Емануеле Северіно: відмінності між версіями

'''Емануеле Северіно''' ({{lang-it|Emanuele Severino}}; [[26 лютого]] [[1929]], [[Брешія]] — [[17 січня]] [[2020]], там само) — відомий сучасний італійський філософ, автор понад 60 монографій з питань, що стосуються філософії ([[Онтологія|онтології]]), логіки, моралі та, етики, культури та політики. У науковій літературі філософську доктрину Северіно означують як «неопарменідизм», хоча її суть виходить далеко за межі такого означення.

Народився 26 лютого 1929 р. у м. [[Брешія]] (Італія) у родині військовослужбовця. Закінчив [[Павійський університет|Університет Павії]]. У 1947 р.року захистив дисертацію на тему «Гайдеггер і метафізика», в якій, на противагу домінуючимпанівним у той час інтерпретаціям, обстоював ідею про те, що [[Мартін Гайдеггер|М. Гайдеггера]] можна розглядати як метафізика. У 1951 р. був призначений на посаду викладача теоретичної філософії в цьому університеті. Невдовзі (1954) перейшов на роботу до [[Католицький університет Святого Серця|Католицького університету Мілана]], де працював викладачем етики. У 1964 році Северіно публікує великий філософський есей «Ritorno a Parmenide» («Повернення до Парменіда»), в якому піддає критиці весь шлях після[[Парменід|парменідівської]] філософії, аргументуючи його хибність і показуючи, що сучасна цивілізація з її тенденцією до саморуйнації є сумним наслідком цієї філософської помилки; есей став предметом палких філософських, теологічних і політичних дискусій.

Критика Северіно нігілістичної, на його думку, основи доктрини Сотворіння світу привела до тривалого диспуту філософа з церковною владою [[Ватикан]]у та Католицьким університетом Мілана. Кульмінацією цього протистояння став вердикт єресі, винесений 1970 року Верховною Священною Конгрегацією Священної Канцелярії (нині — [[Конгрегація доктрини віри|Конгрегація Доктрини Віри]]), і звільнення з місця роботи. Упродовж 1970-801970–1980-х років Северіно викладає теоретичну філософію в Університеті Венеції; до 1989 року він був деканом факультету філософії та теорії науки; нині він почесний професор цього університету. У 1972-му року його обирають членом престижної італійської наукової Академії деї Лінчеї.

Характерними рисами філософської системи Емануеле Северіно є її цільність, логічність, послідовність, переконливість. У центрі уваги досліджень Северіно — перевизначення поняття «істина». Його аналіз спирається на широку критику непереконливості, характерної для тієї форми, якаяку в сучасній філософській думці розглядаєтьсярозглядають як засіб для перегляду традиційної ідеї істини. Мета Северіно — виявленнявиявити тихті рушіїврушії традиційної думки, які знеодмінно необхідністю приводятьпризводять до смерті істини, але передусім — показпоказати тоготе, що ці рушії є водночас і виявом вкрай високого ступеню відчуження, досягнутого західною цивілізацією.

Філософська думка Северіно позиціює себе поза загальною історією філософії, оскільки спрямована на показ того, що філософія, ставши на шлях, який веде від грецької метафізики [[Платон]]а ій [[Арістотель|Аристотеля]] до [[Георг Вільгельм Фрідріх Гегель|Гегеля]], сама того не бажаючи, приводитьпризводить до деструкції всієї філософської традиції і, зокрема, до руйнації будь-якої спроби одержатиздобути доконечну істину про смисл реальності. На думку Северіно, цей шлях, що ставить під сумнів саму можливість розуміння смислу істини в рамках філософської традиції, є не лише неминучим, а й свідчить про високий ступінь ригідності, досягнутий західною традицією. Філософія Северіно не просто відрізняється від інших філософських систем;, вона визначає себе в абсолютній опозиції до всієї західної культури і цивілізації.

