Депортація кримських татар: відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [перевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Рядок 325:
У 1973—1974 роках кримські татари на чолі з [[Османов Юрій Бекірович|Юрієм Османовим]] та його батьком Бекіром організували і провели самоперепис кримськотатарського народу, який показав реальну кількість загиблих під час депортації — 46, 2 % від всього народу, на підставі цього перепису Юрій Османов зробив власний висновок про загальну чисельність кримських татар, депортованих з Криму, − 423 100 осіб, що більш ніж удвічі перевищує офіційні дані. Згідно з самопереписом він склав сім актів завданих народові депортацією збитків, склав позов кримськотатарського народу до Радянського Союзу, який направив до [[ООН]] та вищих органів влади СРСР<ref name="осм-пред">[[#Юрій Бекірович Османов|Ю. Б. Османов]]</ref>.
Попри процес [[Десталінізація|десталінізації]], лише під час [[Перебудова|перебудови]] після приходу [[Горбачов Михайло Сергійович|Михайла Горбачова]] до влади наприкінці 1980-х років ситуація почала змінюватися. 1987 року кримськотатарські активісти організували акцію протесту в центрі Москви, неподалік від Кремля{{Sfn|Human Rights Watch|1991|с=37}}. Це змусило Горбачова створити комісію, щоб розібратися в цьому питанні. Перший висновок комісії, очолюваної безкомпромісним [[Громико Андрій Андрійович|Андрієм Громиком]], було те, що не було «жодних підстав оновлювати автономію та надавати кримським татарам право на повернення», але Горбачов замовив другу комісію, яка рекомендувала оновити автономію для кримських татар{{Sfn|Human Rights Watch|1991|с=38}}. 14 листопада 1989 року заборони на повернення депортованих національностей офіційно визнано недійсними, а [[Верховна Рада Автономної Республіки Крим|Верховна Рада Криму]] оприлюднила заяву про те, що попередні депортації народів були злочинною діяльністю{{Sfn|Sandole|Byrne|Sandole-Staroste|Senehi|2008|с=94}}<ref name="указ67">{{Cite web |url=http://kirimtatar.com/Archive/ukaz1967.html |title=«... Не можна не відзначити, що значна частина татарського населення висловлює бажання повернутися в Крим». До 35-річчя Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму»{{ref-ru}}|accessdate=2016-02-06 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20141104131110/http://www.kirimtatar.com/Archive/ukaz1967.html |archivedate=2014-11-04 |deadlink=yes }}</ref><ref name="USSR">{{Cite web |url=http://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues-doc/67942 |title=Декларація Верховної Ради СРСР «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що піддалися насильницькому переселенню, і забезпечення їхніх прав» {{ref-ru}} |accessdate=8 May 2019 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20190224150556/https://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues-doc/67942 |archivedate=24 February 2019 |deadurl=no }}</ref>. Це проклало шлях для 260 000 кримських татар повернутися на батьківщину. Того самого року Джемілєв повернувся в Крим і 1 січня 1992 року принаймні 166,000 інших кримських татар зробили те ж саме<ref>[[#Kamm|Kamm, 8 February 1992]]</ref>. Російський закон 1991 року «{{нп|Про реабілітацію репресованих народів||en|On the Rehabilitation of Repressed Peoples}}<nowiki/>» був спрямований на [[Реабілітація жертв політичних репресій в СРСР|реабілітацію всіх національностей]], репресованих у СРСР. Він прийняв заходи, які включали «скасування всіх колишніх законів РРФСР, пов'язаних з незаконною примусовою депортацією» і закликав до «відновлення та повернення культурних та духовних цінностей та архівів, які являють собою спадщину репресованих народів»{{Sfn|Bugay|1996|с=213}}. Стаття 4 цього закону проголосила, що агітація, що перешкоджає реабілітації репресованих народів, що піддалися наклепницьким нападкам, не допускається, а особи, які вчиняють такі дії, повинні притягуватися до відповідальності<ref>{{Cite web |url=http://base.garant.ru/10200365/ |title={{ref-ru}} Закон РСФСР от 26 апреля 1991 г. N 1107-I «О реабилитации репрессированных народов» (с изменениями и дополнениями) |accessdate=2 червня 2019 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20190327231422/http://base.garant.ru/10200365/ |archivedate=27 березня 2019 |deadurl=no }}</ref>. Україна ж, ставши вільною і незалежною, особливо не змінила свого ставлення до кримських татар. Причина — з перших днів у владі були ті ж люди, які працювали раніше в [[Центральний комітет Комуністичної партії України|ЦК КП України]]. Окремі молоді політики зі співчуттям ставилися до проблем кримських татар. Однак рецидиви татарофобії ще мали місце. Підтвердження тому — розробка депутатом Української Ради [[Безсмертний Роман Петрович|Романом Безсмертним]] концепції про [[Асиміляція (культурна)|асиміляцію]] кримських татар, а також доручення Президента України [[Ющенко Віктор Андрійович|Ющенка]] голові Ради міністрів Криму [[Бурдюгов Анатолій Федорович|Бурдюгову]] «акуратно асимілювати кримських татар»{{sfn|Дагджи|2008}}. Сітуація почала змінюватися лише після [[Євромайдан]]у.
