Вікіпедія

Чирков Сергій Миколайович

Сергій Миколайович Чирков (народився 5 липня 1950(19500705) у с. Новолимарівка Біловодського району Ворошиловградської (нині Луганської) області — український прозаїк, поет, публіцист, перекладач. Заслужений працівник культури України (1999). Відмінник народної освіти України (1985). Фундатор літературної групи «Самотній вовк» (2010).

Сергій Миколайович Чирков
Сергій Чирков у 2015 році
Народився5 липня 1950(1950-07-05) (74 роки)
с. Новолимарівка, Біловодський район, Луганська область, Українська РСР, СРСР
ГромадянствоУкраїна Україна
Національністьукраїнець
Діяльністьпрозаїк, поет, публіцист, перекладач, журналіст, редактор
Сфера роботилітературна діяльністьd[1], поезія[1], белетристика[1], публіцистика[1] і художній переклад[1]
Alma materВорошиловградський державний педагогічний інститут імені Т. Г. Шевченка, Літературний інститут імені Горького
Мова творівукраїнська
Жанрвірш, оповідання, роман
Magnum opus«Ковчег», «Дім-Дом»
ЧленствоНаціональна спілка журналістів України і Національна спілка письменників України
У шлюбі зВалентина Миколаївна Чирковаd
Нагороди
Заслужений працівник культури України
Заслужений працівник культури України
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Чирков.

Життєпис

ред.

Сім'я

ред.

Батько Микола Семенович (1927—1999) — сільський водій, мати Надія Василівна (1925—2002) — трактористка, продавець, пташниця. Дружина Валентина Миколаївна (1951) — філолог, заступник директора приватної видавничої фірми. Син Владислав (1975) — учасник бойових дій (2014—2015) у війні з Росією, молодший науковий співробітник Державної установи «Інститут громадського здоров'я ім. О. М. Марзєєва Національної академії медичних наук України». Дочка Ірина (1978) — менеджер-економіст, директор з виробництва приватної фірми.

Освіта

ред.

Закінчив російське відділення філологічного факультету Ворошиловградського державного педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка (1968—1972 роки); навчався на заочному відділенні поезії Літературного інституту імені М. Горького у Москві (1971—1975).

Трудова діяльність

ред.

Навчався у Новолимарівській восьмирічній і Біловодській середній школах (1957—1967). Після школи працював завідувачем Новолимарівської сільської бібліотеки і кореспондентом Біловодської районної газети «Маяк комунізму». Здобувши вишу освіту (1968—1972) і відслуживши у війську (1972—1973), зосередився на журналістській роботі. Був літературним працівником і заввідділу Луганської обласної газети «Молодогвардієць» (1973—1977); інструктором сектора преси ЦК ЛКСМ України (1977—1980); заввідділу газети «Молодь України» (1980—1983); заступником головного редактора Головної редакції літературно-драматичних програм Республіканського телебачення (1983—1984); відповідальним секретарем і головним редактором журналу «Однокласник» (1984—2003). Заснував два журнали — «Лель» (1992) і «Лель-ревю» (1994), які видавав до 2003 р. 1994 року заснував і очолив видавничу фірму. У 2003—2007 роках працював відповідальним редактором газети «Вісті», у 2008—2012 — першим заступником головного редактора «Селянської правди від Івана Бокого». Відтоді — на творчій роботі. Член Національної спілки журналістів України (з 1977 року), Національної спілки письменників України (з 1994 року).

Творча діяльність

ред.

Російськомовний період

ред.

Писати вірші почав у шкільні роки, друкувавсь у районній газеті. Російська школа визначила мову писання, відтоді й повелося: вдома розмовляв українською, віршував — російською. За орієнтири мав Олексія Кольцова, Івана Нікітіна і Сергія Єсеніна, книжки яких брав у сільській бібліотеці. Практично все написане у цей період пізніше знищив. У студентські роки потрапив під вплив московських шестидесятників. Єсенін, який жив у ньому, поєднався з Вознесенським, утворивши штучний симбіоз. Усвідомивши це, молодий поет почав витруювати з себе чужинців. Тоді ж потрапив у поле зору кураторів КДБ. Приводом стала участь у рукописному альманасі «Послушайте!», випуск якого спецслужбою було класифіковано як самвидав. На щастя тодішній ректор Пічугін В. Г. не дав своєї згоди на виключення успішного студента. Після третього курсу Сергій Чирков вступив на заочне відділення Літературного інституту імені М. Горького і весь наступний рік навчавсь одночасно у двох вишах. У Москві потрапив спочатку до творчої майстерні Миколи Сидоренка, а після армійської академвідпустки — до Олександра Жарова. З автором піонерського гімну стосунки не склались, і на знак протесту проти ідеологічного тиску Чирков кинув навчання. У «луганський період» він обмежується газетними публікаціями: статті, як і раніше, йдуть українською мовою, вірші — російською. По-справжньому дебютним для Чирков можна вважати 1988 рік, коли виходять збірка поезій «Майские метели», чорнобильська поема «Как козаки беду хоронили» і переклад російською мовою повісті Оксани Іваненко «Рідні діти» (разом з Георгієм Почепцовим), які знайшли відгук у критики. Попередні публікації у колективній збірці «Я люблю тебя, жизнь» (1979) і літературному альманасі «Вітрила» (1983) лишилися практично не поміченими. Сергій Чирков відомий як організатор видавничої справи: два десятиліття очолював журнал для підлітків «Однокласник», понад десять років був засновником, видавцем і незмінним керівником журналів «Лель» і «Лель-ревю», директором видавничої фірми «Деркул». У ці роки він видає книжку поезій «Все остается на земле» (1990), друкує для дітей «Повесть о ненайденном пистолете» (2000), бере участь у колективних збірках «Декалуг» (1994), «Споріднені творчістю» (1998), збирає і випускає книжку спогадів «Винахід Петра Біливоди» (2004), упорядкує і видає фольклорну збірку «Он меня любит и любит» (1994). Багато перекладає, зокрема — історичну повість Юрія Ячейкіна «Гості з греків», поезії Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Руденка, Володимира Сосюри, Василя Голобородька, Ігоря Калинця, Степана Сапеляка, Петра Біливоди, Івана Малковича, Миколи Луківа, та інших. Підготував до друку унікальну шеститомну «Історію людського кохання в анекдотах», яка, на жаль, лишилася невиданою.

