Паніна Софія Володимирівна
Графиня Софія Володимирівна Паніна (рос. Со́фья Влади́мировна Па́нина; 23 серпня 1871—13 червня 1956) — остання представниця графської гілки роду Паніних, велика землевласниця, спадкоємиця маєтку Марфіно і господарка палацу в Гаспрі.
| Паніна Софія Володимирівна | |
|---|---|
 | |
| Народилася |
23 серпня 1871 Москва, Російська імперія |
| Померла |
13 червня 1956 (84 роки) Нью-Йорк, США |
| Поховання | Ново-Дивіївський монастир |
| Громадянство | Російська імперія |
| Діяльність | Assistant Secretary, політична діячка |
| Знання мов | російська[1] |
| Партія | Конституційно-демократична партія (Росія) |
| Рід | Паніниd |
| Батько | Vladimir Panind |
| Мати | Anastasiya Paninad |
| У шлюбі з | Aleksandr Polovtsevd |
Біографія
Народилась 23 серпня 1871 року в Москві. Внучка міністра юстиції В. М. Паніна і промисловця С. І. Мальцова; племінниця поетеси Толи Доріан. Батько помер в 1872 році. 1882 року її матір вийшла заміж за відомого земського діяча І. І. Петрункевича.
24 квітня 1890 року вийшла заміж за офіцера-аристократа О. О. Половцева, Олександр III був весільним батьком на їхньому весіллі. Незабаром шлюб закінчився розлученням.
Закінчила Вищі жіночі курси в Петербурзі.
Власниця великих угідь в Підмосков'ї, Смоленській, Воронезькій губерніях і в Криму. Не схвалювала самодержавство, за що була прозвана в правих колах «червоною графинею».
Благодійна діяльність
В 1891 познайомилась із вчителькою А. В. Пешехоновою і разом із нею відкрила безкоштовну їдальню для дітей в робочих кварталах на Ліговці в Петербурзі.
1900 року придбала ділянку на куті Тамбовської вулиці і, отримавши дозвіл Міської управи, почала зводити будівлю для народного дому. Проект для нього виконав архітектор Ю. Ю. Бенуа. До весни 1903 року будівельні роботи були завершені, і 7 квітня відбулось освячення й урочисте відкриття Ліговського народного дому[2][3].
Голова низки благодійних товариств. Працювала в Постійній комісії з організації народних читань. Була товаришем голови Товариства для допомоги тим, що навчаються в початкових міських училищах і Російського товариства захисту жінок[4].
Політична діяльність
Навесні 1917 року вибрана депутатом Петроградської міської думи.
24 травня вибрана членом ЦК Конституційно-демократичної партії.
У травні призначена товаришем міністра державного піклування Тимчасового уряду, з серпня — товаришем міністра народної освіти.
Заарештована 28 листопада 1917 року, як одна з керівників партії кадетів. Паніна відмовилась передати більшовикам грошові засоби міністерства народної освіти — вони були розміщені нею в іноземному банку і могли бути видані тільки «законному режиму». 10 грудня 1917 року вибрана почесним членом Російського товариства любителів природознавства. У цей же день відбувся суд Революційного Трибуналу над С. В. Паніною. Ревтрибунал, враховуючи її заслуги перед визвольним рухом і її людську гідність, обмежився винесенням громадського осуду, забов'язав внести в касу Наркомпросу суму, яку вона раніше забрала. 19 грудня звільнена з тюрми.
На початку 1918 року виїхала на південь Росії. До весни 1920 пробула на Дону, активно допомагаючи білому руху. Тут стала цивільною дружиною М. І. Астрова.
З 1920 року в еміграції — спочатку в Чехословаччині, потім у США. Дітей у неї не було.
Померла 13 червня 1956 року. Прохована на кладовищі Успенського жіночого Ново-Дивіївського-монастиря в Нануеті, штат Нью-Йорк.
Примітки
- ↑ Identifiants et Référentiels — ABES, 2011.
- ↑ ЛИГОВСКИЙ НАРОДНЫЙ ДОМ. Историческая справка в разделе Фрунзенского района на портале Правительства Санкт-Петербурга http://old.gov.spb.ru/gov/admin/terr/r_frunz/sprav_fr/lnd
- ↑ Изображения Лиговского народного дома на петербургском краеведческом сайте Citywalls http://www.citywalls.ru/house2889.html
- ↑ Альбом Санкт-Петербург, столица Российской Империи ISBN 5-268-00406-9
Посилання
- «Интернет-музей графини Софьи Паниной»
- Графиня С. В. Панина
- http://www.domrz.ru/?id=600&mod=static
- Мыслящие миры российского либерализма: графиня Софья Владимировна Панина (1871–1956) / Сост. М. Ю. Сорокина. М.: Дом русского зарубежья им. А. Солженицына, 2012. 271 с.