Вікіпедія

Харківська область (ЗСПР)

Харківська область ЗСПР — військово-територіальна одиниця адміністративного поділу Збройних сил Півдня Росії. Столиця області — Харків. Фактично утворена 25 червня (12 червня по старому стилю) 1919 року, після заняття військами Добровольчої армії Харкова, офіційно перезатверджена 25 серпня [1] (у момент створення Новоросійської та Київської областей). Включала в себе територію Харківської, Катеринославської, (з червня 1919 року), Курської, Орловської (з кінця вересня 1919 року), Полтавської (з липня до 4 жовтня 1919 [2],[3] північну частину Таврійської губернії[4] частково Київську та Чернігівську губернії,[3], а також південний фрагмент Тульської губернії (у жовтні 1919 року).

Харківська область
Прапор
Дата створення / заснування 25 червня 1919
Столиця Харків
Адміністративна одиниця Південь Росії
Керівник виконавчої влади Володимир Май-Маєвський і Врангель Петро Миколайович
На заміну Полтавська губернія
Час/дата припинення існування 12 грудня 1919

Скасована 12 грудня 1919 у зв'язку з наступом РСЧА і втратою адміністрацією ЗСПР контролю над Харковом.

Створення області ред.

Харківська область була фактично створена в день вступу в Харків основних сил Добровольчої армії. Історик Ю. Рябуха наводить дані радянських джерел, в яких розповідається, що в першу ж ніч приходу денікінців були знищені всі революційні знамена, плакати, радянські вивіски тощо Наступного дня майже на всіх будівлях майоріли російські прапори.[5]

 
Дім дворянського зібрання в Харкові

Історики В. Кулаков і Е. Каширіна пишуть, що із захопленням України і Криму у білих з'явилася необхідність юридично обґрунтувати державний суверенітет областей, що знаходяться під їх контролем. У серпні 1919 року Головнокомандувач ЗСПР Денікін Антон Іванович звернувся до населення Малоросії з обіцянкою, що «в основу улаштування областей Півдня Росії буде покладено початок самоврядування та децентралізації при неодмінній повазі до життєвих особливостей місцевого побуту».[6]

 
В.З. Май-Маєвський

25 серпня (6 вересня) 1919 наказом Денікіна на підконтрольних ЗСПР територіях були створені Київська, Новоросійська, область Північного Кавказу а також перезатверджена фактично існуюча до того часу Харківська область. На чолі області був поставлений головнокомандуючим генерал В.З. Май-Маєвський.[7]

Адміністративний устрій ред.

Харківська область була однією з чотирьох областей, утворених ЗСПР на зайнятих територіях, поряд з Київською, Новоросійською і областю Північного Кавказу. Область поділялась на губернії, губернії — на повіти, а повіти, в свою чергу, на волості. В цілому адміністративний устрій ЗСПР повторював дореволюційний, а територіальний поділ був схожий на розмежування за генерал-губернаторствами і військовими округами.[8]

Управління ред.

Головноначальницький ред.

На вищому щаблі цивільної ієрархії в області перебував головноначальницький. Цю посаду обіймав генерал, який командував арміями в даному регіоні. По колу обов'язків він виконував дореволюційні посади генерал-губернатора і командувача військами округу. У Харківській області цей пост займав з 25 червня по 8 грудня 1919 командувач Добровольчої армії генерал-лейтенант В. З. Май-Маєвський. Офіційно його посада іменувалася «Головноначальницький в Харківській області». Штаб-квартира Май-Маєвського перебувала в Будинку дворянського зібрання на Миколаївській площі (нинішній площі Конституції). При головноначальницькому перебували ради представників відомств і помічник з цивільної частини. На пост помічника був призначений генерал-майор М. М. Бутчік.[9]

Губернатори ред.

У кожній губернії, яка існувала у складі області, затверджувався губернатор. Губернатор в межах своєї губернії користувався тими ж повноваженнями, що й головноначальник в області. Губернатором Харківської губернії було призначено Богдановича,[10] Катеринославської — Щетиніна,[3] Полтавської — генерала Ейлера, а з 19 серпня 1919 генерал Старицький.[11]

Місцеве самоуправління ред.