До 2004 року кримські татари становили 12 % від населення Криму<ref>[[#BBC News|BBC News, 18 May 2004]]</ref>. Попри це, повернення кримських татар не було простим процесом — у 1989 році, коли вони почали масово повертатись, різні [[Російський націоналізм|російські націоналісти]] влаштували акції протесту в Криму під гаслом: «татарські зрадники — геть з Криму!» Кілька сутичок між місцевими жителями і кримськими татарами були зареєстровані 1990 року поблизу [[Ялта|Ялти]], що змусило армію втрутитися, щоб заспокоїти ситуацію. Місцева радянська влада неохоче йшла на допомогу кримськотатарським репатріантам знайти роботу або місце проживання{{Sfn|Garrard|Healicon|1993|с=173}}. Поверненці знайшли 517 покинутих кримськотатарських сіл, але бюрократія стояла на зваді їхнім прагненням їх повернути{{Sfn|Human Rights Watch|1991|с=37}}. У 1991 році не менш як 117 кримськотатарських сімей жили в наметах на двох луках поблизу [[Сімферополь|Сімферополя]], чекаючи коли влада надасть їм постійне місце проживання{{Sfn|Human Rights Watch|1991|с=44}}. Після [[Розпад СРСР|розпаду СРСР]] Крим опинився в складі України, але Київ надав лише обмежену підтримку кримськотатарським поселенцям. Близько 150 000 поверненців отримали громадянство автоматично відповідно до українського [[Українське громадянство|закону Про громадянство]] 1991 року, але 100 000 тих, хто повернувся після того, як країна проголосила незалежність, зіткнулася з низкою перешкод, зокрема дорогим бюрократичним процесом<ref>[[#Prokopchuk|Prokopchuk, 8 June 2005]]</ref>. Оскільки вигнання тривало впродовж майже 50 років, деякі кримські татари вирішили залишитися в Узбекистані, а це призвело до поділу сімей, які вирішили повернутися в Крим{{Sfn|Uehling|2002|сторінки=388–408}}. До 2000 року зареєстровано 46,603 звернення біженців, які вимагали шматок землі. Більшість з цих заявок були відхилені. Навколо великих міст, таких як [[Севастополь]], кримським татарам у середньому давали тільки 0,04 гектара землі, яка була поганої якості або непридатна для землеробства<ref name="buckley237">[[#Buckley|Buckley, Ruble & Hoffman (2008)]], p. 237</ref>.
У грудні 2015 року було відкрито кримінальне провадження проти Йосипа Сталіна і Лаврентії Берії в насильницькому переселенні в 1944 році кримськотатарського народу та представників інших національних груп з території Кримської АРСР. Були направлені запити в Росію на отримання копій відповідних архівних документів щодо депортації кримськотатарського народу та представників інших національностей, але Росія відповіла відмовою. Зокрема, у відповіді з Росії зазначено, що надання такої інформації суперечить інтересам національної безпеки Росії<ref name="new">{{Cite web |url=https://www.pravda.com.ua/news/2019/08/8/7223085/ |title=У Росії колишній слідчий вимагає завести справу проти Сталіна |accessdate=8 серпня 2019 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20190808181556/https://www.pravda.com.ua/news/2019/08/8/7223085/ |archivedate=8 серпня 2019 |deadurl=no }}</ref>.
== Сучасні погляди і спадщина ==
| |||