Вікіпедія

Філіпп Ерланже

Філіпп Ерланже (фр. Philippe Erlanger; 11 липня 1903(1903липня11), Париж — 27 листопада 1987, Канни) — французький державний діяч, письменник, історик і мистецтвознавець. У 1939 році виступив ініціатором й одним з організаторів дебютного Каннського кінофестивалю, який був запланований на вересень того ж року. Однак у зв'язку з Другою світовою війною, що почалася, його проведення було зірвано і 1-й Каннський кінофестиваль пройшов у 1946 році вже після закінчення війни.

Філіпп Ерланже
фр. Philippe Erlanger
Ім'я при народженні фр. Serge Philippe Isaac Erlanger[1]
Народився 11 липня 1903(1903-07-11)[2][3][…]
XVI округ Парижа, Париж[1]
Помер 23 листопада 1987(1987-11-23)[1] (84 роки)
Канни[1]
Країна  Франція
Діяльність художній критик, журналіст, сценарист
Alma mater Інститут політичних досліджень
Знання мов французька[2]
Членство Національний комітет французької гравюриd
Батько Camille Erlangerd
Мати Irène Hillel-Erlangerd
Нагороди
IMDb ID 0259534

Біографія ред.

Філіпп Ерланже народився 11 липня 1903 року у Парижі у сім'ї композитора Каміля Ерланже (1863—1919) й Ірен Іллель-Маноаш (1878—1920)[5]. Навчався у Парижі, здобув ступінь бакалавра у Вільній школі політичних наук (фр. l'École libre des sciences politiques). Після закінчення Сорбонни здобув три дипломи з філології, правознавства та політології[6].

Обіймав низку державних посад, був генеральним інспектором Міністерства національної освіти, у 1938 році отримав призначення на посаду голови «Французької асоціації художньої діяльності» (фр. l'Association française d'action artistique), яку обіймав до 1968 року. Водночас у 1946 році його призначили керівником департаменту культурного обміну у Міністерстві закордонних справ. Прагнучи просувати французьке мистецтво за кордоном та зарубіжне мистецтво у Франції, він організував численні виставки та театральні тури у яких брали участь багато видатних французьких режисерів й артистів (Луї Жуве, Жан-Луї Барро, Жан Вілар та ін.)[6].

 
Повідомлення Філіппа Ерланже від 15 травня 1939 року про відмову в участі у Венеційському кінофестивалі та організацію власного кінофоруму

У 1939 році виступив ініціатором й одним з організаторів дебютного Каннського кінофестивалю, який був запланований на вересень того ж року у Каннах. Очолював комісію з відбору міста, яке мало прийняти кінофорум. Після обрання таким місцем Канн організація фестивалю була покладена на Національну асоціацію драматичних мистецтв, а Ерланже, який був її директором, став виконавчим директором кінофестивалю. Однак у зв'язку з Другою світовою війною, що почалася, його проведення було зірвано і 1-й Каннський кінофестиваль пройшов у 1946 році вже після закінчення війни. Проведення фестивалю стало можливим завдяки зусиллям організаторів на чолі Філіппом Ерланже та Жоржем Юїсманом, а також за допомогою Жана Пенлеві генерального директора кінокомітету Франції, учасником Руху Опору, прихильника та друга Шарля де Голля[6]. Після закінчення фестивалю залишився у його оргкомітеті та 22 роки обіймав посаду голови Департаменту культурного обміну, який поєднував з посадами директора Національної асоціації драматичних мистецтв і генерального інспектора міністерства освіти[6].

Написав низку книг на історичну тематику, які мали успіх у публіки. Також виступив сценаристом кількох історичних фільмів: «Марія-Антуанетта — королева Франції» (1956, режисер Жан Деланнуа) та «Прихід до влади Людовіка XIV» (1966, режисер Роберто Росселліні)[6][7]. Був затятим холостяком і не залишив після себе потомства. Помер 27 листопада 1987 року у Каннах[6].

Бібліографія ред.

