Російська православна церква: відмінності між версіями

|дата ліквідації =

Входження південноруських земель до складу [[Велике князівство Литовське|Великого князівства Литовського]] і [[Польща|Польщі]], а також перенесення Київських митрополитів своєї кафедри на північний схід привели до серії внутрішніх церковно-адміністративних конфліктів. В середині XV &nbsp;ст. сформувалася [[західноруська митрополія]], глава якої носив титул митрополита Київського і Галицького. Першоієрархи які жили в Москві стали носити титул «митрополитів всієї Русі». Відокремлення [[Московська православна церква|Московської Митрополії]] від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату та її автокефалія були самопроголошена [[15 грудня]] [[1448]] поставленням Собором єпископів [[Велике князівство Московське|Великого князівства Московського]] єпископа Рязанського [[Іона Московський|Іони]] «Митрополитом Київським» самостійно, без дозволу Вселенського Патріархату. Через 10 років московський собор виразно маніфестував відрив МПЦ від Києва. Це було виявом довгого існування двох окремих східно-слов'янських єпархій: Київської і Московської<ref name=":0">{{Cite web|url=http://cerkvarium.org/novyny/pomistni-tserkvy/arkhiepiskop-telmiskij-iov-gecha-avtokefaliya-tse-zasib-zabezpechiti-ednist-i-tserkvi-vseredini-derzhavi-i-mizh-pomisnimi-tserkvami.html|title=Архієпископ Тельміський Іов (Геча): Автокефалія – це засіб забезпечити єдність і Церкви всередині держави, і між Помісними Церквами|last=cerkvarium|website=cerkvarium.org|language=uk-ua|accessdate=2018-09-14}}</ref>.

Порвавши зв'язок з центрами східного християнства, Московська православна церква щораз більше ставала знаряддям державної влади та не мала євхаристійного єднання з усім православним світом і 141 рік ([[1448]]-[[1589]]) перебувала в [[схизма|схизмі]] та невизнанні. Наприкінці [[15 століття]], коли [[Велике князівство Московське]] частково звільнилося від підлеглості Золотій Орді, створюється пропагандистська концепція, що Москва&nbsp;— це спадкоємець давнього й нового Риму&nbsp;— [[Царгород]]у та охоронець чистоти православ'я. Цьому сприяло і захоплення Константинополя османами у [[1453]], а ще перед тим спроба поєднання Східних і Західних церков ([[Флорентійська унія]] [[1439]]), коли в Москві не прийняли прихильника унії, київського митрополита Ісидора. На цьому релігійно-обрядовому ґрунті розгорівся військовий конфлікт між Московським князівством та Новгородською республікою, коли після смерті в [[1470]] арієпископа Великоновгородського та Псковського новгородці звернулись до канонічного Київського митрополита, щоб той висвятив їм нового архієпископа, то великий князь московський [[Іван III]] сприйняв це як наступ на його канонічну територію й удерся в [[1471]] до [[Новгородська республіка|Новгородської республіки]]. Після «[[Шелонська битва|Шелонської битви]] (14.07.1471)» було підписано «[[Коростинський мир]]», за умовами якого [[Іван III Васильович|Іван III]] «примушував ставити архієпископа на Москві». Концепцію теорії Третього Риму в Москві сформульовано в писаннях псковського ченця Філофея, про те, що деякі православні землі тепер зібрані під владою єдиного православного московського князя; що два передніші Рими впали, третій, Москва, стоїть, а «четвертому не бути» і негоже йому чинити насилля над «правовірними». Князя почали вважати за голову Церкви, що особливо виявилося від царювання [[Іван IV Грозний|Івана Грозного]] після якого всі московські правителі брали титул царів, представляючи себе наступниками візантійських імператорів-кесарів. Лунали голоси про те необхідності підвищити і статус Російської церкви до патріархату. Однак зведення Московської митрополії на ступінь [[Патріархат (церква)|патріаршества]] в той час заважали напружені відносини з Константинопольською церквою.

