Відкрити головне меню
Бандурист Антін Чорний

Чорний Антін Павлович (*17 січня 1891, Пашківська — †1973, Берасатегі) — кубанський бандурист.

Кубанського козака Антін Павлович Чорний, Василь Ємець вважав найкращим учнем Кубанської кобзарської школи [4]. Народився 17 січня 1891 р. у станиці Пашківський, що неподалік Катеринодара. Коли Антін закінчив церковно-приходську школу, батько відвіз його в Катеринодар із метою віддати до Військового козацького хору.

Під час прослуховування малий козак не зробив жодної помилки. Диригент Кубанського козацького симфонічного оркестру, чех за національністю, був вражений. «Такого екземпляра я ще не бачив!.. — вигукнув він. — Будеш ти скрипалем!» [5].

Отак Антін став учнем скрипаля Кубанського симфонічного оркестру. Водночас він продовжував навчання у двокласній школі, а потім — в учительській семінарії. Закінчивши її 1910 року, вчителював у станиці Брюховецькій.

Влітку 1913 р. у житті Антона Чорного сталася подія, що змінила його життя: він став учнем заснованої Миколою Богуславським та Василем Ємцем кобзарської школи. Всі наступні 60 років свого життя Антін Чорний пов'язав із бандурою — цим священним інструментом українського козацького народу.

Як музично обдарованому, Антону бандуру подарували: її виписали з далекого Києва. Зробив бандуру відомий майстер Антоній Паплинський. Оплатив видатки великий український ентузіаст Микола Богуславський. Він же встановив стипендію, завдяки якій оплачувалася праця вчителя. Антону Чорному була поставлена тільки одна умова: їздити у вихідні та святкові дні по квартирах інших учнів і ладнати їм бандури.

Навколо Василя Ємця влітку 1913 р. зібралося близько двадцяти різного віку і соціального стану кубанців. Були тут службовці, вчителі, були й козаки та старшини чинної служби Кубанського козацького війська, адвокат, громадські діячі, кооператор, учасники Військового симфонічного оркестру, учень фельдшерської школи.

Захоплення навчанням було таке велике, що буквально переходило в ажіотаж. За словами Антона Чорного, це був урочистий, після довгої відсутності в'їзд бандури в «Землю своїх дідів». Учні Василя Ємця, в тому числі й Антін Чорний, — бігали по місту з бандурами через плече, як очманілі. Це, справді, були «дні відродження і перемоги бандури» [6]. Поширення бандури спричинило хвилю національного піднесення на Кубані. «Адже бандура… — писав Антін Чорний, — це Ідея, це те, довкола чого повинні збиратися всі творчі сили козацького народу, навколо чого, як на котушку нитки, повинна наматуватися… державність, а саме зображення бандури, як найвищої державної емблеми, в лавровому вінку, повинно бути вміщене нарівні з клейнодами, на всіх актах державного значення» [7].

Антін Чорний називав бандуру «інструментом національно-державного значення». Він стверджував, що людина, яка прагне навчитися гри на бандурі, зможе «здолати цю складну науку», лише запалившись національно-державницькою ідеєю. Якщо ж людина байдужа до національної ідеї, хай би вона мала видатний голос та добрий слух, все одно бандуристом ніколи не стане — хіба музикантом [8]. Для того, щоб стати бандуристом, не обов'язково мати знаменитий голос, але треба, щоб був внутрішній зміст в голосі, проникливість, зворушеність, тобто те, що називається іскрою Божою [9].

Очевидно, саме такі якості й мав Антін Чорний, бо якраз його та учителя Семенихіна, а пізніше ще й осавула Василя Ляшенка й козачку Докію Дарнопих, виокремив Василь Ємець серед своїх учнів. Про Чорного Ємець казав, що це був «особливо… здатний козак» [10].

Закінчились літні вакації 1913 року: Василь Ємець вирушив до Харкова продовжувати навчання в університеті, повернулися до своїх гнізд і його учні, кожний з яких, як вмів, почав «славити Козацьке ім'я» [11].

З початком Світової війни Антона Чорного було мобілізовано до війська, а саме до 5-ої сотні Третього кубанського збірного полку. Відтак Чорного, як вчителя, направили здобувати військову науку до старшинської школи в м. Тифліс. Навчаючись там, він створив шкільний хор, в якому було близько сотні співаків «із пречудовими голосами». Під час першого публічного виступу хору генерал Шмідт почепив Антону на бешмет коштовний жетон із вигравіруваним ім'ям та прізвищем бандуриста. Зроблено жетон було із тьмяного золота та платини — у вигляді ліри з лавровим вінком. На той час дарунок коштував близько півтори тисячі доларів [12].

Антону Чорному було надано чин молодшого урядника, потім його підвищили до хорунжого і скерували в розпорядження отамана Кубанського козацького війська. Тоді ж, у 1915-му, його направили до станиці Уманської в табір козаків запасу. Тут, і у таборі, і Народному домі ст. Уманської бандурист Чорний виступав з великим успіхом. Кубанці сприймали його концерти екзальтовано. Після концерту він мусив винаймати ще одного візника, щоб допровадити додому всі квіти, якими його обдаровували палкі прихильниці.

