Час (мовознавство): відмінності між версіями

'''Час —''' — граматична категорія [[дієслово|дієслова]], яка є специфічним мовним відображеннямзображенням об'єктивного часу. Вона слугує для часової локалізації події або стану, про які йдеться у [[речення|реченні]]. За допомогою часу висловлюється одночасність, передування або наслідок події відносно моменту мовлення або ж якоїсь іншої точки відліку.

Від [[Праслов'янська мова|праслов'янської мови]] [[давньоруська мова]] успадкувала систему чотирьох минулих часів і одного теперішнього/майбутнього. [[Аорист]] ''(носихъ)'' був час на означення минулих подій, що наставали одна за одною (розповідний минулий), [[імперфект]] ''(носяхъ)'' окреслював минулі дії, не включені в низку послідовних подій, [[перфект]] ''(єсмь носилъ)'' був минулим результативним (минулі події, чиї наслідки тривають), а [[плюсквамперфект]] ''(быхъ носилъ)'' окреслював минулі дії, що передували іншим минулим. Ця система минулих часів розклалася, і в живій мові вийшла з ужитку найпізніше на межі [[XIII століття|13-]]–[[XIV століття|14]] столітті з тим, що функції універсального минулого часу перебрав перфект, який уже від [[14 століття]] міг уживатися також без допоміжного дієслова, не мавши, отже, особових закінчень ''(я, ты, онъ носилъ)''. Уживання допоміжного дієслова (форм теперішнього часу ''бути'') краще зберігалось у західних говірках, де воно, злившись із головним дієсловом, створювало нові особові форми ''(носив'єм, носив'єсь)''. На основі колишнього перфекта витворився новий [[плюсквамперфект]] ''(був носив)'', уживання якого, одначе, факультативне, і який тепер частіше окреслює дію, замірену, але не здійснену. Нерозчленованість теперішнього/майбутнього часу в давньоукраїнській мові могла надолужуватись уживанням дієслів «почьну, хочю, имамь» плюс інфінітив у значенні майбутнього часу ''(почьну носити)'' або дієслова ''буду'' плюс [[дієприкметник#Дієприкметники на -л-|дієприкметник на -л-]] ''(буду носилъ)'', але вживання цих конструкцій не було граматикалізоване. Від [[14 століття]] починає формуватися новий майбутній час, спершу з допоміжного дієслова ''иму'' плюс інфінітив ''(иму носити, носитиму)'', а далі також ''буду'' плюс інфінітив ''(буду носити)''. Перебудова системи часів дієслів, що припадає в основному на [[XIV століття|14-]]–[[XV століття|15]] століття сталося, насамперед, унаслідок розвитку категорії [[вид (мовознавство)|дієслівного виду]]. Подібна перебудова відбулася в усіх північнослов'янських (східнослов'янських і західнослов'янських) мовах, за винятком [[Лужицькі мови|лужицьких]], тоді як південнослов'янські ([[македонська мова|македонська]], [[болгарська мова|болгарська]] й [[сербохорватська мова|сербохорватська мови]]) в головному зберегли стару систему часів.

В українській мові дієслівний час визначає подію по відношенню достосовно моменту мовлення як одночасну ('''теперішній час'''), наступну або майбутню ('''майбутній час'''), таку, що відбудеться перед іншою в майбутньому ([[Передмайбутній час|'''передмайбутній час''']]), минулу ('''минулий час''') і таку, що вже відбулася до певного моменту в минулому ('''[[давноминулий час]]''').

Натомість давноминулий час указує дію, яка орієнтована по відношенню достосовно точки відліку, локалізованої у минулому. Наприклад: ''«Мати вже знала була, що так станеться, коли він подзвонив і сказав, що не приїде».'' Щодо передмайбутнього часу, то його не знають лише південно-східні говори. Він означає дію в майбутньому, яка передує якійсь події теж у майбутньому. Наприклад: ''«Ти схаменешся через годину, але я буду пішов.» (= я піду раніше ніж ти схаменешся)'' або ''«Я впевнений, що ти будеш заснула, коли ми прийдемо» (= ти заснеш не в той момент, коли ми прийдемо, а за деякий час перед тим).''

