Федченко Павло Максимович

Павло́ Макси́мович Фе́дченко (12 липня 1920, с. Носачів, нині Смілянського району Черкаської області — 2002) — український літературознавець, шевченкознавець. Доктор філологічних наук (1968), професор. Завідувач відділу культури ЦК КПУ (у 1968—1973 роках). Кандидат у члени ЦК КПУ в 1971—1976 роках. Депутат Верховної Ради УРСР 8-го скликання.

Федченко Павло Максимович
ФедченкоПавло.jpg
Народився 12 липня 1920(1920-07-12)
Черкаський повіт, Київська губернія, Українська СРР
Помер 2002
Діяльність літературознавець
Alma mater Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Заклад Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Нагороди
орден Трудового Червоного Прапора

ЖиттєписРедагувати

Учасник Другої світової війни — фронтовик, військовий журналіст.

1949 закінчив Київський університет. Невдовзі у цьому ж університеті ста першим аспірантом кафедри теорії і практики радянської преси, створеної 1951.

Працював у Київському університеті. Очолював кафедру історії журналістики, був деканом філологічного факультету. Був науковим керівником дипломної роботи В'ячеслава Чорновола.

Був членом ВКП(б) з 1946 року.

У 1968—1973 роках — завідувач відділу культури ЦК КПУ.

Роль у порятунку факультету журналістики Львівського університетуРедагувати

На початку 1960-х ЦК Компартії України відрядив до Львова дуже представницьку комісію на чолі з «добре вишколеним функціонером» Л. Чередниченком. Саме так про нього написав у спогадах «Львівський журфак — це звучить гучно, славно, гордо!» один із членів цієї комісії професор Київського університету Павло Федченко.

Завдання комісарів полягало у підготовці рекомендацій щодо злиття факультетів журналістики Київського та Львівського університетів (звичайно, на київському ґрунті) і в узагальненні стану викладання суспільно-політичних дисциплін (передовсім марксо-ленінського циклу) у високих школах Львова.

Очікуваної одностайності не було досягнуто. Федченко не підписав висновків комісії, натомість підготував і подав простору «цидулу на користь збереження львівського факультету журналістики». Як не парадоксально — у високих партійних кабінетах, де, очевидно, стали сумніватися у своєму рішенні щодо створення львівського факультету, дослухалися окремої думки Федченка.

У спогадах на схилі життя учений так пояснював свій крок:

«…За іншого, необґрунтованого, упередженого з усіх точок зору неправильного розв’язання справи історія Львівського журфаку, на жаль, була б трагічно знівечена й обірвана, а в наслідку — розвиток нашої професійної науки і підготовка різнопрофільних журналістських кадрів в Україні були б суттєво збіднені, викривлені. Був у цьому я глибоко переконаний вже тоді, і це переконання лише зміцніло у наступні сорок років плідної діяльності факультету журналістики Львівського університету, за всіма показниками і критеріями, звісно, що одного з найкращих і найавторитетніших на теренах тодішнього Радянського Союзу».

ПраціРедагувати

Праці з історії української літературної критики, історії української журналістики та шевченкознавства.

  • «Матеріали з історії української журналістики» (1959).
  • «Слово про Кобзаря» (1961).
  • «Тарас Шевченко» (1963).
  • «Літературна критика на Україні першої половини XIX ст.» (1982).
  • Статті:
    • «Публіцистика Т. Г. Шевченка» (1959),
    • «Тарас Шевченко — великий співець дружби народів» (1965).
    • Публіцистика Т. Г. Шевченка // Світова велич Шевченка. — Т. 2. — К., 1964.
    • Коли і де народився Володимир Винниченко // Слово і час. — 2000. — № 7.
    • «Закуток» — останній притулок Володимира Винниченка // Україна (Київ). — 1991. — № 12.

Співавтор колективних праць:

  • «Партія і література» (1975),
  • «Українська література в російській критиці» (1980),
  • «Історія української дожовтневої журналістики» (1983).

НагородиРедагувати

Нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, медалями, почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР (1970).

ЛітератураРедагувати

Електронні джерелаРедагувати