Її предстоятелі були ображені на Русь за односторонній перехід до автокефалії і не бажали офіційно її визнавати. У той же час без згоди Константинопольського та інших східних патріархів самостійне проголошення російського митрополита патріархом було б незаконним. Якщо царя на Москві можна було поставити самостійно, силою і авторитетом православної держави, то засновувати патріархат без попереднього рішення цього питання пріоритетними кафедрами було неможливо. Історичні обставини склалися сприятливо для завершення програми автокефалії Російської церкви через встановлення патріаршества лише до кінця XVI &nbsp;ст., В правління царя Федора Івановича. Важливу роль в переговорах з цього питання зіграв фактичний правитель Русі того часу -&nbsp;— брат цариці Ірини [[Борис Годунов]], майбутній цар.

Головною метою Патріаршого візиту був збір пожертвувань. На Антіохійської кафедрі, як і на інших православних церквах під османської владою, висів гігантський на той час борг -&nbsp;— 8 тисяч золотих. Росіян поява Іоакима в Москві вельми зацікавила: вперше в історії східний патріарх приїхав в Москву. У свідомості Годунова і його оточення цей безпрецедентний епізод майже миттєво і несподівано привів до життя проект, покликаний реалізувати на практиці ідею заснування Московського патріархату.<ref name=":3" />

В 1587 з ініціативи Годунова на митрополичій кафедрі [[Діонісій (митрополит Московський)|Діонісія]], пов'язаного з політичними противниками Бориса Федоровича, замінив лояльний [[Іов (патріарх Московський)|Іов]], раніше -&nbsp;— архієпископ Ростовський.

=== Ув'язнення Борисом Годуновим патріарха [[Єремія II Транос|Єремії II Траноса]] ===

[[Московська православна церква]] 141 рік (з 1448 по 1589 роки) не мала офіційного визнання своєї автокефалії. У ті часи Константинопольська церква переживала період негараздів і фінансових труднощів. Новий патріарх [[Єремія II Транос|Ієремія II]] незабаром після обрання відправився в руські землі за грошима. 11 липня 1588 року він прибув до Москви, де його зустрічали з великими почестями і розмістили на Рязанському подвір'ї. Через 5 днів Єремію прийняли в себе цар [[Федір I Іванович|Федір Іванович]] і цариця [[Годунова Ірина Федорівна|Ірина]]. Вони обдарували грецького ієрарха сріблом, грошима, соболями. Єремія передав царю і цариці привезені в Москву святині, в тому числі частину мощей імператора Костянтина. Після урочистого прийому відбулися переговори Єремії з Борисом Годуновим. Тут з'ясувалося, що Єремія не готовий обговорювати домовленості 1586 &nbsp;р. російського уряду з Антіохійським патріархом Йоакимом про заснування Патріаршества на Русі і приїхав тільки «заради милостині на церковні будови». Константинопольський патріарх наполягав, що без соборного обговорення він таке важливе питання вирішувати не може. Опинившись фактично під домашнім арештом на Рязанському подвір'ї, Єремія пішов на поступки, запропонувавши Москві обмежену автокефалію. При цьому необхідно було поминати Константинопольського патріарха за богослужінням і отримувати від нього [[Миро|освячене миро.]] Але до цього часу Російська церква і без того півтора століття була фактично [[Автокефальна церква|автокефальною]].<ref name=":4">Шпаков А.&nbsp;Я. &nbsp;Государство и Церковь в их взаимных отношениях в Московском государстве: Царствование Федора Ивановича; Учреждение патриаршества в России. Одесса, 1912.</ref>

Однак Єремія продовжив пошуки компромісу: він був готовий сам, втомившись від нескінченних негараздів в Константинополі, залишитися патріархом на Русі. Російська сторона запропонувала Єремії в такому випадку резиденцію у [[Владимир|Володимирі на Клязьмі]], а у Москві при государі залишиться митрополит [[Іов (патріарх Московський)|Іов]]. [[Єремія II Транос|Єремія]] погоджувався стати російським патріархом тільки за умови якщо його кафедра буде перебувати в столиці. Переговори Годунова з Єремією тривали майже півроку. В середині січня 1589 &nbsp;р. Єремія дав обіцянку поставити на Русі патріарха з росіян і благословити подальше поставлення патріархів на Русі собором російських архієреїв; цар же повинен був відпустити його в Константинополь.<ref name=":4" />

==== Поставлення першого патріарха Московського [[Іов (патріарх Московський)|Іова]] ====