 
Петро Врангель

Історик Ю. Рябуха зазначає, що головнокомандування ЗСПР планувало ввести послідовний «ланцюг самоврядувань від сільського сходу до обласних дум». У зв'язку з цим відновлювалося функціонування міських дум з усіма відділами губернських і повітових земських управ. Головою Харківської губернської земської управи став поміщик Акишев.

Склик Харківської міської думи ред.

У вересні 1919 року почалася широка підготовка до виборів у Харківську міську думу.[12] У жовтні 1919 року Дума була обрана, до її складу потрапили представники таких партій і блоків як безпартійно-ділова група, кадети та прогресисти, а також кілька українських демократів. Головою Харківської думи був обраний М. М. Салтиков.

Поліція, військові служби та розвідка ред.

Державна варта ред.

Функції поліції в області при білих виконувала державна варта. Вона поділялась на військову та цивільну. Військове відомство варти ділилося на три розряди: офіцери варти, військові чиновники і стражники. Офіцерський корпус Варти формувався з числа офіцерів військових частин та установ Військового та Морського управлінь, а також з числа офіцерів із запасу і відставки, як виняток - з цивільних осіб. Такі посадові особи іменувалися, як і до революції, військовими чиновниками. Зараховані до Державної варти на посади начальників або їх помічників у містах і районах міст, а також у міських ділянках та сільських волостях (пристави) набували статус військових чиновників Державної варти. Стражниками ставали добровольці або мобілізовані солдати. Цивільне відомство включало в себе кримінально-розшукові управління, кримінальні та експертні відділи, канцелярію та інші допоміжні установи. У них служили цивільні чиновники.[13] Командиром державної варти в Харківській області був генерал Тиновський[14].

Військові комендатури ред.

Біла влада в прифронтових містах створювала військові комендатури. У Харкові військова комендатура почала роботу з перших днів після взяття міста в червні 1919 року. Комендантом Харкова з червня 1919 року було призначено генерал-майора А. І. Шевченко, потім комендантом став командир дроздовців генерал В. К. Віктовський[12], з 14 листопада до 12 грудня цей пост займав дроздовець полковник В. А.Руммель[15]. Харківська комендатура розташовувалася в будівлі готелю «Метрополь».

Розвідка та контррозвідка ред.

Також у Харкові працювали військові спецслужби. Вони формувалися на основі білогвардійського підпілля і різних агентів, що діяли ще за часів радянської влади.До приходу білих в місто у підпіллі існував Харківський центр, очолюваний полковником А. М. Двигубським і лейтенантом Чорноморського флоту П. С. Колтипіним-Любським. Після заняття міста білими Двигубський прийняв посаду начальника Харківського розвідувального відділення Штабу ЗСПР.[16][17] Історик Ю. Рябуха пише, що незважаючи на недоліки організації, багато операцій контррозвідки проводилися досить успішно і особливо виділяє чотирьохкратну ліквідацію всіх радянських підпільних комітетів у Харкові в серпні-жовтні 1919 року.[18][19]

Соціально-економічна сфера ред.

Першим наказом главноначальник в Харківській області скасував всі декрети і розпорядження радянського уряду.

Економічна політика ред.

Відразу ж після вступу в Харківську область білогвардійська адміністрація заявила про свій намір позитивно вирішити земельне і робоче питання, відновити правовий порядок, який гарантує громадянські свободи, в тому числі і свободу совісті, ввести обласну автономію і широке місцеве самоврядування[20].

 
Плакат «За единую Россию»

Земельне питання ред.

