого «Титану» був представлений компанією Glenn L. Martin у червні 1960 року під позначенням SM-68B. Ракета була в півтора раза важчою за HGM-25A, зі збільшеним діаметром другого ступеня і з подовженим першим ступенем. На ній було застосовано ракетне паливо тривалого зберігання, що значно скорочувало час — всього до 58 секунд[1] — для підготовки пуску, і дозволяло запускати ракету безпосередньо з шахти, не піднімаючи попередньо на поверхню. Водночас, суміш аерозину і тетраоксиду діазоту є вкрай токсичною і легкозаймистою, що у разі витоку призводило до миттєвого вибуху.[2]

Перший тестовий запуск ракети вже під позначенням LGM-25C було виконано у грудні 1961 року. Ракета була оснащена найбільшою бойовою частиною, яка коли-небудь застосовувалася на американських ракетах: W-53 потужністю 9 Мт. Близько 50 ракет LGM-25C були розгорнуті до 1963 року і склали кістяк наземних стратегічних ядерних сил до розгортання «Мінітменів».[2]

КонструкціяРедагувати

Ракета «Титан II» була, подібно до свого попередника, виконана двоступеневою, але була при рівних розмірах майже наполовину важчою; її вага у повністю заправленому стані перевищувала 150 тонн. Її двигуни працювали на комбінації аерозину-50 та тетраоксиду діазоту; обидва компоненти могли тривалий час зберігатися в баках ракети й мали високу енергетичну ефективність. Проте, паливна суміш була вкрай токсична і дуже небезпечна в експлуатації — будь-який витік міг призвести до вибуху, що спричинило руйнування як мінімум двох ракет.

Перший ступінь ракети був оснащений двокамерним ракетним двигуном «Аероджет» LR-87. Двигун розвивав тягу до 1900 кілоньютонів. Другий ступінь оснащувався двигуном «Аероджет» LR-91, що розвивав тягу до 445 кілоньютонів. На відміну від першого «Титану», обидві ступені були однакового діаметра. Паливні баки не були носійними і розміщувалися всередині ґратчастого каркаса, зовні прикритого зовнішньою обшивкою ракети.

Перша система наведення, використана LGM-25C, була розроблена компанією AC Spark Plug. Вона містила інерційний вимірювальний блок, розроблений на основі креслень MIT Draper Labs. Як автомат наведення ракети використовувався комп'ютер IBM ASC-15. Пізніше система була замінена більш сучасною DUSGS (Delco Universal Space Guidance System).

Всі розгорнуті ракети «Титан II» несли бойову частину з термоядерним зарядом W53, тротиловим еквівалентом близько 9 мегатонн. Це була найпотужніша бойова частина, колись розгорнута на американській балістичній ракеті. Через значну вагу, тільки «Титан II» міг доставити W53 на міжконтинентальні дистанції, що й визначило довголіття цієї ракети.

W53 призначалася для руйнування укріплених заглиблених споруд. Детонація бойової частини цього типу біля поверхні створювала область великих руйнувань радіусом понад 10 кілометрів; світлове та теплове випромінювання могли викликати пожежі та опіки в радіусі до 30 кілометрів. З урахуванням порівняно високої точності ракети — ймовірне кругове відхилення не перевищувало 1,5 км — «Титан II» міг бути використаний для поразки навіть таких потужних захищених споруд як Об'єкт 825ГТС в Балаклаві.

РозгортанняРедагувати

У 1960-х — 1980-х ракети були розгорнуті в трьох позиційних районах: в Аризоні, Арканзасі та Канзасі (по 18 ракет).[3] Ракети перебували на озброєнні трьох стратегічних ракетних крил — 308-го на авіабазі Літтл-Рок, штат Арканзас, 381-го на авіабазі МакКоннел, штат Канзас, і 309-го на авіабазі Девіс-Монтейн у штаті Арізона. Існував також експериментальний ескадрон на космодромі Ванденберг, який мав три пускові шахти. Планувалося розгортання ще одного ракетного крила на авіабазі Гріфінс у Нью-Йорку, але від цих планів відмовилися.

Ракети у складі крила розгорталися двома ескадронами по дев'ять ракет у кожному. Пускові шахти «Титан II» були суттєво спрощеною версією пускового комплексу «Титан I»; кожен комплекс складався із залізобетонної шахти з ракетою, з'єднаного з шахтою тунелями технічного бункера і заглибленого куполоподібного командного центру, що примикає до нього, в основі якого розташовувалися резервні дизель-генератори. Запуск ракети здійснювався прямо з шахти гарячим стартом; тобто двигуни першого ступеня запалювалися всередині шахти.

Кількість «чергових» LGM-25C за роками:

Ракети «Титан II» були єдиним типом рідиннопаливних МБР на озброєнні ВПС США після 1965 року. Їх збереження на озброєнні було пов'язане з тим, що тільки «Титан II» могли нести надважкі термоядерні бойові частини W-53, еквівалентом 9 мегатонн. Ці гігантські боєголовки призначалися для поразки особливо захищених цілей, на кшталт бункерів командування, баз підводних човнів та подібних укріплених споруд. Ракети «Мінітмен», хоч і дешевші та простіші в експлуатації, не могли нести бойові частини еквівалентом понад 1,5 мегатонни. В результаті, 60 присутніх на чергуванні «Титан II» несли загальний мегатоннаж[4] у 540 мегатонн — або майже 40 % загального мегатоннажу на всіх МБР ВПС США.

У 1970-х з ракетами LGM-25C відбулися два великі інциденти, викликані швидкопсувною ізоляцією і витоком палива. 19 вересня 1980 року стався вибух МБР Titan II в Арканзасі, катастрофа, яка лише дивом не призвела до тяжких наслідків. Лише з липня 1982 року ракети стали знімати з чергування. Остання була виведена із шахти 5 травня 1987 року. Всі ракети зберігаються на авіабазі Девіс-Монтен в Арізоні .

На основі LGM-25C були розроблені ракети-носії Titan II GLV і Titan 23G, які використовувалися в НАСА, зокрема в програмі Джеміні.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. «The hidden base that could have ended the world». Архів оригіналу за 3 жовтня 2019. Процитовано 30 січня 2022. 
  2. а б Ядерная триада: Ракетные войска (рос.). Архів оригіналу за 25 жовтня 2007. Процитовано 13 вересня 2009. 
  3. Межконтинентальные баллистические ракеты наземного и шахтного базирования (рос.). Архів оригіналу за 9 квітня 2012. Процитовано 13 вересня 2009. 
  4. Умовний термін, що використовується визначення сумарної потужності всіх боєголовок конкретного типу.