Візантійська імперія: відмінності між версіями

Становлення Візантії як самостійної держави можна віднести до періоду [[330]]–[[518]]. У цей період через границі на [[Дунай|Дунаї]] та [[Рейн]]і на римську територію проникали численні [[варвари|варварські]], переважно [[Германці|германські]] племена. Якщо одні були невеликими групами переселенців, яких притягували безпека й багатства імперії, інші чинили набіги та самовільно селилися на її території. Скориставшись слабкістю [[Рим]]а, германці перейшли від набігів до захоплення земель, і [[476]] року було скинуто останнього імператора Західної Римської імперії. Становище на сході також було важким, особливо після того, як [[378]] року вестготи здобули перемогу в знаменитій битві біля [[Адріанополь|Адріанополя]], в якій імператор [[Валент]] загинув, і готи під проводом [[Аларіх I|Аларіха]] спустошили всю Грецію. Але незабаром [[Аларіх I|Аларіх]] пішов на захід — в Іспанію та Галлію, де готи заснували свою державу, і небезпека з їхнього боку для Візантії минула. 441 року на зміну готам прийшли гуни. [[Аттила]] кілька разів починав війну, і лише сплатою великої данини вдавалося запобігти його подальшим нападам. В другій половині [[5 століття|V]] століття небезпека прийшла з боку [[остготи|остготів]] — [[Теодорих Великий|Теодоріх]] розорив [[Македонія (історична область)|Македонію]], загрожував [[Константинополь|Константинополю]], але і він пішов на захід, завоювавши Італію і заснувавши на руїнах [[Рим]]у свою державу.

З [[502]] року [[перси]] відновили свій натиск на сході, слов'яни й авари почали набіги на південь від Дунаю. Внутрішні смути досягли крайніх меж, у столиці велася напружена боротьба партій «зелених» і «синіх» (за кольорами команд колісниць). Нарешті, міцна пам'ять про римську традицію, що підтримувала думку про необхідність єдності римського світу, безупинно звертала погляди на Захід. Щоб вийти з цього нестійкого становища потрібна була могутня рука, ясна політика з точними і визначеними планами. Таку політику проводив [[Юстиніан I|Юстиніан І]].