При вступі на територію Харківської області ставлення ЗСПР до земельного питання базувалося на земельній декларації, складеної Н. Астровим, відкоректованої А. Денікіним і опублікованій 5 квітня 1919 року. Основний сенс декларації полягав у проголошенні принципу примусового відчуження поміщицьких земель за викуп. Для вироблення на основі декларації земельного закону була створена комісія на чолі з начальником управління землеробства В. Колокольцева, яка в липні 1919 року подала законопроєкт, згідно з яким відчуженню підлягала поміщицька земля яка включала землі вище встановленої норми (від 300 до 500 десятин залежно від місцевості), і тільки через три роки після встановлення по всій Росії громадянського миру. Денікін відкинув такий проєкт як реакційний, відправив В. Колокольцева у відставку, після чого була створена нова земельна комісія на чолі з начальником управління юстиції В. Челіщевим. 10 вересня 1919 Денікін отримав телеграму Колчака, в якій той повідомляв, що «загальне керівництво земельною політикою належить російському уряду». Це означало, що вся подальша робота В. Челіщева з вироблення аграрної програми носила чисто формальний характер. Тим не менш, в середині листопада 1919 року комісія виробила новий земельний проєкт, згідно з якими вирішувалися добровільні угоди з викупу землі у поміщиків, а примусове відчуження вводилося через два роки і стосувалося наділів більшої величини від 150 до 400 десятин (залежно від місцевості), максимальні норми для покупців землі були встановлені від 9 до 45 десятин (на півночі). Але, буквально через місяць після появи цього земельного проєкту військовий контроль ЗСПР над Харківською областю був втрачений.[21]

Біла влада в певній мірі йшла назустріч селянам, легалізувавши їх самозахоплення земель. Особлива нарада влітку 1919 року прийняла Закон «Про збір урожаю», згідно з яким, урожай залишався за тим, хто посіяв його, при цьому з виплатою оренди власнику землі в розмірі 1/3 хліба 1/2 трав і 1/6 коренеплодів. «Закон про посіви» на 1919-1920 роки ставив фактичним власникам землі (загарбникам) задачі орати і сіяти, обіцяючи «забезпечити інтереси сіячів при зборі врожаю». Закон про оренду надавав цим же особам продовжувати користування нею на 1920 рік «за угодою і без угоди» (тобто самозагарбникам). Але, на тлі необхідності обов'язкового викупу землі селянами , рано чи пізно всі ці тимчасові заходи істотно втрачали привабливість для селян Харківської області.[22]

Крім цього, для забезпечення продовольством наступаючих частин ЗСПР в серпні 1919 року А. Денікін ввів спеціальну хлібну повинність у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини селянського наділу. Фактично цей хліб забирався у селян даром, так як квитанції, які за нього видавались, були простими клаптиками паперу. Будь-яка затримка поставок сільськогосподарської продукції викликала репресії з боку військових.[22]

Крім денікінських продовольчих команд змусити селян платити намагалися колишні великі землевласники ,які повернулися з частинами ЗСПР.Повернувшись у свої садиби, поміщики змушували селян працювати безкоштовно, накладаючи на них контрибуції. У Кременчуцькому повіті поміщики за відмову селян працювати на поміщицьких полях, збирати і звозити урожай, наклали на жителів сіл Миколаївка, Манжелеївка і хутору Карамажновського контрибуцію в розмірі 800000 рублів.[23] Все це вело до селянських виступів, які зривали денікінцям заготівлі продовольства, що безпосередньо відбилося на армії ЗСПР і викликало голод у містах. Денікін, прагнучи відновити довіру до своєї влади, незважаючи на те, що план хлібопоставок не був виконаний, розпорядився знизити в містах ціни на хліб.[22] Земельне питання білій владі в Харківській області позитивно вирішити не вдалося.

Харківський відділ ОСВАГ ред.

Відділення ОСВАГ (білогвардійського органу пропаганди та агітації) у Харкові було одним з найбільш численних і активних на Півдні Росії. У Харківському відділенні ОСВАГа одних тільки розповсюджувачів агітаційної літератури,які розвозили її по губерніях нараховувалось 100 осіб. Крім того, в його складі було три спеціальні агітаційних поїзда, які мали кіноустановки, бібліотеки та ін [24]

 
Плакат «Щасливий робочий в Совдепії»

Освіта, культура та мовне питання ред.

За панування білих в Харкові було здійснено спробу відновити мирне життя. Знову запрацювали театри, деякі бібліотеки. Вищі чини області та Харківської губернії як почесні гості неодноразово відвідували міські культурні заходи.

Після вступу ЗСПР в межі майбутньої Харківської області командування видало «Звернення до населення Малоросії», в якому вказувалося, що Україна є невід'ємною частиною Росії. Державною мовою визнавалася російська, але українська не заборонялася (про що часто пишуть українські історики), дозволялося викладання української мови в приватних школах.[25][26][27]

У сфері культури та освіти біла адміністрація у Харкові здійснювала заходи, спрямовані на відновлення дореволюційного устрою і відновлення дії дореволюційних законів Російської імперії. Глава Харківської земської управи Акишев розпорядився повсюдно зняти портрети Т. Г. Шевченка [28],які масово з'явилися на Харківщині в революційні роки.