Інші мови, на додаток до аналогуаналога давноминулого часу (або ''[[Давноминулий час|плюсквамперфекту]]'', лат. ''plusquamperfectum''), мають також інші види часів, орієнтовані по відношенню достосовно точки відліку у минулому чи майбутньому. До часів «передування» відносяться, окрім плюсквамперфектуплюсквамперфекта, ''[[передмайбутній час]]'' (лат. ''{{Lang-la|futurum exactum''}}) та ''перфект'' (лат. ''{{Lang-la|perfectum''}}). Сюди ж відносяться часи «наслідування» — ''майбутній час у минулому'' (''{{Lang-la|futurum præteritum''}}) та часи, що сполучають наслідування та передування (''попередній майбутній час у минулому'').

Категорія часу тісно пов'язана з категоріями [[вид (мовознавство)|вид]]у та [[спосіб (мовознавство)|способ]]у, що іноді ускладнює виділення часу в окрему категорію. Наявність у багатьох мовах декількох часів у рамкамежах минулого, теперішнього або майбутнього часів обумовлюється не тільки відносним часом, а й існуванням певних значеннєвих відмінностей між формами часів. Саме так протиставляються одне одному ''[[аорист]]'' та ''перфект''. Модальна забарвленість форм майбутнього часу змушує деяких дослідників відносити виключати ці форми з категоріякатегорією часу та відносити їх до категорії способу. Дані неіндоєвропейських мов показують, що вид, час і спосіб іноді виступають у нероздільній єдності. Так, основні форми [[арабська мова|арабського]] дієслова, так звані ''перфект'' та ''імперфект'', висловлюють нероздільне значення виду та часу: перфект  — значення завершеної дії, яка передує точці відліку, а ''імперфект —'' — значення незавершеної дії, яка є одночасною до точки відліку. Дієслівні форми [[бірманські мови|бірманських мов]], деяких мов американських індіанців та австралійських аборигенів виражають нероздільно час і спосіб.

Засоби вираження часів по мовах світу дуже різноманітні. Часто в рамках однієї мови часи можуть бути виражені [[синтетизм|синтетичними]] та [[аналітизм|аналітичними]] формами (напр.:наприклад, ''буду писати  — писатиму''). У деяких мовах, наприклад, в [[ісландська мова|ісландській]], не існує спеціальної форми майбутнього часу. Майбутній час висловлюється формою теперішнього часу, та його майбутнє значення можна визначити тільки з контексту. В [[австроазійські мови|австроазійських мовах]] будь-які часи висловлюються спеціальними придієслівними частками, що супроводжують дієслово.

В сучасній українській мові система часів дієслів будується на протиставленні минулого неминулому. Минулий час не має особових закінчень, а має родові, неминулий має особові закінчення. Неминулий складається з двох паралельних форм майбутнього часу ''(буду носити, носитиму)'' і так званого теперішнього. Останній в суті речі атемпоральний і може показувати дію одночасну з мовою ''(несу дрова)'', постійну ''([[Десна]] впадає в [[Дніпро (річка)|Дніпро]])'', минулу ''([[1581]] року виходить друком [[Острозька Біблія]])'' і майбутню ''(понесу дрова)'' залежно від умов контексту і вибору видової форми. У цілому українська мова належить до мов, у яких часи дієслів і категорія часовості в дієслові до певної міри нейтралізовані й відіграють підпорядковану роль. Відповідно, умовний і наказовий способи та інфінітив взагалі не мають часу, а в структурі складного речення нема узгодженості в часі між головним і підрядним реченням, і теперішній час може вживатися як універсальний у підрядному реченні (Наприклад: Він бачив, що йде дощ — {{lang-en|Не saw that it was raining}}).