  • Червоний лебідь (фр. Le Cygne rouge) (1929)
  • Непереможний (фр. L'Invincible) (1930)
  • Маргарита Анжуйська, королева Англії (фр. Marguerite d'Anjou, reine d'Angleterre) (1931)
  • Юність Генріха III (фр. La Jeunesse d'Henri III) (1933)
  • Кінець Борджіа (фр. La Fin des Borgia) (1934)
  • Генріх ІІІ (фр. Henri III)(1935)
  • Регент (фр. Le Régent) (1938)
  • Карл VII (фр. Charles VII et son mystère) (1945)
  • Людовік XIII (фр. Louis XIII) (1946)
  • Джордж Вільєрс, герцог Бекінгем (фр. George Villiers, duc de Buckingham) (1951)
  • Monsieur, frère de Louis XIV, Paris, Hachette, 1953 ; Prix des Neuf 1954.
  • La Peinture vénitienne, de Bellini à Véronèse, Paris, 1953
  • Diane de Poitiers, déesse de la Renaissance, Paris, Gallimard, 1955
  • L'étrange mort de Henri IV ou les Jeux de l'amour et de la guerre, Paris, Amiot-Dumont, 1957
  • PLM a cent ans, Paris, Lang, 1958
  • La Vie quotidienne sous Henri IV, Paris, Hachette, 1958, Prix Albéric-Rocheron de l'Académie française en 1960
  • La Loire, du Mont Gerbier-de-Jonc à l'Océan, Paris, Éditions des Deux-Mondes, 1959
  • Louis XIV, Paris, La Table ronde, 1960
  • Le Massacre de la Saint-Barthélemy, Paris, Gallimard, 1960
  • La Rose sanglante. Marguerite d'Anjou , Paris, Perrin, 1961
  • Catherine de Médicis, 1962
  • Aventuriers et Favorites, Paris, Perrin, 1963
  • Jeanne d'Arc et son mystère, in La Revue de Paris, березень 1963
  • Richelieu, Paris, Perrin, 1967
  • Amours et Secrets de Marie Stuart, Paris, Hachette, 1967
  • Clemenceau, Paris, Grasset, 1968
  • Les Idées et les Mœurs au temps des rois, Paris, Flammarion, 1970
  • L'Empereur insolite, Rodolphe II de Habsbourg, 1552—1612, Paris, Albin Michel, 1971
  • La Monarchie française, 10 vol., Paris, Tallandier, 1971
  • La Reine Margot ou la Rébellion, Paris, Le Club français du livre, 1972
  • Louis XIII: le stoïcien de la monarchie, Paris, Perrin, 1972
  • Cinq-Mars ou la Passion et la Fatalité (titre de couverture: Le Mignon du Roi), Paris, 1973
  • Gabrielle d'Estrées, femme fatale, Paris, 1975
  • La France sans étoile: souvenirs de l'avant-guerre et du temps de l'occupation, Paris, Plon, 1974
  • Madame de Longueville: de la révolte au mysticisme, Paris, Perrin, 1977
  • Philippe V d'Espagne: un roi baroque esclave des femmes, Paris, Perrin, 1978
  • Charles Quint, Paris, Perrin, 1980
  • Henri VIII: un dieu anglais aux six épouses, Paris, Perrin, 1982
  • Le Dernier Âge d'or de la monarchie, 1887—1914, Paris, Perrin, 1984
  • Ninon de Lenclos et ses amis, Paris, Perrin, 1985
  • Isabelle la catholique, Paris, Perrin, 1987

Примітки ред.

  1. ↑ а б в г д Fichier des personnes décédées
  2. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ GeneaStar
  4. ↑ Roglo — 1997. — 9000000 екз.
  5. ↑ Philippe Erlanger (фр.). Babelio. Процитовано 17 листопада 2019.
  6. ↑ а б в г д е Дунаевский А. Отцы-основатели // Каннский кинофестиваль 1939—2010. — М. : Амфора, 2010. — С. 28—34. — (Дом кино) — ISBN 978-5-367-01340-5.
  7. ↑ Philippe Erlanger. IMDb. Процитовано 17 листопада 2019.

Література ред.

  • Даровский В. А. Кинофестивали: Рождение. Становление. Современное состояние. — СПб : Санкт-Петербургский государственный университет культуры и искусств, 2005. — 172 с.
  • Дунаевский А. Каннский кинофестиваль 1939—2010. — М. : Амфора, 2010. — 688 с. — (Дом кино) — ISBN 978-5-367-01340-5.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Філіпп_Ерланже&oldid=38478344