Лілея (балада): відмінності між версіями

ЛІЛЕЯ «Лілея» — балада [[Шевченко Тарас Григорович|Тараса Шевченка]], у якій поет показав несумісність духовної краси з нелюдяною життєвою реальністю.

== Історія створення і публікаціївидання ==

«Лілея» – — балада Шевченка, написана 25 липня [[1846]] року у Києві. Збереглися: чорновий автограф твору під назвою «Лілія»; чистовий текст під назвою «Лілея» , з датою «Іюля 25 1846, Київ» у зошиті, де переписано й передмову до нездійсненого видання [[Кобзар (збірка)|«Кобзаря»]] , баладу «Русалка» і поему «Осика» («Відьма»); текст балади в [[Мала книжка|«Малій книжці»]] і автограф остаточної редакції в [[Більша книжка|«Більшій книжці»]], у якій зазначено дату переписування 6 березня [[1858]] року (усі автографи – — в [[Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України|Інституті літератури імені Т. Шевченка]]). Можливо, джерелом обидвох цих балад були пісні й легенди, почуті Шевченком під час перебування на Васильківщині. Вперше «Лілею» надруковано у львівській газеті «Слово» (1862, №  16).

== Жанр, композиція, сюжет ==

«Лілеєю», разом із написаною тоді ж «Русалкою», Шевченко започатковує в українській поезії жанр [[Соціальне|соціально-]][[Романтизм|романтичної]] [[Балада|балади]], де поряд із [[фольклор]]ними [[мотив]]ами змальовуються соціальні проблеми, зокрема такі огидні явища [[кріпосне право|кріпосницької]] дійсності, як збезчещення паном-розпусником дівчат з народу, а також жорстокість і нетерпимість сільської громади по відношенню до [[покритка|покриток]] та їхніх дітей.

В основі балади Шевченко використав фольклорний мотив [[метаморфоза|перетворення]] дівчини на квітку, що ґрунтується на [[анімізм|анімістичних]] народних віруваннях. За стилем ця балада суттєво відрізняється від ранніх балад поета – — [[Причинна|«Причинної»]], [[Утоплена (балада)|«Утопленої»]], [[Тополя (балада)|«Тополі»]]. У баладі поєднано [[епос|епічний]], [[лірика|ліричний]] і [[драма]]тичний елементи, вона має циклічну, тричастинну й рамкову [[композиція|композицію]]. Зачин (рядки 1—18) і кінцівка (рядки 77—90) слугують лірико-драматичним [[обрамлення]]м основної розповіді. Основна частина балади (рядки 19—76)  — розгорнутий монолог Лілеї, її лірична сповідь про свої поневіряння й страждання; цю частину умовно можна поділити ще на дві: до і після перетворення героїні на квітку. На відміну від ранніх балад Шевченка, автор-розповідач майже не включається в монолог-оповідь героїні, ніяк не коментує зображене, яке промовляє само за себе. Така побудова [[сюжет]]у служить заглибленню в психологію героїні, переведенню дії в оповідний час, коли все зображується самим персонажем у власному сприйнятті, а тому дуже емоційно. Трагедія дівчини передана не стільки через опис вчинків пана, який, звівши матір Лілеї, кидає її з дитиною напризволяще, як через сприйняття маленькою донькою тяжкого психологічного стану її матері: «Моя мати...мати… чого вона, / Вона все журилась / І на мене, на дитину, / Дивилась, дивилась / І плакала"» Я не знаю, / Мій брате єдиний! / Хто їй лихо заподіяв" / Я була дитина, / Я гралася, забавлялась, / А вона все в’ялав'яла, / Та нашого злого пана / Кляла-проклинала. / Та й умерла»".

У формі ліричної сповіді дівчини-лілеї передано трагічну їсторію її загибелі, а також смерті її матері-покритки. Образ лілеї, квітки-снігоцвіту, символізує чистоту й безневинність дівчини, яка стала жертвою зненависті селян до її батька, розпусника-кріпосника. Монолог Лілеї – — чистої й невинної – — сповнений сповнений безмежного подиву й нерозуміння того, що з нею вчинено – — і паном-батьком, і недобрими людьми. Натомість обізнаний з життєвою прозою читач легко розкодовує драматичну ситуацію героїні й причини ставлення до неї сільської громади, яка зазвичай відторгала від себе панське [[Байстрюк|байстря]]. Таким чином, саме завдяки передачі сприйняття героїнею власної трагедії образ Лілеї – — дочки панської полюбовниці, сироти, несправедливо осміяної, зневаженої і, зрештою, погубленої односельцями – — розкривається в безмежній чистоті, наївності, незахищеності. Цим рисам цілком відповідає перетворення дівчини на лілею – — квітку чистоти й цноти, квітку Богоматері. Так, за Шевченком, Бог докоряє жорстоким людям, нечулість яких породжена постійним гнітом рабства й несправедливості, щоденною боротьбою за виживання. Схвильований, скорботний монолог Лілеї пройнятий гірким подивом перед несправедливістю й жорстокістю людей та незбагненністю Божої волі. Яскраво зобразивши ніжну красу Лілеї  — квітки-дива, «Лілеї снігоцвіту», поет показав несумісність духовної краси з нелюдяною життєвою реальністю. Поруч із засудженням пана як головного винуватця трагедії Лілеї та її матері, Шевченко водночас порушує проблему [[Етика|етичної]] неоднозначності й застарілості деяких родових звичаїв і [[забобон]]ів, котрі ставали на перешкоді співчуттю й милосердю, взаєморозумінню між людьми.