Україномовний період

ред.

На рідну мову перейшов після загибелі поета Петра Біливоди (1954—1997), з яким товаришував багато років. Української мови вимагав і журнал «Лель» (1992—2003), який замислювався як суто національний проект. На сторінках «Леля», зокрема, у перекладах Сергія Чиркова з'явилися проза Аркадія Аверченка, Віктора Астаф'єва, Костянтина Вагінова, Володимира Войновича, Михайла Веллера, Метью Булла, Сільвії Бурдон, Анаїс Нін, Анн-Марі Вільфранш, поезія Олександра Блока, Валерія Брюсова, Олександра Вертинського, Леоніда Вишеславського, Андрія Вознесенського. Давніх авторів Азії та Близького Сходу він перекладає з ритмізованих підрядників, серед них, зокрема, Абу-ль-Атахія, Абу-Нувас, Аль-Мааррі, Аль-Ахталь, Агафій, Антіпатр Фессалонікієць, Аш-Шарзіф та інші світові класики. Створює Сергій Чирков і власні поезії. Значна частина з них увійшла до збірки «На Місяці не ходять по землі», роботу над якою було завершено 2008 року. Друком книжка не вийшла і вважається втраченою. Останніми роками зосередився на прозі — видав двотомний роман-подорож «Ковчег. Колискова для смерті» (2012), написав повість «Дім-Дом» (2013). Під час і після Революції Гідності активно виступає з публіцистичними статтями і політичними коментарями.

Твори

ред.

Проза

ред.

Поезія

ред.
  • «Вітрила» (1983)
  • «По белу свету» (1986)
  • «Хроники хутора Крейдяного» (1987)
  • «Майские метели» (1988)
  • «Как казаки беду хоронили» (1988).
  • «Час сплати всіх боргів» (1991)
  • «Так редко говорим с друзями» (1994)
  • «Скрипаль» (2018)
  • «Поза позик» (2020)
  • «Ходімо в рай» (2020)

Окремі вірші

ред.

Публіцистика

ред.

Інтерв'ю

ред.

Акценти

ред.

«Ковчег. Колискова для смерті»

 
Обкладинка першого тому «Ковчег. Колискова для смерті»
 
Обкладинка другого тому «Ковчег. Колискова для смерті»

За жанром це «роман-подорож у 333 спогадах, снах і видіннях». Двотомний твір складається з сорока днів-розділів, кожен з яких у свою чергу містить сім підрозділів і одну-дві вставні новели. «Ковчег» має два сюжетні пласти. Критики відзначили певну структурну спорідненість з романом «Майстер і Маргарита». Але якщо у Булгакова в історію сьогодення вмонтовано біблійний (євангельський) сюжет, то у «Ковчегу» навпаки: історії сучасників занурено у біблійну подію. Цікавим видається й те, що предметом художнього дослідження автор зробив життя реальних людей. «Ковчег» можна вважати романом-передчуттям. Дія в ньому починається на невеликій річці Луганщини, що несподівано виходить з берегів, заливає село, всі навколишні землі й перетворюється на всесвітній потоп. За рік по завершенні твору на сході України почалася війна, яка досі загрожує перерости у світову трагедію.

– Про що ваш "Ковчег..." – про сорокаденне життя на річковій посудині чи про подорож у смерть?

– Якби я був більшим нахабою, ніж є насправді, і не боявся, що мої слова почує Господь, сказав би так: у романі викладенов досвід умирання. Проте я такого не скажу, адже знаю: такий досвід неможливий у принципі. Людині ніколи не відкриється те, чого їй знати не варто.
(З інтерв’ю Сергія Чиркова)


«Дім-Дом»

Повість автор замислив як «недетектив у 225 вбивствах і 17 замахах». Його героями є дванадцять сміливців такої собі Країни, яких об'єднав внутрішній протест, небажання миритися зі злочинними діями влади. Чашу їхнього гніву переповнив "Закон про букву «Ї», ухвалений вищим законодавчим органом Країни. За дивним збігом ганебне голосування у тамтешньому Сенобрі відбулося через сім хвилин після ухвали аналогічного за змістом документу українським парламентом. Бунтівне правосуддя сміливці вершать у ніч на двадцять перше грудня 2012 року, коли всі очікували кінця світу. Повість, як і роман «Ковчег», багато в чому виявилася пророчою. Через два місяця після завершення публікації твору на сайті «Газети по-українськи» грянула Революція Гідності. Сталося те, що здавалося неможливим, коли автор сідав за свій твір.

Джерела інформації

ред.
  1. ↑ а б в г д Чеська національна авторитетна база даних
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Чирков_Сергій_Миколайович&oldid=43259884