Виступав він й у інших станицях — Переяславській, Брюховецькій, Павлівській, Старолеушківській, Кущівській, Канівській, Кирилівській, Пашківський та інших, зрозуміло, і в Катеринодарі [13].

Відбуваючи в діючу армію на турецький фронт, у корпус генерала Баратова, молодий хорунжий Чорний взяв і свою «бандуру мальовану», «дружину вірную»… Чудова гра на цьому національному інструменті допомогла навіть у просуванні по службі — його невдовзі підвищили до сотника [14].

Пізніше Антін Чорний зазначав, що «дорогою на Перський фронт було так багато випадків вияву високого інтересу до бандури різними товариствами, що всього і не згадаєш». Зокрема, на запрошення начальника штабу Кавказької армії генерала Вольського Антін Чорний виступав у палаці царського намісника на Кавказі, графа Іларіона Воронцова-Дашкова [15]. Революція 1917 року, а за нею «сильний вибух національного руху» викликали «небувалий попит на наш національний інструмент». Бандура поширилася по всій Україні, зокрема і на Кубані [16]. Кобзарі, які були майже в кожній кубанській станиці, сприяли «пробудженню національного почуття, приспаного віками важкої неволі» [17].

Про значення бандури для кубанців свідчить такий приклад із життя Антона Чорного часів його служби у Добровольчій армії. Дорогою до станиці Уманської заїхав він на громадській «трійці» в правління станиці Привольної для зміни коней. Його прийняв отаман станиці Григорій Сизон. Побачивши у футлярі бандуру, отаман остовпів від несподіванки. Не говорячи жодного слова, він, як ошпарений, кинувся до сусідньої кімнати, де в цей час засідали поважні козаки станиці. — Панове старики, — почув Антін його схвильований голос, — до нас приїхав бандурист! Будемо його просити, щоб нам заграв, наші думки розважив. — Просимо, просимо! — залунали голоси козаків… І Чорний заспівав їм «Зажурились чорноморці, що ніде прожити»… А далі: «Гей, гей уселився вражий москаль, — виганяє з хати»… Стихли останні струни бандури. Зачаровані прекрасними звуками, старі козаки мовчали, переживаючи «страшну правду пісні», ту правду, яку раніше зносили їхні предки, а тепер зазнають вони. І тільки через якийсь час, ніби прокинувшись, раптом закричали на різні голоси, прохаючи, щоб бандурист грав ще і ще! — Панове старики! — крізь гамір долинув голос отамана. — Будемо просити пана бандуриста заграти усій станиці. Я зараз накажу ударити у великий дзвін — тривогу на пожежу. Люди збіжаться, а я їм поясню в чім справа і зберу їх у двокласній школі і там гарненько ще послухаємо бандуриста. Чи так я кажу, панове старики?! — Так! Правильно! — залунали голоси. — Нехай Охрім дзвоне!.. Цей випадок у станиці Привольній не рідкісний, швидше характерний. Він наочно показує, яку «виключну любов» мала серед кубанців бандура [18].

"Найкраще підкреслила значення кобзи письменниця Олена Пчілка, коли на одному з… кобзарських концертів сказала, що коли б вона провадила боротьбу з українським рухом, то наказала б зібрати усі кобзи, зложити їх на купу та спалити [19].

Це і без Олени Пчілки добре розумів наш історичний ворог. Тому не тільки доля бандур, але й доля кобзарів-бандуристів була трагічною.

Трагічною стала й доля випускників Першої кубанської кобзарської школи. 1916 року загинув на Турецькому фронті Зенон Конограй [20]. 5 січня 1919-го у Катеринодарі денікінською контррозвідкою було вбито Свирида Сотниченка, двоюрідного брата Антона Чорного [21]. 1919 року в Києві більшовиками розстріляно Федора Діброву [22]. 14 червня 1919 р. в Ростові над Доном денікінці вбили Миколу Рябовола [23]. Безслідно зникли в часи великого терору совєтської влади Докія Дарнопих та братова Антіна Чорного Настя Сотниченко [24] (до слова сказати, безслідно зник і рідний брат Антона — Олексій) [25]. Був замучений до смерті й «бандурний батько» Микола Богуславський [26]. У совєтських концтаборах загинув Іван Шеремет [27]. Помер на засланні в Казахстані й один із найславетніших бандуристів Кубані Зот Діброва [28]. Щоб зберегти життя, став колгоспним активістом Олексій Обабко. А сам Антін Чорний, рятуючись від репресій, змушений був податися на еміграцію — через острів Лемнос [29]- до Югославії.

