Жінки в Першій світовій війні

Статтю «Жінки в Першій світовій війні» створено або суттєво доповнено в рамках конкурсу «Військова справа у Вікіпедії». Від розміру та якості цієї статті станом на 10 грудня 2014 року залежатиме остаточний бал конкурсанта, який її створив чи доповнив. Стаття оцінюватиметься в номінації «Найкращий внесок із написання статей про військову справу у Вікіпедії».

.

Жінки в Першій Світовій війні (англ.- Women in the First World War)- учасники збройного конфлікту з 28 липня 1914 року по 11 листопада 1918 року жіночої статі.

Перша світова війна стала переломним етапом в історії. У цей період відбулися незворотні зрушення в соціально-економічному, суспільно-політичному та духовно-культурному розвитку держав, змінилось ставлення до цих процесів у всіх верств населення, і у тому числі жіноцтва. З огляду на це актуальним в історії Першої світової війни є розкриття проблем «жінка та війна», «жінка та армія», оскільки роль жіноцтва у світових і регіональних війнах до цього часу залишаються майже не вивченими. Саме у часи Першої світової війни військова справа перестала бути суто чоловічою. Серед добровольців, які йшли на війну, були дівчата і жінки, що отримали професію медичної сестри і працювали в госпіталях по догляду за пораненими. Деякі з них перевдягались у чоловічий одяг і йшли санітарами, щоб допомагати пораненим безпосередньо на полі бою, а з деяких формувались жіночі військові частини діючої армії.

Участь жінок-росіянок у Першій світовій війні

Історія попередніх війн поділялася на суто чоловічий досвід на полі бою та досвід жінки, що пасивно чекала свого чоловіка в тилу. Перша світова війна змінила це співвідношення. У воєнні роки жінки не лише працювали на оборонних заводах, виконуючи важку, «нежіночу» роботу у сільському господарстві, промисловості, у сфері обслуговування, на транспорті, а і служили на фронті сестрами милосердя й санітарками, безпосередньо воювали у військових частинах. Невдачі російської армії на фронтах бойових дій у 1916–1917 рр. викликали нове піднесення патріотичних почуттів. Значна кількість жінок після загибелі чоловіків на фронті подавали прохання або самостійно йшли добровольцями в діючу армію і несли солдатську службу. Жінки різних соціальних верств брали активну участь у війні. Точна кількість таких жінок невідома, оскільки більшість із них перебували на фронтах під чоловічими іменами. На даний час відомо близько чотирьох десятків таких імен, найвідоміші з яких: Є. Чернявська, А. Пальшина, О. Цебржинська, О. Шидловська, З. Морозова, З. Смирнова, К. Райська. Легендою для російських збройних сил стала княжнаЄвгенія Михайлівна Шаховська  [[1]]— єдина жінка, що служила в авіації під час Першої світової війни. Вона народилася у знатній родині, закінчила Смольний інститут благородних дівиць, мала гарні вокальні дані, захоплювалася спортом, автомобільними гонками і стрільбою з вогнепальної зброї. Потім захопилася авіацією. У червні 1912 р. успішно склала іспит і отримала диплом авіатора. З початком війни намагалася потрапити у фронтовий авіазагін льотчицею, але її прохання було відхилене. В подальшому, не залишаючи своєї мрії про службу в авіації, вона працювала сестрою милосердя на санітарному потязі імені Великої Княжни Анастасії Миколаївни. Після прискореної підготовки у військовій авіашколі їй присвоїли звання прапорщика інженерних військ і направили в 1-й авіазагін. Вона літала на літаку «Фарман-16».Через деякий час було засуджено до страти за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини. Справа була сфабрикована контррозвідкою. Проте Микола II замінив розстріл ув'язненням у монастирі. Після лютневих подій 1917 р. Є. Шаховську звільнили. Реакцією на падіння духу чоловічої частини населення в російській армії наприкінці Першої світової війни стала поява жіночих бойових підрозділів. Практика залучення жінок на військову службу будувалася на основі принципу добровільності. Так 29 червня 1917 р. було затверджено офіційний документ -положення «Про формування військових частин з жінок-добровольців». Він був затверджений з метою введення стихійного руху в організаційне русло, оскільки військове відомство не мало ніякого уявлення про їхню діяльність, штати, джерела комплектування та постачання тощо. Офіційно на жовтень 1917 р. у регулярних військах російської армії значилися: 1-й Петербурзький жіночий батальйон смерті, 2-й Московський жіночий батальйон смерті, 3-й Кубанський жіночий ударний батальйон. Були організовані і жіночі команди зв'язку: в Петербурзі — 2, в Москві — 2, в Києві — 5, в Саратові — 2. В Полтаві навіть існувала Перша команда розвідників- добровольців із жінок. Стихійне формування жіночих загонів йшло в Києві, Мінську, Харкові, Смоленську, Іркутську, Баку, Одесі, Маріуполіта інших містах. У червні 1917 р. Був оголошений наказ про формування першої Морської жіночої команди. Командування над ними брали на себе офіцери-чоловіки. Одним із найвідоміших підрозділів російської армії став Добровольчий жіночий ударний батальйон смерті, який на початку літа 1917 р. очолила георгіївський кавалер, прапорщик Марія Леонтіївна Бочкарьова. Причиною стало бажання уряду Російської імперії прикладом жіночих формувань повернути воїнів в окопи тоді, коли бойовий дух солдатів падав і вони відмовлялися воювати на фронті. 21 травня 1917 р. М. Бочкарьова виступила із закликом створення жіночих батальйонів для захисту Батьківщини. Незабаром її заклик був надрукований у газетах, і про жіночі формування дізналася вся країна. Ідею створення жіночих бойових команд схвалили Верховний Головнокомандувач генерал О. Брусилов і О. Керенський. Згідно з умовами прийому, учасницею формування могла стати будь-яка жінка віком від 16 років до 40 років. При цьому вона повинна була мати освітній ценз і пройти медичну комісію, яка виявляла і відсівала вагітних. Впадала в очі й нтелігентність жінок-солдатів: до 30% з них виявилися курсистками, до 40% мали середню освіту. Були і представниці дуже відомих прізвищ: княжна Татуєва із знаменитого грузинського роду, Дубровська — дочка генерала, батальйонним ад'ютантом була Скридлова — дочка адмірала Чорноморського флоту . Прийшли всі: і сестри милосердя, і домашня прислуга, селянки і міщанки, випускниці університетів. Уже в липні 1917 р. жінки вперше пішли в бій, у якому батальйон втратив близько 100 чоловік. У подальшому в активних бойових діях це формування участі не брало. В історію цей батальйон увійшов як єдиний жіночий підрозділ, який підкомандуванням жінки-офіцера воював на російсько-німецькому фронті.

