118
"Passada esta tão próspera vitória,
Tornando Afonso à Lusitana terra,
A se lograr da paz com tanta glória
Quanta soube ganhar na dura guerra,
O caso triste, e dino da memória,
Que do sepulcro os homens desenterra,
Aconteceu da mísera e mesquinha
Que depois de ser morta foi Rainha.
119
"Tu só, tu, puro Amor, com força crua,
Que os corações humanos tanto obriga,
Deste causa à molesta morte sua,
Como se fora pérfida inimiga.
Se dizem, fero Amor, que a sede tua
Nem com lágrimas tristes se mitiga,
É porque queres, áspero e tirano,
Tuas aras banhar em sangue humano.
120
"Estavas, linda Inês, posta em sossego,
De teus anos colhendo doce fruto,
Naquele engano da alma, ledo e cego,
Que a fortuna não deixa durar muito,
Nos saudosos campos do Mondego,
De teus fermosos olhos nunca enxuto,
Aos montes ensinando e às ervinhas
O nome que no peito escrito tinhas.
121
"Do teu Príncipe ali te respondiam
As lembranças que na alma lhe moravam,
Que sempre ante seus olhos te traziam,
Quando dos teus fermosos se apartavam:
De noite em doces sonhos, que mentiam,
De dia em pensamentos, que voavam.
E quanto enfim cuidava, e quanto via,
Eram tudo memórias de alegria.
122
"De outras belas senhoras e Princesas
Os desejados tálamos enjeita,
Que tudo enfim, tu, puro amor, despreza,
Quando um gesto suave te sujeita.
Vendo estas namoradas estranhezas
O velho pai sesudo, que respeita
O murmurar do povo, e a fantasia
Do filho, que casar-se não queria,
123
"Tirar Inês ao mundo determina,
Por lhe tirar o filho que tem preso,
Crendo co'o sangue só da morte indina
Matar do firme amor o fogo aceso.
Que furor consentiu que a espada fina,
Que pôde sustentar o grande peso
Do furor Mauro, fosse alevantada
Contra uma fraca dama delicada?
124
"Traziam-na os horríficos algozes
Ante o Rei, já movido a piedade:
Mas o povo, com falsas e ferozes
Razões, à morte crua o persuade.
Ela com tristes e piedosas vozes,
Saídas só da mágoa, e saudade
Do seu Príncipe, e filhos que deixava,
Que mais que a própria morte a magoava,
125
"Para o Céu cristalino alevantando
Com lágrimas os olhos piedosos,
Os olhos, porque as mãos lhe estava atando
Um dos duros ministros rigorosos;
E depois nos meninos atentando,
Que tão queridos tinha, e tão mimosos,
Cuja orfandade como mãe temia,
Para o avô cruel assim dizia:
126
- "Se já nas brutas feras, cuja mente
Natura fez cruel de nascimento,
E nas aves agrestes, que somente
Nas rapinas aéreas têm o intento,
Com pequenas crianças viu a gente
Terem tão piedoso sentimento,
Como co'a mãe de Nino já mostraram,
E co'os irmãos que Roma edificaram;
127
- "Ó tu, que tens de humano o gesto e o peito
(Se de humano é matar uma donzela
Fraca e sem força, só por ter sujeito
O coração a quem soube vencê-la)
A estas criancinhas tem respeito,
Pois o não tens à morte escura dela;
Mova-te a piedade sua e minha,
Pois te não move a culpa que não tinha.
128
- "E se, vencendo a Maura resistência,
A morte sabes dar com fogo e ferro,
Sabe também dar vicia com clemência
A quem para perdê-la não fez erro.
Mas se to assim merece esta inocência,
Põe-me em perpétuo e mísero desterro,
Na Cítia fria, ou lá na Líbia ardente,
Onde em lágrimas viva eternamente.
129
"Põe-me onde se use toda a feridade,
Entre leões e tigres, e verei
Se neles achar posso a piedade
Que entre peitos humanos não achei:
Ali com o amor intrínseco e vontade
Naquele por quem morro, criarei
Estas relíquias suas que aqui viste,
Que refrigério sejam da mãe triste." -
130
"Queria perdoar-lhe o Rei benino,
Movido das palavras que o magoam;
Mas o pertinaz povo, e seu destino
(Que desta sorte o quis) lhe não perdoam.