[[17 січня]] 1589 Федір Іванович скликав боярську Думу разом з церковним Собором: в Москву прибули 3 архієпископа, 6 [[Єпископ|єпископів]], 5 архімандритів і 3 соборних монастирських старця. Цар оголосив, що Єремія не бажає бути патріархом у Володимирі. Федір Іванович вирішив просити у Єремії благословення на поставлення Іова в патріархи Москви. У той же день була зібрана Дума з Освяченим Собором, і государ звернувся до Йова, запитавши у митрополита думки щодо заснування патріаршества. Іов відповів, що він разом з усіма архієреями і Освяченим Собором «положили на волю благочестивого государя царя и великого князя».<ref>Успенский Б.&nbsp;А. &nbsp;Царь и патриарх: Харизма власти в России: Византийская модель и ее русское переосмысление. М., 1998.</ref>

[[23 січня]] в Успенський собор прибули патріарх Ієремія і члени Освяченого Собору, за винятком митрополита Іова. У [[Приділ|приділі]] на честь Похвали Богородиці, традиційному місці обрання кандидатів на митрополита, було вчинено обрання трьох кандидатів на патріаршество. Потім всі архієреї які брали участь у виборах на чолі з патр. Єремією прибули до палацу. Тут константинопольський патріарх доповів царю про кандидатів, і Федір Іванович вибрав Іова. Тільки після цього обраного патріарха Московського закликали до палацу, і він вперше зустрівся з Єремією. Тут же, в царських палатах, відбулося наречення [[Іов (патріарх Московський)|Іова]] в патріархи. В Успенському соборі Кремля [[Єремія II Транос|Єремія]] і наречений патріарх Іов відслужили короткий молебень. Три дні по тому там же відбулася церемонія поставлення першого російського патріарха; Єремія з сонмом архієреїв здійснив над Іовом повну архієрейську [[Хіротонія|хіротонію]], що було неканонічним так як Іов вже прийняв єпископський сан і не потребував хіротонії.<ref>Фонкич Б.&nbsp;Л. &nbsp;Из истории учреждения патриаршества в России: Соборные грамоты 1590 и 1593 гг. // Проблемы палеографии и кодикологии в СССР. М., 1974. С.251-260.</ref>

[[Файл:Writing of the Constantinople cathedral about the basis of the Moscow Patriarchy.jpg|міні|300x300пкс|Грамота Константинопольского собору про заснування Московського патріархату. (Грамота підписана Патріархами: Константинопольським Єремією, антіохійським Иоакимом, єрусалимським Софронієм, 42 митрополитами, 19 архієпископами і 26 єпископами, скріплена печатками.) Загалом містить 106 підписів 66 із яких, як показав графологічний аналіз є підроблені.<ref name="arhivgranota">http://doc.histrf.ru/10-16/gramota-ob-utverzhdenii-moskovskogo-patriarkhata/</ref>]]

У перших числах лютого Єремія кілька днів провів в [[Троїце-Сергієва лавра|Троїце-Сергієвій лаврі]], з початком [[Великий піст|Великого посту]] знову звернувся з проханням відпустити його в Константинополь, однак Годунов, посилаючись на труднощі шляху взимку, умовив його почекати ще деякий час. Це було необхідно, щоб підготувати для підписання [[Єремія II Транос|Єремією]] документ про заснування Патріаршества в Москві -&nbsp;— так звану "«Уложенную грамоту"». Характерною деталлю цієї грамоти, складеної в царській канцелярії, є згадка про згоду всіх східних патріархів на установлення в Москві патріаршества. Насправді на той момент таку згоду ще не було отримано.

Наступним етапом затвердження Московського патріарха мало стати внесення його на досить високе місце в патріарші [[Диптих (релігія)|диптихи]] -&nbsp;— офіційний перелік глав православних церков. Російські хотіли щоб Московського патріарха поминали в диптиху третім, після Константинопольського і Олександрійського, перед Антіохійським і Єрусалимським патріархом. Після підписання грамоти Єремія, отримавши від царя щедрі подарунки, і поїхав в травні [[1589]] з Москви.<ref>Скрынников Р.&nbsp;Г. &nbsp;Крест и корона: Церковь и государство на Руси IX-XVII IX—XVII&nbsp;вв. СПб., 2000.</ref>