Главноначальник В.З. Май-Маєвський восени 1919 року своїм указом № 22 [3] наказав:

  1. Всі школи, в яких до появи «української» влади викладання вели російською мовою, а потім, за розпорядженням української влади, мовою викладання зробили малоросійську мову, повинні повернутися до викладання російською.
  2. Відповідно до Законів та Правил 1 червня 1914 викладання малоросійською мовою дозволяється тільки в приватних навчальних закладах.
  3. Відповідно до законоположень, виданих до 25 жовтня 1917 року, відпустку предметів з казни на утримання навчальних закладів з викладанням малоросійської мови не дозволяється.[27]

Найменування «Україна» було заборонено і в офіційному листуванні та замінено на «Малоросія»[29].

Військова сфера ред.

Зі вступом Добровольчої армії в Харків почався запис добровольців в армію. Більшовицька газета «Известия» повідомляє, що вже перший день запису дав 1500 чоловік добровольців. Буквально за кілька днів їх кількість зросла до 10 000 осіб.[30] Багато з робітників Харкова записалися в Добровольчу армію. Крім них записувалися юнкери, офіцери, студенти, представники буржуазії, інтелігенція. Білу армію підтримувала і велика група міліціонерів Харкова (близько 260 осіб), яка приєдналася до неї в місті[31].

Корніловець М. Н. Левітів пише наступне:[32]

У Харкові, коли полк [2-й Корніловський - прим.] Прибув на фронт до нас влилося стільки офіцерів, що взводи 1-й офіцерської роти розбухнули до 80 осіб. Багато офіцерів було з народних вчителів, землемірів Харківської землевпорядної комісії, артистів театру Корш, студентів, техніків, службовців земських управ, вчителів міських училищ, семінаристів.

Мобілізації ред.

На початку липня 1919 року командир 1-го Армійського корпусу генерал А. Кутєпов оголосив у Харківській області наказ, згідно з яким мобілізації підлягали: штаб-офіцери до 50-річного віку, обер-офіцери, юнкери, підпрапорщика, надстрокові, унтер-офіцери, учні, однолітки яких покликані на військову службу та інші громадяни, в тому числі викладачі до 35-річного віку. Мобілізації підлягали також всі полонені червоноармійці, які не перебували у більшовицькій партії і колишні офіцери, які служили у Червоній армії і не були комуністами. Для посилення Добровольчої армії в Харківській області білогвардійці проводили мобілізації серед робітників харківських заводів, яких відправляли на різні ділянки фронту, в першу чергу на Богодухівський фронт.[33]

У Харкові мобілізаційним шляхом було сформовано до кінця серпня 1919 року 3-й Корніловський ударний полк, який згодом брав участь у походах на Москву.

 
 

Скасування області ред.

Незважаючи на те, що серед населення України відразу ж висунулося героїчна і жертовна меншість, готова до смерті відстоювати не станово-корисливі матеріальні інтереси, а зверхособисті, патріотичні, державні та культурні цінності, основна маса після нетерплячого очікування білогвардійців, з таким же нетерпінням очікувало вже радянську владу[34].

Після битви під Орлом в жовтні 1919 року стався перелом в Громадянській війні і війська ЗСПР почали відступ на Південь. Харків поступово став перетворюватися з тилового в прифронтове місто. У першій половині грудня 1919 року війська РСЧА наблизилися до Харкова, і навіть обійшли його 11 грудня з флангу в районі Мерефи.

8 грудня 1919 року війська РСЧА взяли Богодухів, і зважаючи на загрозу швидкого падіння Харкова головноначальницький Харківської області Май-Маєвський зі штабом покинув місто. Наказом по ЗСПР від 10 грудня 1919 № 2688 замість В. З. Май-Маєвського главноначальницьким Харківської області одночасно з прийняттям на себе поста командувача Добровольчої армії був призначений П. Н. Врангель[35]. Проте вже через два дні, 12 листопада, Харків був узятий військами РСЧА. Врангель, який виїхав з Ростова-на-Дону 8 грудня, не встиг прибути до Харкова і вступити на посаду головноначальницького, розташувавшись зі своїм штабом 10 грудня в Змієві.