Община сестер милосердя

Особливою справою у роки Першої світової війни стає догляд за хворими. Багато дівчат вступали в общину сестер милосердя. Відомо, що до 1915 р. у Російській імперії існувало 115 таких общин, вони перебували в підпорядкуванні РТЧХ. Крім того, сестри працювали при трьох управліннях і двох комітетах РТЧХ, Євангелічному госпіталі й чотирьох іноземних лікарнях Петрограда. У 1916 р., за офіційними списками, на фронт було відправлено 17 436 сестер, які обслуговували більш ніж 2 тис.польових і тилових установ Червоного Хреста: 71 госпіталь, розрахований на 44 600 чоловік, етапні й пересувні лазарети, 11 санітарних поїздів, передові загони, санітарні транспорти, харчові й перев'язочні пункти, дезінфекційні камери, рентгенівські й хірургічні загони швидкого реагування (летючі), два плавучих госпіталі на Чорному морі, три бактеріологічні лабораторії, шість польових складів. Найбільшою організацією, що нараховувала 1603 чоловік, була община святого Георгія. За нею йшли петроградські сестринства імені генерал- лейтенанта М. П. фон Кауфмана (952 особи) і святої Євгенії (465 осіб). Свято- Троїцька община в цей час нараховувала 129 сестер, а Хрестовоздвиженська — 228. В Іверській і Олександрівській («Утоли моя печали») організаціях Москви перебувало відповідно 365 і 183 сестри. В общини сестер милосердя приймалися жінки та вдови всіх станів від 18 до 40 років. До них ішли або молоді ентузіасти, або люди, у яких через скрутне матеріальне становище не було іншого виходу: жінки з родин дрібних чиновників, зубожілих дворян, навіть селян, часом не освічені. Інтерес до цієї професії серед забезпечених прошарків російського суспільства й інтелігенції прокинувся лише у воєнний період, коли образ сестри милосердя огортався патріотичною романтикою. Події на фронтах Першої світової війни іноді вимагали ініціативності та самостійності з боку сестер, що значною мірою вплинуло на свідомість жіноцтва тих часів. Деякі з дівчат стали кавалерами солдатського Георгіївського хреста, а сестра Р. М. Іванова, яка прийняла на себе командування після загибелі офіцерів і сама загинула в бою, була нагороджена орденом Святого Георгія 4 ступеня посмертно. Після Катерини ІІ і сіцілійської королеви Марії Софії Амалії вона стала третьою жінкою, яка удостоєна найпочеснішої російської бойової нагороди. Невдовзі після початку воєнних подій стали надходити повідомлення про героїчні подвиги сестер милосердя — жінок різного соціального статусу на фронті. У цьому ж званні опинилась Олександра Львівна Толстая. У перші місяці війни на театр воєнних дій відбув письменник О. Купрін зі своєю дружиною — сестрою милосердя. В одному із київських шпиталів сестрою милосердя працювала Велика княгиня Ольга Олександрівна, яка, крім догляду за пораненими, ще й виконувала їхні доручення. За свою самовіддану працю вона була нагороджена двома Георгіївськими хрестами. Отже, общини сестер милосердя в 1914–1917 рр. істотно розширили можливості для самореалізації жінок всіх станів, але в той же час експлуатували їхню працю. Треба віддати данину силі духу російської жінки, і подвигам на діючих фронтах Першої світової війни.