Виконуючи обіцянки, дані в Москві, в травні 1590 року він скликав у [[Константинополь|Константинополі]] собор, на якому розповів про заснування патріаршества в Московському царстві. Собор визнав це діяння і затвердив патріарший сан за предстоятелями Московської Церкви. Соборну грамоту в Москву привіз в 1591 &nbsp;р. Тирновський митрополит Діонісій і 20 червня її вручили царю. Під текстом вироку Собору східних ієрархів стоять 106 підписів (в тому числі підписи трьох патріархів, відсутній підпис Олександрійського першосвятителя, тому що Олександрійська кафедра була тоді вакантною). Їх сучасний [[Графологія|графологічний]] аналіз показав, що принаймні 66 із 106 підписів підроблені(виконані не зазначеними в цих підписах ієрархами).<ref name="PrEnc">''[[Православна енциклопедія|Православная энциклопедия]].'' &nbsp;— М., 2000. &nbsp;— Том «Русская православная церковь». &nbsp;— С. 79.</ref><ref name="arhivgranota" />,

Немає необхідності сумніватися у факті проведення патріархом Єремією собору з приводу зведення Московської кафедри на ступінь патріаршої, однак потрібно визнати, що учасників собору було значно менше, ніж кількість підписів під соборним вироком. Ймовірно, [[Єремія II Транос|Єремія]] пішов на підробку грамоти з розрахунком на швидке отримання милостині з Росії і хотів створити більш представницьке враження про собор, ніж він був насправді.<ref>Богданов А.&nbsp;П. &nbsp;Русские патриархи: 1589-17001589—1700. Т.1. М., 1999.</ref>

У [[1593]] р в Константинополі в присутності московського посла Г. Афанасьєва відбувся новий собор східних ієрархів, в якому брали участь патріархи Константинопольський, Олександрійський (тимчасово керував також Антіохійською кафедрою) і Єрусалимський. Собор, погодившись зі зведенням предстоятеля Російської церкви в патріарший сан і підтвердив п'яте місце Російської церкви в [[Диптих (релігія)|диптиху]] православних церков.<ref>Иов, патриарх Московский // Православная энциклопедия. Т.25. М., 2011. С.253-264.</ref> Всі підписи на акті Великого Константинопольського собору 1593 року (42 ієрарха) -&nbsp;— справжні<ref name="PrEnc" />.

[[Посол|Посли]] [[Московія|Московії]] сплатили [[хабар]]{{citation needed|date=February 2018}} [[Константинопольська православна церква|вселенському патріарху]] Діонісію у розмірі «сорок сороків [[Хутро|хутра]] та 200 [[Золото|золотих]] червінців» за отримання акту проголошення Московської Патріархії. Ці антиканонічні дії були помічені [[священик]]ами, оскільки вони відбулися через акт [[Симонія|симонії]] і тому відбувся церковний суд проти [[Константинопольська православна церква|вселенського патріарха]] [[Діонісій І (патріарх Константинопольський)|Діонісія]], за рішенням якого з нього був знятий [[священик|священичий]] сан (став як «розстрига»), він був позбавлений посади «[[Константинопольська православна церква|вселенського патріарха]]», і як простий [[монах]] був ув'язнений у [[монастир]]і до кінця свого життя. Але отриманим у незаконний спосіб Грамотою стали користуватися в [[Московія|Московії]] проти Київської митрополії на реалізацію ідеології [[Третій Рим|Третього Риму]].

[[22 червня]] 1941, дізнавшись про німецьке вторгнення, митрополит [[Сергій (патріарх Московський)|Сергій]] відразу ж пише послання «Пастирям і пасомим Христової Православної Церкви», в якому беззастережно заявляє про підтримку влади в майбутній боротьбі, нагадуючи православним про вождів російського народу -&nbsp;— святих [[Олександр Невський|Олександра Невського]] і [[Дмитро Донський|Димитрія Донського]] . Будь-який інший час несанкціоноване звернення до віруючих могло коштувати митрополиту голови. Однак в умовах війни все пройшло без наслідків.<ref name=":5">{{Cite web|title=История восстановления Московской патриархии Сталиным в 1943 году|url=http://www.rusbaptist.stunda.org/mp.htm|website=www.rusbaptist.stunda.org|accessdate=2019-04-12}}</ref>

