Татенко Віталій Олександрович

Віта́лій Олекса́ндрович Тате́нко — український психолог, член-кореспондент НАПН України, доктор психологічних наук, професор, заслужений працівник освіти України, кавалер ордена «За заслуги» II та ІІІ ступенів, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2019)[1].

Татенко Віталій Олександрович
Народився 9 січня 1947(1947-01-09) (75 років)
Місце проживання Київ
Країна СРСР СРСРУкраїна Україна
Діяльність науковець
Alma mater Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Галузь Психологія
Заклад Інститут соціальної та політичної психології НАПН України
Звання професор, член-кор. НАПН України
Ступінь доктор психологічних наук
Нагороди
Орден «За заслуги» ІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Нагрудний знак «За наукові досягнення»
Заслужений працівник освіти України
Державна премія України в галузі науки і техніки

БіографіяРедагувати

Татенко Віталій Олександрович народився 9 січня 1947 р. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка, філософський факультет, відділення психології (1974).

У 1974–1997 рр. працює в Інституті психології ім. Г. С. Костюка НАПН України, молодшим науковим співробітником, завідувачем лабораторії психології важковиховуваних підлітків (з 1981), заступником директора з наукової роботи (з 1987).

З 1997 по теперішній час працює в Інституті соціальної та політичної психології НАПН України завідувачем лабораторії, а з 1999 р. головним науковим співробітником лабораторії методології психосоціальних та політико-психологічних досліджень.

Доктор психологічних наук (1997), професор (2003), член-кореспондент НАПН України (2003). Тема кандидатської дисертації «Психолого-педагогічний механізм формування вчинку учня» (1979 р.), тема докторської дисертації «Суб'єкт психічної діяльності в онтогенезі» (1997).

Наукова діяльністьРедагувати

У колі наукових інтересів В. О. Татенка теорія та методологія психологічної науки, проблеми соціальної та політичної психології. Він відомий розробкою теоретично-методологічних засад суб'єктно-вчинкового підходу. Запропонував авторський проект сутнісної конкретизації предмету і методу психологічної науки. Розробив концептуальну модель розвитку людини як суб'єкта психічного життя в онтогенезі. Запровадив системний підхід до вивчення соціально-психологічних механізмів впливу людини на людину. Розробив теоретичну модель спільного вчинку. Запропонував метод спільного вчинку учителя й учнів, експериментально довів його ефективність. Запропонував наукову модель діагностики, корекції та профілактики відхилень у поведінці важковиховуваних учнів. Проводив дослідження з психології політичного лідерства, проблем СНІДу, ґендерної рівності в системі освіти та ін.

Має значний досвід викладання курсів: «Історія психології», «Соціальна психологія», «Політична психологія», «Теоретично-методологічні проблеми психології», «Методика та організація науково-психологічних досліджень». Член спеціалізованої ради із захисту докторських і кандидатських дисертацій Інституту соціальної та політичної психології НАПН України. Під його керівництвом захищено низку кандидатських та докторських дисертацій з психології.

Головний редактор журналу «Психологічні науки: проблеми і здобутки [Архівовано 4 травня 2018 у Wayback Machine.]». Член редакційних рад і колегій багатьох збірників та журналів з психології. Член Товариства психологів України (з 1980); президії Асоціації політичних психологів України (з 1999); Громадської ради експертів із внутрішньополітичних питань при Президентові України (з 2000); Науково-методичної ради при Держдепартаменті України з питань виконання покарань (з 2002); Міжнародної асоціації іміджмейкерів. Виконував обов'язки члена ВАК України з психології.

Автор понад 300 наукових праць.

Основні наукові праціРедагувати

Аудіозаписи доповідей у вільному онлайн-доступіРедагувати

НагородиРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №4/2020. Офіційне інтернет-представництво Президента України (ua). Архів оригіналу за 15 січня 2021. Процитовано 9 січня 2021. 
  2. УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №4/2020. Офіційне інтернет-представництво Президента України (ua). Архів оригіналу за 15 січня 2021. Процитовано 14 січня 2020.