Українки у Першій Світовій війні

Участь жінок українського походження досліджено ще менше, ніж участь жінок-росіянок. Відомо лише деякі дані про українок: Катерину Гриневичеву,Софію Галечко, Гандзю Дмитерко, Василину Ощипко, Олену Кузь, Павлину Михайлиши. Катерина Гриневичева виросла у заможній спольщеній родині і до вісімнадцяти років навіть не знала української мови, коли усвідомила свою національну приналежність і постановила собі завдання подальшим своїм життям служити власному народові. І робила це героїчно. Ідеями українського патріотизму були пройняті всі художні твори цієї письменниці, назвичайною самопожертвою була її педагогічна діяльність. Заможне спольщене суспільство, родина, давні приятелі Катерина Гриневичева відвернулися від неї, насміхалися із неї та її матеріальних нестатків. Адже перед нею, добре освіченою вчителькою, яка осмілилась кинути виклик шовіністичній польській політиці, закрилися всі двері до державного вчителювання. У період Першої світової війни К. Гриневичева їде у Гмінд - невелике поселення у болотах тодішньої Австрії, куди уряд зігнав на час війни українських селян з усіх куточків Галичини, боячись, що вони можуть стати на бік Росії. Фактично, тим прирік їх на вмирання від голоду і хвороб. Там К. Гриневичева працювала вчителькою баракової школи. У подібні табори смерті, щоб допомогти народу у його стражданнях, йшли кращі представники тогочасної української інтелігенції. Вони ставали сестрами милосердя, навчали дітей, писали листи і скарги, надавали першу необхідну допомогу. К.Гриневича постійно інформувала часопис «Вісник визволення України» про нечувані злочини в таборі, знущання, заперечення будь-яких прав людини і про геноцид, у якому уряд вправляється над українським народом. Вона також вислала М.Возняку свої новели, нариси і статті про Гмінд для публікації у «Літературно-науковому віснику». Ці матеріали сколихнули весь світ. Під тиском громадськості Гмінд закрили, а людей звільнили. Героїзм проявляли українки в добу визвольних змагань українського народу в період Першої Світової війни та боротьби за Українську державу. Геройськими подвигами прославились українські дівчата–січовички, які, не вагаючись, стали поруч чоловіків на боротьбу з московською владою. Видатною історичною реальністю стала жінки Січового Стрілецтва. Активність і героїзм українських дівчат, що створили жіночу бойову одиницю і гідно пройшли крізь випробування Першої Світової війни були унікальними. Австрійські газети відзначали, що це перші жінки у бойових формуваннях Європи. А було їх немало – 33 - у сформованій ще до війни жіночій сотні УСС- ІІ. Це Олена Степанів, Софія Галечко, Гандзя Дмитерко, Василина Ощипко, Олена Кузь, Павлина Михайлишин. Ці та інші жіночі імена пробиваються до нас із тих важких, але героїчних днів. Жінки – стрільці та санітарки -витримали пекло бою під Маківкою. Після цього бою Олена Степанів та Софія Галечко були нагороджені срібними медалями хоробрості.