[[Сталін Йосип Віссаріонович|Сталін]] в своїх перших військових виступах повторив пасажі Сергіївського послання. 3 липня 1941 р прозвучало незвичайне для комуністичного лідера звернення «брати і сестри» (нарівні з «товаришами» і «громадянами»). Виступаючи на традиційному параді [[Червона армія|Червоної Армії]] 7 листопада 1941 &nbsp;р. Сталін вперше згадав героїв минулого: «"Нехай надихає вас у цій війні, -&nbsp;— говорив вождь, звертаючись до армії, -&nbsp;— мужній образ наших великих предків -&nbsp;— Олександра Невського, Димитрія Донського, [[Кузьма Мінін|Кузьми Мініна]], [[Пожарський|Димитрія Пожарського]], Олександра Суворова, Михайла Кутузова! »«. У 1941 р вождь не був зацікавлений в атеїстичній пропаганді. Єдність народу перед обличчям серйозної зовнішньої загрози не порожній звук. Він прекрасно знав, що на захопленій території німці не перешкоджали відродженню церковного життя, що релігійний фактор враховувався гітлерівським керівництвом, і не хотів віддавати своїм ворогам такий козир.<ref name=":5" />

1943 року у відповідь на відновлення дільності православних церков на територіях СРСР, окупованих військами гітлерівської коаліції, Сталін з пропагандистською метою прийняв рішення зняти заборону на діяльність РПЦ. Тим не менше у 1943-му році було репресовано понад тисячу священнослужителів, з яких 500 осіб було страчено. <ref name=":5" />

Видання [[14 вересня]] [[1943]] &nbsp;р. постанови №&nbsp;993 [[Рада народних комісарів СРСР|Ради народинихнародних комісарів СРСР]] про організацію Ради в справах РПЦ було першим кроком для впровадження нової церковної політики СРСР<ref>{{Cite web |url=http://www.religion.in.ua/main/history/12235-rada-u-spravax-rpc-v-1940-x-rokax-kontekst-vzayemin-derzhavi-i-cerkvi.html |title=Рада у справах РПЦ в 1940-х роках: контекст взаємин держави і церкви |accessdate=24 червня 2019 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20130325030825/http://www.religion.in.ua/main/history/12235-rada-u-spravax-rpc-v-1940-x-rokax-kontekst-vzayemin-derzhavi-i-cerkvi.html |archivedate=25 березня 2013 |видавець = «Релігія в Україні» |deadurl=no }}</ref>. Ради у справах релігій та у справах РПЦ спочатку розвивали діло, визнане корисним, а потім лобіювали свій відомчий напрямок, захищаючи його від смикань курсу партії і опори непоступливих ієрархів. Як відмітив церковний історик П. Бондарчук "ця„ця Рада фактично мала не лише контролювати РПЦ, а й скеровувати її діяльність»діяльність“. Таким чином РПЦ фактично перетворювалася на окремий державний орган СРСР"». Крім того, використання РПЦ для зовнішньополітичних цілей підтвердилося її перейменуванням на [[Архієрейський собор РПЦ (1943)|Архієрейському соборі]] єпископів у [[Москва|Москві]] (вересень [[1943]] &nbsp;р.) на «Руську православну церкву». Це означало, що РПЦ має об’єднатиоб'єднати навколо себе не лише жителів Росії. <ref>Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х –&nbsp;— середина 1950-х рр.): Колективна монографія/ Відп. ред. В. &nbsp;М. &nbsp;Даниленко: У 3-х частинах. –&nbsp;— Ч 3. –&nbsp;— К.: Інститут історії України НАН України, 2010. –&nbsp;— 336 с.</ref>

[[Файл:Директива_НКГБ_СССР_о_поместном_соборе_РПЦ_в_1945.pdf|міні|Директива [[Міністерство державної безпеки СРСР|НКДБ]] СССР про помісний собор РПЦ в 1945 &nbsp;р.]]

У 1944 році за ініціативи Московської патріархії РПЦ була створена танкова [[Дмитро Донський (танкова колона)|колона Дмитро Донський]], на пожертви віруючих і передана в [[1944|1944 році]] танковим військам [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]]. До її складу входили 19 танків [[Т-34-85]] і 21 вогнеметный танк [[ОТ-34]]<ref>{{Cite web|last=|date=|url=http://www.rossija.info/events/1238/|title=07.03.1944 — На вооружение Красной Армии передана танковая колонна имени Димитрия Донского, созданная на средства верующих|language=|publisher=«Россия.info»|accessdate=|archiveurl=https://web.archive.org/web/20100309171135/http://www.rossija.info/events/1238/|archivedate=2010-03-09}}</ref>.

