Шляхта: відмінності між версіями

'''Шля́хта''' (від [[німецька мова|верхньонімецького]] ''Slacht'' (сучасне {{lang-de|Geschlecht}}) — [[рід]], порода, стать), також '''дворянство'''  — привілейований [[суспільний стан|стан]] у суспільствах доби [[середньовіччя]] та [[нова історія|нового часу]], у ширшому розумінні — військово-служила [[знать]] або ж родова [[аристократія]].

 

 

В українській літературі поруч із терміном шляхта як синонім використовується також запозичений з російської термін «дворянство» ({{lang-ru|дворянство}}), який спочатку підкреслював служилий характер нижчої шляхетської верстви в Московській державі.

== Типи шляхти ==

{{main|Зем'яни|Бояри}}

# [[Титулована шляхта]] (князі, пани-магнати, пани, титуловані зем'яни)

# [[Нетитулована шляхта]] (зем'яни, заможні бояри)

* шляхта безземельна, «шляхетський плебс», «гербова голота» ({{lang-pl|szlachta bezrolna}}, {{lang-pl|holota}}, нижча шляхта, безземельна, не володіла селянами, наймалася працівниками як робітники, прислуга, йшли в [[жовнір]]и та [[козаки]]);

* шляхта «вулична» ({{lang-pl|szlachta brukowa}}) — малочисельна група, що вела жебраче життя в [[Місто|містах]] й [[Містечко|містечках]];

 

== Шляхта в Польщі ==

[[Руська шляхта]] виступала на оборону [[Православна Церква|Православної Церкви]] на сеймах і сеймиках, при обранні кандидатів на [[Митрополит Галицький|єпископа львівського]] (5. 4. 1641), при обранні [[Митрополит Київський|митрополита Київського]] [[Косів Сильвестр|Сильвестра Косова]] (25. 2. 1647), в опрацюванні інструкції на варшавський вільний сейм послам від шляхти воєводства Волинського (13. 9. 1646). Серед лідерів української православної шляхти, що відзначилися в обороні православної віри були Л. Древинський, М. Кропивницький, [[Кисіль Адам|Адам Кисіль]], а серед церковно-культурних діячів: [[Плетенецький Єлисей|Єлисей Плетенецький]], Балабани, [[Копистенський Захарія|Захарія Копистенський]], [[Копистенський Михайло|Михаїл Копистенський]], [[Кальнофойський Атанасій|Атанасій Кальнофойський]] та ін. Багато вихідців з української шляхти відіграли визначну роль серед козацтва: [[Вишневецький Дмитро|Дмитро Вишневецький]], [[Косинський Криштоф|Кшиштоф Косинський]], [[Сагайдачний Петро|Петро Конашевич-«Сагайдачний»]], [[Михайло Хмельницький]]. Згідно з [[Грушевський Михайло Сергійович|Михайлом Грушевським]], шляхта «надавала тон ідеології, займаючи найбільш впливові, провідні позиції в козацькім війську, становлячи — його мозок».

 

На початку революції шляхта втратила свої землі, але згодом дістала універсали, якими затверджувалися права на землі, за умови, що «захоче хто з шляхти з нами хліб їсти… та Військові Запорозькому послушний буде» (1649); тому Хмельницький наказував, «аби хлопи скрізь віддавали послушенство і підданство своїм панам». Новостворена покозачена шляхта, яка мала державний досвід, працюючи передше на посадах у [[Річ Посполита|Речі Посполитій]], стала основою для українського державного апарату: дипломати, військові, писарі, судді. Серед керівників гетьманської держави [[Хмельницький Богдан|Б. Хмельницького]] були: [[Виговський Іван|Іван Виговський]], [[Кричевський Михайло Станіслав|Михайло Кричевський]], [[Немирич Юрій|Юрій Немирич]], [[Мрозовицький Станіслав|Станіслав Мрозовицький]] (М. Морозенко), [[Данило Нечай]], Г. Гуляницький, Антін Жданович та ін. У коз. реєстрі, укладеному за Зборівською угодою (1649), нараховувано 750 шляхетських родів і бл. 1 500 осіб (В. Липинський; А. Ролле нараховував 450 родів і 2 500 осіб). Є й інші реляції про шляхту в лавах війська Хмельницького: 7 000 (рукопис Чорторийських) чи 6 000 («Акты ЮЗР»).

[[Файл:Шляхетська садиба (XVI століття).jpg|міні|Шляхетська садиба (XVI століття)<ref>{{Cite book|title=Населення Волині в XVI - першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники|last=Ворончук|first=Ірина|year=2012|publisher=|location=Київ|pages=712|language=українська|isbn=978-966-02-6249-2}}</ref>]]

Після верифікації легалізували своє шляхетське походження 70 000 шляхтичів (бл. 17 500 родин)&nbsp;— великі і середні землевласники (szlachta ziemiańska), які володіли близько З-ма мільйонами українських кріпаків. Приблизно 200 шляхетських родин мали кожна понад 1000 кріпаків (разом 568 000), інші мали по кількасот, ще інші мали землю, яку обробляли самі. Один граф В. Браніцький мав 130 000 кріпаків-чоловіків або подвійне число з жінками. Значна частина леґалізованої шляхти йшла на [[компроміс]] з російським урядом, відрікалася покривджених своїх земляків, пасивно ставилася до революційних рухів. Згодом і вона зазнала спроб інтеграції у російське суспільство. Спочатку представники шляхти брали участь у політичному житті через «шляхетські збори», [[1835]] було 2 700 своєрідних послів (szlachta wyborowa), зобов'язаних до лояльности царській владі, яких намагалися перетворити на своєрідних чиновників. Знесенням «Литовського статуту» [[1840]]&nbsp;р. скасовано шляхетське судівництво, замість якого запроваджувалося загальноросійське. Спроби русифікації шляхти роблено в освітній царині створенням «закритих пансіонатів», конфісковано 61 католицький монастир (на всього 86), а указ [[1852]]&nbsp;р. вимагав, щоб землевласники з шляхти висилали своїх синів до військової служби.

 

 

Після польського повстання 1863, в якому частина шляхти знову брала участь, прийшли переслідування і подальші обмеження шляхти у політичному, громадському, культурному житті. На грані 19&nbsp;— 20 ст. серед полонізованої шляхти сформувалася група «українців польської культури» на чолі з [[Липинський В'ячеслав|В. Липинським]], яка працювала над поверненням полонізованої шляхти до українства, однак не на подобу хлопоманів, а без утрати прикмет своєї класової приналежности. Становище шляхти на Правобережній Україні не мінялося до революції 1917&nbsp;р. Відгомін польського намагання повернутися до попереднього панування знайшов вияв у 6 параграфі Варшавського договору, яким [[Польща]] домагалася спеціальних прав для «землевласників польської національності в Україні», але той договір був унедійснений радянською окупацією.