Тут Антін Чорний із великим успіхом виступає з концертами. Югославська преса, зокрема така впливова газета як «Політика», публікує схвальні відгуки про кубанського бандуриста [30]. Починає Антін Чорний творити серед козацької еміграції свою школу. Потім була Польща… Врешті, добрався він аргентинського берега… Тут, у містечку Берасатегі, що коло Буенос-Айреса, Антін Чорний виховав цілу плеяду учнів. Він вчив грі не тільки на бандурі, а й на скрипці та акордеоні. До того ж, був диригентом церковного хору в місцевій церкві [31]. Уславився Антін Чорний і як майстер бандур. Його учитель, бандурист-віртуоз Василь Ємець, який, до речі, сам оволодів мистецтвом виготовлення бандур, стверджував, що бандури Антона Чорного — і за звучанням, і за зовнішнім виглядом — це творіння «справжнього майстра-митця». До слова сказати, на декові бандури Антін Чорний робив інкрустовані перламутром та тоненькими шматочками дерева орнаменти.

Якби так трапилося, писав Василь Ємець, що мені потрібна була нова бандура, то виконання цього замовлення «міг би доручити з повним довір'ям хіба лиш колишньому своєму учневі з 1913 року — полковникові Антону Чорному — моєму Дорогому козацько-бандурному Побратимові й талановитому нащадкові славного Запорозького Війська» [32].

На еміграції видатний кубанський бандурист жив скромно — навіть не мав у хаті електрики. Вечорами майстрував бандури під світлом гасової лампи. Працював у залізничних майстернях передмістя Буенос-Айреса, ремонтував дерев'яні вагони. Одного разу керівник підприємства, довідавшись, що його працівник є музикантом, запропонував дати концерт для робітників майстерні. Виступ кубанського бандуриста аргентинці прийняли «із захопленням», довго не відпускаючи зі сцени та прохаючи нових і нових пісень. Сталося диво творення зв'язку і розуміння людей різних культур. Виступав Чорний і перед українською громадою. Чи дивуватися, що в далекій Аргентині, врешті, виникла капела бандуристів ім. Тараса Шевченка. Її організував і провадив Василь Качурак.

Все своє еміграційне життя Антін Чорний жив надією повернутися на Батьківщину, яку називав «милою козацькою землею». Мріяв організувати у Краснодарі виробництво бандур [33]. Не довелося!

1973 року в Аргентині Антін Павлович Чорний помер [34].

До наших днів дійшло кілька фотографій кубанського бандуриста. Збереглись і світлини його учнів, зокрема — чарівної юної козачки Галі Галайденко, яка на звороті написала: «На пам'ять дорогому й ніколи незабутньому вчителеві Антонові Чорному…»

ЛітератураРедагувати

  • 1. Черный А. История бандуры на Кубани // Родная Кубань. — Краснодар, 1999. — № 4. — С. 117.
  • 2. Там само. — С. 117 — 118.
  • 3, 4. Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. — Голлівуд — Торонто, 1961. — С. 354.
  • 5. Там само. — С. 354 — 355.
  • 6, 7, 8, 9. Черный А. Вказана праця. — С. 118.
  • 10. Ємець В. Кобза та кобзарі. — Берлін, 1923. — С. — 72.
  • 11. Черный А. Вказана праця. — С. 119.
  • 12. Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. — С. 355 — 356.
  • 13. Там само. — С. 356.
  • 14. Там само. — С. 356 — 357.
  • 15. Черный А. Вказана праця. — С. 120.
  • 16. Ємець В. Кобза та кобзарі. — С. 9 — 10.
  • 17. Там само. — С. 19.
  • 18, 33. Черный А. Вказана праця. — С. 121.
  • 19. Ємець В. Кобза та кобзарі. — С. 21.
  • 20. Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. — С. 354, 362.
  • 21. Нирко О. Неповний список репресованих кобзарів-бандуристів Кубані // Польовий Р. Кубанська Україна. — Київ, 2002. — С. 193.
  • 22. Нирко О. Там само. — С. 187.
  • 23. Іванис В. Стежками життя (спогади). — Кн. III. — Новий Ульм, 1960. — С. 103.
  • 24. Нирко О. Вказана праця. — С. 186, 192.
  • 25. Нирко О. Доля українських кобзарів-бандуристів на Кубані // Етнічна історія народів Європи. Збірник наукових праць. — Київ, 2001. — С. 10 — 15.
  • 26. Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. — С. 363.
  • 27. Нирко О. Неповний список репресованих кобзарів-бандуристів Кубані. — С. 195.
  • 28. Там само. — С. 187.
  • 29. Іванис В. Стежками життя (спогади). — Кн. IV. — Новий Ульм, 1961. — С. 229 — 230.
  • 30, 31, 32. Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. — С. 357.
  • 34. Береговий О. Роздум про бандуру // Бандура. — 1998. — Липень — жовтень. — Ч. 65 — 66. — С. 40 — 41.

ДжерелаРедагувати

Традиція і національно-культурний поступ — Збірник наукових праць — Харків, 2005

  • Мішалов В. Ю. Харківська бандура - Культурологічно-мистецькі аспекти ґенези і розвитку виконавства на українському народному інструменті - (Серія Слобожанський світ)— Харків - Торонто, 2013 –368с.