Проведення Помісного собору 31 січня –&nbsp;— 2 лютого 1945 &nbsp;р. (останній Собор відбувався у 1917- 1918 1917—1918&nbsp;рр.) на високому рівні засвідчило важливість РПЦ для радянської держави. Собор прийняв положення про управління Російською православною церквою і відкритим голосуванням обрав патріархом Московським і всієї Русі митрополита Ленінградського [[Алексій I|Алексія (Симанського)]].

Однак, хоча учасники Собору офіційно звертаючись до чиновників наголосили, що у «всій життєдіяльності церква зустрічає повне сприяння у своїх потребах з боку уряду», насправді настрої кліру не були такими оптимістичними<ref>22. Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х –&nbsp;— середина 1950-х рр.): Колективна монографія / Відп. ред. В. &nbsp;М. &nbsp;Даниленко: У 3-х частинах. –&nbsp;— Ч 3. –&nbsp;— К.: Інститут історії України НАН України, 2010. –&nbsp;— 336 с. </ref>. Так єпископ Херсонський і Миколаївський Михаїл у бесіді з уповноваженим Ради у справах РПЦ при Херсонському облвиконкомі А. Салміним зауважив відносно більшої частини учасників Собору те, що духовенство та миряни висловлювали певну недовіру, скептицизм та невпевненість у майбутній перспективі потепління відносин держави та церкви <ref>Михайлуца М.&nbsp;І. &nbsp;Православна церква на Півдні України в роки Другої світової війни (1939-19451939—1945) / Микола Іванович Михайлуца. –&nbsp;— Одеса: Вид-во «ВМВ», 2008. –&nbsp;— 392 с.</ref>.

Незважаючи на значне зростання кількості парафій в СРСР в порівнянні з довоєнним періодом, кількість архієреїв була невеликою. [[1 квітня]] [[1946]] &nbsp;р. до єпископату РПЦ, окрім Святішого патріарха, належало чотири митрополита, 21 архієпископ і 36 єпископів<ref>29. Цыпин Владислав, протоиерей. История русской церкви 1917-19971917—1997. Книга девятая / Владислав Александрович Цыпин. –&nbsp;— М: Изд-во Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1917. –&nbsp;— 832 с.</ref>.

Завдяки збереженню тенденції до збільшення кількість діючих храмів в радянській державі, РПЦ на 1 січня 1947 &nbsp;р. мала їх 13813, з яких на території України діяло 8815 (64 відсотки від всесоюзного показника), а на 1 січня 1949 &nbsp;р. РПЦ мала вже 14477 храмів. Причому зростання чисельності молитовних споруд в 1946-1947 1946—1947&nbsp;рр. відбулося переважно завдяки приєднанню до РПЦ біля 2500 [[Українська греко-католицька церква|уніатських]] храмів.<ref>Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / А. &nbsp;М. &nbsp;Колодний, П. &nbsp;Л. &nbsp;Яроцький, Б. &nbsp;О. &nbsp;Лобовик та ін.; За ред. А. &nbsp;М. &nbsp;Колодного, П. &nbsp;Л. &nbsp;Яроцького. –&nbsp;— К,: Т-во “Знання”«Знання», КОО, 1999. –&nbsp;— С. 536;</ref>

* Богданов А.&nbsp;П. &nbsp;Русские патриархи: 1589-17001589—1700. Т.1. М., 1999.

* Скрынников Р.&nbsp;Г. &nbsp;Крест и корона: Церковь и государство на Руси IX-XVII IX—XVII&nbsp;вв. СПб., 2000.

* Успенский Б.&nbsp;А. &nbsp;Царь и патриарх: Харизма власти в России: Византийская модель и ее русское переосмысление. М., 1998.

* Фонкич Б.&nbsp;Л. &nbsp;Из истории учреждения патриаршества в России: Соборные грамоты 1590 и 1593 гг. // Проблемы палеографии и кодикологии в СССР. М., 1974. С.251-260.

* Шпаков А.&nbsp;Я. &nbsp;Государство и Церковь в их взаимных отношениях в Московском государстве: Царствование Федора Ивановича; Учреждение патриаршества в России. Одесса, 1912.