Зі здачею Харкова білими військами Харківська область, як адміністративна одиниця ЗСПР, була скасована.

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Цветков В. Ж. Белое дело в россии. 1919 г. (формирование и эволюция политических структур Белого движения в России) . — 1-е. — Москва: Посев ,2009 — С. 218. — 636 с. — 250 экз. — ISBN 978-5-85824-184-3
  2. ↑ Приказ главноначальствующего Харьковской области № 69 от 4 октября 1919 года //газета Новая Россия. — 4 октября 1919 года.
  3. ↑ а б в г Май-Маевский Владимир Зиновьевич (Зенонович). Донецк. История, события, факты.
  4. ↑ Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — с. 78.
  5. ↑ Цит. по Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — c. 85.
  6. ↑ Кулаков В. В., Каширина Е. И. Внешняя и внутренняя политика белого режима на Юге России (1918–1920 гг.) // Культурная жизнь Юга России : научный журнал ВАК. — 2009. — В. 2 (31). — С. 56-60.
  7. ↑ Цветков В. Ж. Белое дело в России. 1919 г. (формирование и эволюция политических структур Белого движения в России). — 1-е. — Москва: Посев, 2009. — С. 218. — 636 с. — 250 экз. — ISBN
  8. ↑ Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — С. 78-79.
  9. ↑ Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — c. 79.
  10. ↑ Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — с. 79.
  11. ↑ http://poltava-repres.narod.ru/vytoky/nesv/1919.htm [Архівовано 18 грудня 2007 у Wayback Machine.] О. О. Несвіцький. Полтава у дні революції та в період смути 1917—1922 рр.
  12. ↑ а б Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — с. 80.
  13. ↑ Бутаков Я. А. Государственная стража (1919—1920)
  14. ↑ Новая Россія. Харьковская ежедневная газета. — 3 ноября 1919 года.
  15. ↑ Н. Н. Ребиков. На московском направлении
  16. ↑ Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — с. 81.
  17. ↑ Известия ЦК РКП (б) 1919. — 30 июня.
  18. ↑ Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — с. 82.
  19. ↑ Luckett R. The White Generals: An account of the White Mowement and the russian Civil War. N.Y.: Viking Pres, 1971. p. 204
  20. ↑ Гражданская война на Украине 1918—1920. Сборник документов и материалов в 3-х т. — Т. 2. К.:Наукова думка, 1967. — с. 260.
  21. ↑ Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — с. 90, 97.
  22. ↑ а б в Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — с. 95.
  23. ↑ Супруненко Н. Н. Очерки истории гражданской войны и иностранной интервенции на Украине (1918—1920). М.: Наука, 1966. с 288
  24. ↑ Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — с. 83.
  25. ↑ Цит. по: Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — с. 107.
  26. ↑ Венков А. В. Шишов А. В. Белые генералы. Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. — с. 243.
  27. ↑ а б Історія міста Харкова ХХ століття / О. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн та ін. — Харків, Фоліо. — с. 245.
  28. ↑ Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — с. 85.
  29. ↑ Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — с. 86.
  30. ↑ Известия ЦК РКП (б) — 1919. — 5 июля.
  31. ↑ Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — С. 86-87.
  32. ↑ Левитов М. Н. Корниловцы в весенне-летних боях 1919 года. Поход на Москву. — М: Центрполиграф, 2004. — 735 с. — («Россия забытая и неизвестная. Белое движение в России», том 18). — 3000 экз. — ISBN 5-9524-0703-X
  33. ↑ Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — c. 86.
  34. ↑ Рябуха Ю. В. Вооружённые Силы Юга России на территории Украины в 1919 г. — Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. — Всемирная история. — Харьковский Национальный Университет имени В. Н. Каразина. — Харьков, 2008. — c. 98.
  35. ↑ Приказ Деникина по ВСЮР № 2688, Таганрог, 10 декабря 1919 года. // Россия забытая и неизвестная. Белое движение. Т. 20. М.: ЗАО Центрполиграф, 2004. — с. 75. ISBN 5-9524-1010-3
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Харківська_область_(ЗСПР)&oldid=38825916