Шибик Микола Олександрович
Мико́ла Олекса́ндрович Ши́бик (1 грудня 1930, Київська область — березень 2022) — український журналіст, публіцист, редактор, громадський діяч. Заслужений працівник культури України. Член Національної спілки журналістів України (1957—2022). Член Ревізійної комісії КПУ в 1986—1990 роках.
| Микола Олександрович Шибик | |
|---|---|
 Микола Шибик (Київ, 2015) | |
| Народився | 1 грудня 1930 Київська область |
| Помер | березень 2022 (91 рік) |
| Громадянство |  СРСР→ Україна |
| Національність | українець |
| Місце проживання | м. Київ |
| Діяльність | журналістика |
| Відомий завдяки | журналіст, громадський діяч |
| Alma mater | Факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка (1954) |
| Членство | Національна спілка журналістів України |
| Посада | голова правління Спілки журналістів України (1987—1990) |
| Попередник | Володимир Сіробаба |
| Наступник | Іван Сподаренко |
| Партія | був членом КПРС |
| Нагороди |  |
Життєпис
ред.Народився на Київщині в родині лісника. Батька розстріляли нацисти 1943 року в урочищі Бабин Яр, мати залишилася з п'ятьма дітьми. Микола був старшим, 1949-го зі срібною медаллю закінчив школу в селищі Боярка-Будаївка (до 1956-го це назва міста Боярка Київської області). Вищу освіту здобув на факультеті журналістики Київського державного університету, який закінчив 1954-го з червоним дипломом[1].
Працював кореспондентом, завідувачем відділу в газеті «Київська правда», інструктором, консультантом та завсектору ЦК Компартії України, заступником голови Держкомвидаву УРСР. З грудня 1983 по вересень 1991 року — редактор республіканської «Робітничої газети»[2].
Громадська діяльність
ред.На XXVII з'їзді Компартії України (1986) обраний членом Ревізійної комісії. У 1987-му Шостий з'їзд журналістів України обрав Миколу Шибика головою правління СЖУ, він на громадських засадах очолював Спілку до 1990 року. Як висуванець Спілки журналістів був народним депутатом СРСР (26 березня 1989 — 26 грудня 1991).
Творчість
ред.Автор книжок памфлетів «Архістратиги метеликів не ловлять» (1986), «І гопак, і сльози, і любов» (2009, під псевдонімом), а також інших сатиричних творів, виданих під літературним псевдонімом Микола Чуй.
Лавреат журналістських і літературних премій, серед них — Всесоюзної премії імені В. В. Воровського та Республіканської премії імені Ярослава Галана[3].
Перебуваючи на пенсії, захопився фотомистецтвом — автор низки фотовиставок[4].
Помер у березні 2022 року[5].
Нагороди
ред.Примітки
ред.- ↑ Олександр Макарський. Барви і грані очима Миколи Шибика // Журналіст України : журнал. — 2015. — № 2. — Лютий. — С. 20.
- ↑ Евгений Пасишниченко. Военная тайна Николая Шибика // Рабочая газета. — 2010. — № 212. — 1 декабря. (рос.)
- ↑ Володимир Заїка. Фотооб'єктив позбавляє зайвого // Урядовий кур'єр. — 2013. — 1 лютого.
- ↑ Михайло Балтянський. Штрихи до портрета сучасника // Рабочая газета. — 2015. — № 162. — 11 грудня.
- ↑ Непоправна втрата… Помер Микола Олександрович Шибик
Джерела
ред.- Обычной меркой не измеришь. Штрихи к портрету Николая Шибика // Журналіст України: журнал. — 2010. — № 12 [Архівовано 28 травня 2016 у Wayback Machine.]. (рос.)
- Барви і грані очима Миколи ШИБИКА // Журналіст України: журнал. — 2015. — № 2 [Архівовано 10 жовтня 2015 у Wayback Machine.].
- Штрихи до портрета сучасника // Рабочая газета. — 2015. — № 162. —11 грудня [Архівовано 4 листопада 2016 у Wayback Machine.].