Суть того, що пропонує Северіно як альтернативу традиційній філософії, полягає у твердженні про те, що кожне суще є вічним. Це означає, що кожне суще — кожна річ, кожне відношення, мить, елемент досвіду, стан свідомості ій стан природи, кожна подія, від несуттєвої до найважливішої, тобто все, у будь-який спосіб проявлене, і все, що не проявляється і не може бути відображеним у досвіді, є вічним. «Вічне» означає: необхідно, щоб кожне суще було, і було таким, яким воно є. Для будь-якого сущого неможливо не бути. Все, що не є нічим, є сущим. Кожне суще — вічне.

Северіно показує, що післяпарменідивська грецька онтологія Платона та Аристотеля генерувала туспричинила помилку, яка не лише домінуватиме на всьому шляху західної філософії, але й визначить всю історію західної цивілізації. Ця помилка полягає в твердженні про те, що поява «становлення» у світі рівно означає і появу знищення того, що стає, і що смерть людської істоти, як і смерть речі, є рівнозначною її знищенню. Ці помилкові уявлення Северіно означує як [[нігілізм]] і вважає, що саме нігілізм складаєстановить основу всієї західної культури. Всупереч всійусій західній філософії, Северіно доводить, що немає становлення у розумінні його рівнозначності знищенню, або в розумінні становлення сущого з нічого.

Головна помилка, на яку вказує Северіно, доповнюється докорінно неправильним уявленням про те, що становлення свідчить про творіння і знищення сущого. А що ця фундаментальна категорія західної філософії стала фундаментальною категорією всієї культури, то саме культура генерує докорінно неправильне нав'язування світусвітові тієї сутності, якої він не має. На думку Северіно, саме ця філософська помилка породила значення [[Смерть|смерті]] як відходу ув ніщо, а відтакотже і страх смерті. Це значення надає формуформи всьому образу смислусенсу життя і вчинку, як на індивідуальному рівні, так і на рівні соціуму. Помилкове значення смерті як перетворення на ніщо призвело до глибокого внутрішнього розколу в людині — тієї скорботи від усвідомлення власної смертності («рефлексивної печалі»), про яку писав данський філософ [[Серен К'єркегор|К'єркегор]]. Це значення генерувало, з одного боку, виникнення ідеї божества як такого, що може порятувати людину від перетворення на ніщо, а з другого боку, до розвитку науки і технологій як своєрідного еліксиру безсмертя.

Вказуючи на цю головну помилку, Северіно, однак, показує її розпізнаваність по відношеннюстосовно до «не-помилки», а саме до того, що він називає «вихідною структурою судьбидолі істини», а пізніше — «судьбоюдолею істини». Вихідна структура судьбидолі — це з'явлення того, що не є чимось, відмінним від себе самого, і що є доконечною основою буття кожного сущого. Буття речі самою собою — це той вимір, заперечення якого є само-запереченням.

Теза про справжній смисл того, що з'являється — одна з найголовніших характеристик тієї альтернативи, яку Северіно пропонує з 1950-х років, оскільки ця теза тісно пов'язана з необхідністю вічності кожного сущого, тобто з неможливістю того, що данеце суще може не бути. Неможливість створення і знищення полягає в неможливості існування часу, в якому суще «ще не» є або «вже не» є. А «неможливість» означає: твердження, що «суще не є» — це заперечення вихідної структури сущого, це твердження про те, що суще є інакшим, ніж воно є. А таке твердження справді є запереченням, що дорівнює само-запереченню. У цьому сенсі, якщо хтось стверджує про якусь істоту або річ, що вона не є, тобто, що в один час вона ще не є, а в другийінший час — вона вже не є, то насправді він стверджує, що ця істота або річ — ніщо. А ніщо — це абсолютно інше, поніж відношенню до сущогосуще. Якщо хтось заперечує те, що кожне суще — вічне, то він заперечує абсолютно неспростовне.