Arrancam das espadas de aço fino
Os que por bom tal feito ali apregoam.
Contra uma dama, ó peitos carniceiros,
Feros vos amostrais, e cavaleiros?
131
"Qual contra a linda moça Policena,
Consolação extrema da mãe velha,
Porque a sombra de Aquiles a condena,
Co'o ferro o duro Pirro se aparelha;
Mas ela os olhos com que o ar serena
(Bem como paciente e mansa ovelha)
Na mísera mãe postos, que endoudece,
Ao duro sacrifício se oferece:
132
"Tais contra Inês os brutos matadores
No colo de alabastro, que sustinha
As obras com que Amor matou de amores
Aquele que depois a fez Rainha;
As espadas banhando, e as brancas flores,
Que ela dos olhos seus regadas tinha,
Se encarniçavam, férvidos e irosos,
No futuro castigo não cuidosos.
133
"Bem puderas, ó Sol, da vista destes
Teus raios apartar aquele dia,
Como da seva mesa de Tiestes,
Quando os filhos por mão de Atreu comia.
Vós, ó côncavos vales, que pudestes
A voz extrema ouvir da boca fria,
O nome do seu Pedro, que lhe ouvistes,
Por muito grande espaço repetisses!
134
"Assim como a bonina, que cortada
Antes do tempo foi, cândida e bela,
Sendo das mãos lascivas maltratada
Da menina que a trouxe na capela,
O cheiro traz perdido e a cor murchada:
Tal está morta a pálida donzela,
Secas do rosto as rosas, e perdida
A branca e viva cor, co'a doce vida.
135
"As filhas do Mondego a morte escura
Longo tempo chorando memoraram,
E, por memória eterna, em fonte pura
As lágrimas choradas transformaram;
O nome lhe puseram, que inda dura,
Dos amores de Inês que ali passaram.
Vede que fresca fonte rega as flores,
Que lágrimas são a água, e o nome amores.
136
"Não correu muito tempo que a vingança
Não visse Pedro das mortais feridas,
Que, em tomando do Reino a governança,
A tomou dos fugidos homicidas.
Do outro Pedro cruíssimo os alcança,
Que ambos, imigos das humanas vidas,
O concerto fizeram, duro e injusto,
Que com Lépido e António fez Augusto.
|
|
118
Афонсу в лузітанський край прийшов,
Принісши перемогу нам квітучу
І розросту найліпшу із основ –
Надійний мир і славу кругойдучу.
Печальний випадок відкрив тут знов
Достойну пам’яті красу могучу,–
Ту, що зазнала гніту й безліч ран,
Ввели по смерті в королівський сан!
119
Це тільки ти, це ти, палка любове,
Що зрушуєш серця у круговерть,
Вістила щастя світле і чудове
І спричинила цю жахливу смерть!
Чи горе тебе тішить гарячкове,
Чи сліз ще ти не напилась ущерть,
Що сумно заясніла, чиста й мила,
І кров’ю вівтарі свої омила?
120
Це ти, Інесо чарівна, весну
Несла в своєму серці безберегу
І горя не вчувала, мов зі сну,
Повіривши в облудливу бентегу;
Дивилася крізь сльози вдалину,
Блукаючи в сумних полях Мондегу;
Ім’я коханого й свою любов
Звіряла квітам луків і дібров.
121
Твій принц далеко був, але щоденно
Про себе звістку подавав тобі,
Твій чистий образ ніс в душі натхненно
І твої очі бачив у журбі;
В думках схилявся на твоє рамено
У темні ночі й ранки голубі;
Ось так твоє життя минало юне,–
Ти щастя спогадів пила, красуне.
122
Не важив принц на чарівних принцес
І відмовлявсь од вигідного шлюбу;
Ведеш, любове, нас у світ чудес,–
Ми за тобою ідемо й на згубу.
Старий король, що сам душею скрес,
Вже гнівається й чує лютість грубу
І невдоволення двірні старе,
Що син собі дружини не бере.
123
Звелів Інесу привести великий,
Щоб сина вивільнить із пут свого,
Гадаючи, що кров’ю лиш навіки
Згасити можна цей палкий вогонь.
Який-то гнів його примусив дикий,
Аж меч, що маврам блискав удогонь,
Здійняв король, жахаючися двору,
На безборонну й лагідну сеньйору?
