Татарбунарська фортеця
Фортеця Татарбунари (тур. Tatar-Punar Kalesi) — фортеця, що існувала в XVI—XIX століттях на березі річки Кагач на території сучасного міста Татарбунари. Важливий стратегічний об'єкт у період російсько-турецьких війн.
| Фортеця Татарбунари | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| План фортеці, датований 1790 роком[1]. | ||||
|
| ||||
| Тип | замок | |||
| Країна |
 Україна | |||
| Розташування |
Татарбунари, Одеська область | |||
| Перша згадка | 1628 | |||
| Стан | Повністю зруйнована | |||
Історія ред.
Згідно з уривком опису подій у Причорномор'ї, узятим зі збірки документів королівського архіву Польщі, у вересні 1628 року Татарбунарська фортеця вже будувалася або відбудовувалася Кенан-пашею. Факт існування замку вже у 1632 році засвідчив італійський мандрівник Нікколо Барсі (італ. Niccolo Barsi). Він занотував, як на середині шляху від Кілії до Аккерману в бідному селі Арабат (Arabath) знайшов прихисток та ночівлю в молдовській оселі, а також повідомив, що в містечку є нещодавно зведена, дуже гарна, але не захищена через відсутність гармат, цитадель. В самому селі та його околицях мандрівник побачив багато вітряних млинів та чимало гарних джерел води.[2]
У 1648 році Гійом Левассер де Боплан інженер і військовий картограф французького походження, після довгого перебування в Україні, видає Генеральну карту України на якій між Акерманом і Кілією є фортеця Татаребарлат.
Османський мандрівник і етнограф Евлія Челебі, що побував у Причорномор'ї в 1656—1666 роках і, поза сумнівом, був добре інформований, свідчить про те, що у 1637 році зруйновану імовірно ногайськими татарами Татарбунарську фортецю наново відбудував капудан-паша Кенан-паша[3]. Побудову ж першої фортифікаційної споруди в Татарбунарах можна пов'язати із завоюванням Буджака османським султаном Баязидом II у 1484 році. Вважається, що першу фортифікацію було побудовано у другій половині XVI століття, але достовірних підтверджень цього в історичних джерелах немає[4].
В термінології адміністративно-територіального поділу Османської імперії того часу населений пункт Татарбунари знаходиться на одному щаблі з Аккерманом і Кілією[5].
Каді фортеці входив в Очаківський еялет Силістри. Цитадель була чотирикутником периметром в тисячу кроків. Вона мала одні ворота, що відчинялися в південний бік, а по чотирьох її кутах височіли чотири башти. Оскільки в колишні часи місце, де стояла ця фортеця, було заболочене і вкрите чагарниками очерету, то молдавські і татарські розбійники переховувалися там і нападали на каравани, що проходили повз. У фортеці, за словами Челебі, була мечеть, зерновий склад, невеликі зручні приміщення для гарнізонів на 150 воїнів. Інші житлові споруди розташовані в примикаючому посаді, де були двісті критих очеретяними плетінками будинків бідного люду, заїжджий двір, одна брудна лазня, виноградники і сади. Тутешній правитель стягував митний і ринковий збори за каравани і невільників.[6]
За літописами Мирона Костіна, у 1680-х роках замок не використовувався за призначенням і стояв спустошеним.[7]
22 вересня 1770 року фортеця була захоплена російськими військами, потім повернена Османській імперії, а знов приєднана згідно з Бухарестським трактатом у результаті кампанії 1806—1812 років[8]. Восени 1790 року під час Російсько-турецької війни 1787—1792 років біля фортеці Татар-Бунар стояли табором російські війська під командуванням генерала Меллер-Закомельського. План виконав французький військовий інженер на османській службі А. Ж. де Лафітт-Клаве. В самій фортеці імовірно розмістилися командуючий з канцелярією та штабними офіцерами.[9]
Дослідження споруди ред.
Татарбунарський замок є одним з найменш досліджених серед фортифікаційних споруд Північно-Західного Причорномор'я. Замку присвячені праці М. Шлапак, І. Сапожникова, Й. Кіртоаге та інших, засновані на описах, планах та картах очевидців.[7]
Завдяки описам Евлії Челебі, А. Ж. де Лафітта-Клаве та інших, а також двом планам 1790 року, були відомі конструкція, розміри і орієнтація замку. Одну зі спроб його пошуків здійснила Південна Середньовічна експедиція ІА НАН України під головуванням Світлани Біляєвої у 2006 році, однак тоді при огляді міста не було виявлено жодних залишків середньовічних будівель чи будь-якого археологічного матеріалу. Тому місце розташування замку на місцевості було невідоме аж до експедиції 2018 року під головуванням Ігоря Сапожникова.
Примітки ред.
- ↑ Шлапак Мар'яна. Білгород-Дністровська фортеця. — Кишинів, 2001. — с. 143.
- ↑ Історико-культурний проект «Татарбунарська фортеця»: нові дослідження; І. В. Сапожников, Татарбунарська міська рада, 20 листопада 2018.
- ↑ Челебі Евлія. Книга мандрів. — с. 33.
- ↑ Татарбунари і татарбунарці / Плотний М. В. — Ізмаїл: СМІЛ, 2004 — сс. 7-8. ISBN 966-8127-20-X
- ↑ Грозданова Е. Налог джизье с балканских земель в системе доходов государственной казны Османской империи.// Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. Ред.: Тверитинова А. С. — Т. III. — М., 1974. — С. 173. (рос.)
- ↑ Евлія Челебі. Книга подорожі. Північне Причорномор'я. — Одеса, 1997. — с. 8.
- ↑ а б І Всеукраїнський археологічний з'їзд: Програма роботи та анотації доповідей. — Київ: ІА НАН України, 2018. — с. 95-96. ISBN 978-966-02-8677-1
- ↑ Татарбунари. Османський замок Татар-Бунар [Архівовано 2017-09-01 у Wayback Machine.]; salix.od.ua. Процитовано 1 вересня 2017 (рос.)
- ↑ Батько та сини Меллер-Закомельські; Р. Шишкіна, izmail.es, листопад 2012 (рос.)
Посилання ред.
- Середа О. Населенні пункти Південно-Західного Причорномор'я за османськими джерелами. — сс. 66-67.
- Полторак В. М. Татарбунари. Час виникнення міста./ Історична довідка; tat-muzey.at.ua, 28 лютого 2013.
- Карашевич І. Османські міста Північно-Західного Причорномор'я (Сучасний стан та перспективи вивчення). — Київ — с. 162.
- Сапожников І. В., Сінельніков О. С. Перші археологічні дослідження османського Татарбунарського замку.// Археологія і давня історія України. — Київ: ІА НАН України. — 2019. — № 3(32). — с. 155—164.
- І. Сапожников. Османський татарбунарський замок XVII—XVIII ст.: історико-топографічний нарис.// Tyragetia. — Кишинів. — 2019. — Vol. XIII(XXVIII), nr. 2 — с. 9-21. (рос.)