Сьо Сін

Сьо Сін (яп. 尚眞; 1465 — 13 січня 1526) — 9-й ван Рюкю в 1476—1526 роках. Його період на Окінаві називають «Великими днями Хузан» (на кшталт золотої доби).

Сьо Сін
Народився	1465 Shurid, Рюкюська держава
Помер	1526 Shurid, Рюкюська держава
Країна	Рюкюська держава
Діяльність	політик
Посада	монарх
Батько	Сьо Ен
Мати	Ogiyakad
Брати, сестри	Yamauchi Shōshind
У шлюбі з	Kyojin, Queen of Ryūkyūd і Kakō, Umitogane Ajiganashid
Діти	Сьо Сеі, Urasoe Chōmand, Goeku Chōfukud і Nakijin Chōtend
Медіафайли у Вікісховищі

Життєпис

Походив з Другої династії Сьо. Син вана Сьо Ена та його другої дружини Огіяку. Нраодився 1465 року. 1476 року внаслідок інтрик матері стрийко Сіна — ван Сьо Сен'ї втратив владу. Трон перейшов до Сьо Сіна. деякий час управління перебувало в його матері.

Завершив бюрократичну реформи, що розпочав батько: впровадження «системи адзі-утті». За цією системою все адзі (феодали), які управляли своїми магірі (на кшталт апанажа), втратили право на управління своїми наділами. Їм пропонувалося переселитися до столиці Сюрі, де вони повинні були мешкати в спеціальних 3 районах Кунігамі, Накагамі та Сімадзірі. На місце адзі призначалися намісники короля — адзі-утті. В колишніх феодах впровадив установи бандокоро. Разом з тим адзі не втратили свої землі та прибутки, але перебуваючи у столиці держави вимушені були значно збільшити свої видатки, що в свою чергу підірвало їх фінансовий стан. Через декілька років впроваджується посада джитодай (інспекторів, що наглядали за віддаленими областями). Першим на цю посаду було призначено третього сина вана — Сьо Сої. Завдяки цим діям відбувається централізація влади, знищено вплив великих феодалів, що становили загрозу владі вана.

Сьо Сін провів даміністративну реформу, розділивши ванство на острови, міста і села. Він виділив великі області — Окінава, Яеяма, Міяко і Амамі. Цей поділ використовують до тепер.

Систематизував інститут жриць на чолі верховної жриці (кікое оґімі), заснувавшу для цього нову резиденцію. тупер спільно з нею ван призначав усіх норо (жриць) в державі. Цим зміцнив вплив свого роду над жрецтвом. Також ван активно підтримував поширення буддизму. За його наказом 1492 року здійснено будівництво храмів Бодайдзі і Енкакудзі. 1496 року розширено храм Сенгендзі.

Впровадив ритуал відправки рюкюського посланця до Китаю та прийняття китайського посланця (саппо). Останній ритуал складався з 7 так званих бенкетів.

Водночас було встановлено станову систему ванства: аристократія (кідзоку), вояків (сідзоку) і простий народ (хеймін). До аристократії було відносено правлячий рід Сьо, адзі і узката (шляхту). Військовий стан поділялося на два: фуду і сіндзансі. До фудай відносилися військові від народження. Вони жили в містах Наха, Сюрі, Куме, Томарін. До сіндзансі відносилися вихідці зі стану хеймін, які стали військовими завдяки своїм заслугам. Простолюд поділявся на дві групи: ті, хто жив в місті (торгівці), і дзічю — ті, хто жив в сільській місцевості (дзіката).

1500 року відправив війська на придушення спроби Ояке=Акахаті стати незалежним адзі острова Яеяма. За допомоги васалів з островів Міяко і Тарама вдалося придушити заколот. В нагороду Накасоне-туїмію з міяко отримав посаду касіра-сьоку (намісника) Міяко, а його син Мачірігані-туїмія — Яеями.

Реформи сприяли політичній та економічній розбудові держави. Виник великий попит на мулярів, теслярів, збільшився рух краму і матеріалів, що пересувався Рюкю, вивозився ао завозився до держави. 1501 року завершено будівництво біля озера Енканто священного місця поклоніння Сонохян-утакі, ванського мавзолею Тамаудун. 1506 року розпочато зведення брами Кайканмон і Хокудену (Північного павільйону), які було завершено 1521 року.

1509 року видав закон, за яким представник кожного стану мав носити особливий дзіфа (шпильку в волоссі). Чоловіки приколювали одну велику і одну маленьку дзіфу. Жінки — одну дзіфа, але на офіційних прийомах вони носили по дві дзіфа. У вана та його дружини була золота дзіфа, адзі і військовики з дружинами носили срібні, простолюд — дерев'яні або черепахові.

1522 року придушив повстання на чолі з Оніторою з о. Енагуні. Завдяки цьому приєднав до власних володінь усі острови Сакісіма. Того ж року заборонив скоювати самогубства, відповідно до якого слуга більше не мав юридичного права здійснювати самогубство слідом за померлим паном, а також ціною свого життя захищати останнього. Це дозволяло контролювати не лише впливових адзі, але і їх підлеглих.

1524 року наказав представнику кожного стан носити особливий хатіматі (головні убори). Залежно від класу їх колір відрізнявся. Так ван носив хатіматі жовтого кольору, його син і адзі — блакитного, чиновники — чорного, простолюди — зеленого.

Велику увагу приділяв будівництву мостів, доріг. Здійснювалося будівництво Мадаміті — дороги, що сполучала замок Сюрі з південною частиною держави, і міст Мадан6асі. Продовжив політику перетворення Рюкю на великого торгівельного посередника в Східній та Південносхідній Азії від Малаки і Яви до Кореї й Японії. Про це 1511 року згадує португальський мандрівник Томе Піріш, називаючи Рюкю землею Лекео (або Горесу).

Помер Сьо Сін 1526 року. Йому спадкував син Сьо Сеі.

Підтримка культури

За час володарювання Сьо Сіна зміцнилися відносини з Китаєм, активно впроваджувалися китайські знання і література. Декілька разів звертався до корейських ванів держави Чосон щодо відправлення до Рюкю буддистських друкованих текстів.

Одним з головних культурних досягнень цієї епохи вчені вважають початок складання Оморі-соусі — першої збірки священних піснеспівів на Рюкю.

Джерела

• Kerr, George H. (1965). Okinawa, the History of an Island People. Rutland, Vermont: C.E. Tuttle Co. OCLC 39242121