124
Її мерзенні притягли кати –
Король узрів красу і став ласкавий;
Але їй смертну кару проректи
Його таки схиляє суд неправий.
Інеса чує голоси оті
Про інтереси двору і держави,
І вже її лякає не напасть,
А те, що горя принцеві завдасть.
125
Вона до неба очі, повні муки,
В сльозах пекучих і жалких звела
(До неба очі, бо зв'язав їй руки
Міністр неситий, що п’янів зо зла),
А потім – на дітей, і вже з розпуки,
Що їх осиротить вона могла,
Уся тремтить і, як матуся дбала,
Жорстокому їх дідові сказала:
126
«Якщо вже дикі звірі всіх мастей
З природи люті, як належить звірам,
І хижі птахи, що летять, ачей,
Вбивати інших, кружачи над миром,
Жаліють часом і людських дітей,
Годують їх, як це було, приміром,
Із Нініаса матір’ю й затим
З близнятами, що заснували Рим,–
127
Ти ж маєш людське серце і поставу
(Якщо це людська буде лють і твердь,
Коли вбивають жінку нелукаву,
То що ж – вбивай і долю цим не сердь!),
Чи на сиріт ховаєш злість криваву,
Що через мене судиш їх на смерть?
Нехай тобі розкаже все дочиста
За мене їх невинність промениста.
128
Якщо вже смерть ти ворогам несеш
Вогнем і шпагою навпереміну,
То вмій життя не відбирати теж
І жінку не карай слабку й невинну;
Але, як віри вже чомусь не ймеш,
Зашли мене у снігову країну,
В ту Скіфію, чи в Лівію жарку,
Що нашим воїнам упам’ятку.
129
Закинь мене туди, де леви й тигри,
І серед них я співчуття знайду,
Що між людей не стріла; день цей прикрий
Забуду й збережу любов святу.
Із звіром там водити будуть ігри
Мої малята, й відведу біду,
Зберігши їх, мій скарб, твоїх онуків,
Од смерті хижої та чорних круків!»
130
Хотів її помилувать король,
Зворушений словами, взятий болем,
Та вперта челядь грала підлу роль,
Просила кари їй перед престолом.
Негідники ревли: «Владарю, зволь!»
А ті, які з мечем ступили голим
Супроти жінки, що така слаба,–
О кровожерці, жде на вас ганьба!
131
Ось так вродлива діва Поліксена ,
Що матір утішала з давніх пір,
Бо тінь Ахілла впала незнищенна
1 вбить її збирався лютий Пірр ,
Небесні очі підвела, блаженна,
Терпляча і збіліла, мов папір,
На неньку, від нещастя напівмертву,
Себе віддавши у жорстоку жертву.
132
Так само й грубі вбивці без розмов
Інесі білу шию тнуть кинджалом,
Вбивають принца нашого любов,
Ту, що пізніш на королеву схвалим.
Лілейні плечі зчервонила кров,
Поникла чиста квітка вічним жалем.
Людці, вбиваючи красу святу,
І не гадають про майбутню мсту!
133
О сонце, злякане лихим нечестям,
За хмари ти сховалось того дня
Так, як від учти, знятої Тієстом ,
Коли Атрей криваве зло вчиняі
1 ви, долини, що простерлись десь там
І вторите луною навмання
Ім’я, що з вуст блідих злетіло: «Педру!»,
Відкривши душу нам велику й щедру.
134
Немов ромашка, котру завчасу
Зірвала дівчина-пастушка, глянь ти,
Збавляє колір, запах і красу,
Заплетена квапливо до гірлянди,
Ось так Інеса втратила красу,
І в’януть щік її жаркі троянди,
Поблякла білість світлого чола,
Що тільки біль вона будить могла.
135
На берегах Мондегу юні діви
За нею довго плакали, й спливло
Багато сліз, немов ручай сяйливий,
Що обернувсь на чисте джерело;
«Фонтан Інеси» – ці слова, як співи,
Лунають, де кохання їх пройшло.
Погляньте, квіти зрошує чудові
Ота сльоза, той водограй любові!
136
Невдовзі Педру, ставши королем,
Для помсти правої наблизив строки,
Скарав убивць, котрі, як спом’янем,
В Іспанію метнулися навтьоки;
їх видав лузітанцеві мигцем
Кастільський Педро, володар жорстокий,
Угоду склавши з ним заздалегідь,
Як з Августом Антоній і Лепід.
|
