Петрушевич Євген Омелянович: відмінності між версіями

Спочатку закінчив народну школу<ref name="Т43">''Тимченко Р.'' Євген Петрушевич…&nbsp;— С. 143.</ref>. Після закінчення [[Академічна гімназія|Академічної гімназії]] записався на студії правничого факультету [[Львівський національний університет імені Івана Франка|Львівського університету]]. ВУ студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «[[Академічне братство]]». Після здобуття ступеня [[доктор наук|доктора]] права проходив практику в директора Товариства взаємних забезпечень «[[Дністер (страхова компанія)|Дністер]]» [[Федак Степан|Степана Федака]]. 1896 року у Львові відкрив адвокатську канцелярію<ref name="Т43"/>.

На Сокальшині виявив себе талановитим організатором громадсько-політичного та культурно-освітнього життя у трохи віддаленому від галицької столиці повіті: був головою повітової «[[Просвіта|Просвіти]]», закладав мережу її осередків у реґіонірегіоні, заснував повітову касу ощадності, бурсу для дітей «Шкільна поміч», очолював боротьбу проти [[Москвофільство|москвофільства]], яке ще мало тут досить сильні позиції. За сприяння Е. Петрушевича було збудовано «[[Народний дім (Сокаль)|Народний дім]]» у Сокалі<ref name="Т43"/>. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу професійним захистом від сваволі властейвлади.

Ситуацію намагався використати радянський уряд України. Його голова [[Раковський Християн Георгійович|Християн Раковський]] пропонував військовий союз у боротьбі з Польщею лише за однієї умови&nbsp;— порвати стосунки з Директорією. Але Петрушевич прийняв пропозицію Симона Петлюри приєднати [[Галицька армія|Галицьку армію]] до [[Армія УНР|армії УНР]] для спільної боротьби з більшовиками за визволення України. Урядові структури ЗУНР і УГА перейшли [[Збруч]] і розмістилися в районі м. [[Кам'янець-Подільський]]. У серпні об'єднані українські (УГА і Дієва армія УНР) армії розгорнули бойові дії на Правобережжі й на короткий час ([[30 серпня|30]]&nbsp;— [[31 серпня]]) визволили [[Київ]]. Невдовзі вони билися на двох фронтах&nbsp;— проти більшовицького і денікінського військ. Проте впродовж війни керівництво УНР вело закулісні інтриги проти Петрушевича. Великим непорозумінням сталося й залишення Києва. Не маючи повної довіри до Євгена Петрушевича, Головний отаман Петлюра вимушено почав сепаратні переговори з поляками. Коли знесилена жахливою [[Епідемія|епідемією]] [[тиф]]у Галицька армія змушена була заради порятунку укласти перемир'я з [[Добровольча армія|дєнікінцямиденікінцями]]. За даними [[Сергійчук Володимир Іванович|Володимира Сергійчука]], Евген Петрушевич виїхав до окупованої дєнікінцямиденікінцями Одеси.<ref>''Сергійчук В''. Симон Петлюра…&nbsp;— С. 234.</ref> Симон Петлюра вимушено віддав полякам Кам'янець-Подільський (вранці 17 листопада увйшли в місто<ref>''Литвин М., Науменко К.'' Історія ЗУНР…&nbsp;— С. 267.</ref>), керівництво ЗУНР через Румунію виїхало до Відня, Головний отаман залишився в Україні.

Опинившись нав еміґраціїеміграції, продовжував боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР на міжнародній арені. Реорганізований у серпні 1920 екзильний уряд в екзилі, до якого увійшли досвідчені державні діячі Кость Левицький, [[Сінгалевич Володимир|Володимир Сінгалевич]], Степан Витвицький, [[Селезінка Ярослав|Ярослав Селезінка]], [[Назарук Осип Тадейович|Осип Назарук]] та інші, намагався не допустити юридичних рішень [[Ліга Націй|Ліги Націй]] щодо передачі Галичини Польщі. Голова уряду надсилав українські місії на міжнародні переговори в [[Рига|Ригу]] та [[Женева|Женеву]]. У лютому [[1921]] Ліга Націй офіційно визнала окремішність Галичини й визначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є Антанта, рекомендувала Раді амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання. Аби чітко окреслити прагнення галицьких українців, уряд Є. Петрушевича опрацював і представив союзним державам проект конституції Української Галицької Республіки, що була орієнтована на західні демократії й надавала широкі права й свободи усім національностям краю. Водночас за ініціативи уряду в Галичині здійснено широкомасштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до війська. Нарешті, вдалося домогтися включення галицького питання для розгляду на [[Генуезька конференція|міжнародній конференції]] в [[Генуя|Генуї]] у квітні 1922&nbsp;р. Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, увівши до неї К. Левицького, [[Рудницький Степан Львович|Стефана Рудницького]] і [[Назарук Осип Тадейович|Осипа Назарука]]. Але дискусію з проблем Галичини було зірвано. Саме в Генуї відбулися перші контакти Петрушевича з представниками Радянської України, зокрема з Х. Раковським, якому імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С. Петлюрою. Улітку 1922&nbsp;р. переговори з Є. Петрушевичем у Відні вів радянський дипломат [[Юрій Коцюбинський]]. Ці заходи більшовиків були скеровані на розкол української еміґраціїеміграції, здебільшого антирадянської.

Варшава, підтримувана Францією, розгорнула не менш активну дипломатичну діяльність за збереження влади над Галичиною. У вересні 1922&nbsp;р. польське керівництво здійснило низку акцій, які мали справити позитивне враження на світову громадськість, зокрема проголошено закон про воєводську автономію Галичини, заснування українського університету у Львові, поширено заяву уряду з пропозицією Є. Петрушевичу розпочати переговорний процес. Результатом цих заходів стало [[Рішення Ради послів держав Антанти щодо східних кордонів Польщі|рішення Ради амбасадорів Антанти]] в [[Париж]]і від [[15 березня]] [[1923]]&nbsp;р., за яким Галичина без жодних застережень відійшли до Польщі. Проголошені Варшавою закони залишилися на папері.

Влітку 1938 газета «Діло» повідомила, що Е. Петрушевич страждає від нирковокамсечокам'яної хвороби<ref>Діло.&nbsp;— 1938.&nbsp;— Ч. 143 (2 липня).&nbsp;— С. 8.</ref>.