Відкрити головне меню

Зміни

категоризація
| Справжнє_ім'я = Дженіс Лін Джоплін
| Дата народження = 19.1.1943
| Місце народження = Порт-Артур, штат [[Техас]]
| Дата смерті = 4.10.1970
| Роки = 1963 — 1970
'''Дже́ніс Лін Джо́плін''' ({{lang-en|Janis Lyn Joplin}}; {{н|1}} [[19 січня]] [[1943]], Порт-Артур, [[Техас]] — {{†|1}} [[4 жовтня]] [[1970]], [[Лос-Анджелес]], [[США]]) — американська співачка, одна з найвидатніших [[вокаліст]]ок у рок-музиці.
 
[[1995 у музиці|1995 року]] &nbsp;Дженіс Джоплін посмертно ввели в [[Зала слави рок-н-ролу|Залу слави рок-н-ролу]]; у 2005 році &nbsp;— удостоїли «[[Grammy Lifetime Achievement Award]]» за видатні досягнення; в 2013 році вона отримала зірку на [[Голлівудська Алея Слави|Голлівудській «Алеї слави»]]. Джоплін посідає 46-те місце в списку [[50 найвизначніших виконавців усіх часів за версією журналу Rolling Stone|«50 найвизначніших виконавців усіх часів»]] журналу [[Rolling Stone]] (2004)<ref>{{cite web|url=https://www.rollingstone.com/news/story/5939214/the_immortals_the_first_fifty|title=Janis Joplin|accessdate=2009-10-07|lang=en|description=www.rollingstone.com|archiveurl=https://www.webcitation.org/613BoR3H3?url=http://www.rollingstone.com/music/lists/100-greatest-artists-of-all-time-19691231|archivedate=2011-08-19}}</ref> і 28-ме в списку «100 найвидатніших співаків і співачок усіх часів» (того самого журналу)<ref>{{cite web|url=https://www.rollingstone.com/news/coverstory/24161972/page/28|title=The Immortals Top 50|archiveurl=https://web.archive.org/web/20081203141924/http://www.rollingstone.com/news/coverstory/24161972/page/28|archivedate=2008-12-03|accessdate=2009-10-19|lang=en|description=www.rollingstone.com|deadlink=404}}</ref>.
 
== Життєпис ==
 
=== Дитинство і сім'я ===
Дженіс Лін Джоплін народилася [[19 січня]] [[1943|1943 року]] в Порт-Артурі (Техас) у сім'ї Сета Джопліна, службовця компанії Тексако<ref name="laura">{{cite web|url=http://www.classicbands.com/LauraJoplinInterview.html|title=Laura Joplin interview|archiveurl=https://www.webcitation.org/613Bp3cdr?url=http://www.classicbands.com/LauraJoplinInterview.html|archivedate=2011-08-19|accessdate=2009-10-07|lang=en|description=www.classicbands.com}}</ref><ref name="net">{{cite web|url=http://www.janisjoplin.com/|title=Biography|archiveurl=https://www.webcitation.org/613BpVdsY?url=http://www.janisjoplin.com/|archivedate=2011-08-19|accessdate=2009-10-07|lang=en|description=www.janisjoplin.com}}</ref>. Любов до музики передалася їй від батьків. Мати Дороті, яка виступала в [[Мюзикл|мюзиклах]] на студентській сцені, відкинула пропозицію почати професійну кар'єру<ref name="bbc">{{cite web|url=http://www.bbc.co.uk/radio2/musicclub/doc_janis.shtml|title=Janis Joplin BBC2 documentary|archiveurl=https://web.archive.org/web/20080123192157/http://www.bbc.co.uk/radio2/musicclub/doc_janis.shtml|archivedate=2008-01-23|accessdate=2009-10-19|lang=en|description=www.bbc.co.uk|deadlink=404}}</ref>; замість цього після закінчення коледжу вона приїхала до &nbsp;[[Амарилло]] (штат Техас), отримала роботу на місцевій радіостанції й там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Подружня пара переїхала до Порт-Артура, де Сет отримав роботу на очисній установці компанії Texaco<ref name="laurajop">{{cite web|url=http://janisjoplin.net/articles/40|title=Piece Of Her Heart: Laura Joplin Makes Peace With Her Sister’s Tragic Life. Chicago Tribune October 18, 1992|publisher=janisjoplin.net|archiveurl=https://www.webcitation.org/613BpyG2G?url=http://www.janisjoplin.net/news/40/48/|archivedate=2011-08-19|accessdate=2009-10-07|author=Stephen Foehr|publication-date=}}</ref>.
 
Як розповідали пізніше брат і сестра Дженіс, Майкл і Лора, Джоплін-старший був «прихованим інтелектуалом»: читав [[Данте Аліг'єрі|Данте]], слухав не [[Кантрі|country & western]], як було прийнято в Південному Техасі, а класичну музику (частіше &nbsp;— оперу); при цьому, за словами Лори, навчав дітей «задаватися питаннями про справжні причини речей». Батьки не нав'язували дітям своїх музичних уподобань, але мати нерідко демонструвала їм свою техніку вокалу. Ці уроки співу проходили в найбільш буденній обстановці. «По суботах, коли ми починали прибирати в будинку, мама на повну гучність ставила платівки з записами [[Бродвейський театр|бродвейських]] мюзиклів, і ми всі втрьох &nbsp;— вона, я і Дженіс &nbsp;— працювали, співаючи на весь голос»<ref name="laurajop"/>, &nbsp;— згадувала Лора Джоплін.
 
Сестра розповідала, що Дженіс у дитинстві була «кмітливою, не за роками розвиненою, усміхненою дівчинкою, яка всім своїм виглядом і поведінкою зачаровувала людей». Пристрасть до творчості проявилася у неї з дитинства: це почалося з [[живопис]]у, причому в сюжетах переважали [[Біблія|біблійні]] теми. Більшу частину вільного часу Дженіс проводила в церкві або в місцевій бібліотеці. При цьому вона з задоволенням зголошувалася брати участь у всіляких благодійних заходах. Батько і мати, за спогадами Лори, були дуже задоволені тим, що Дженіс з ранніх років стала проявляти самостійність та незалежність<ref name="powell"/>.
 
У школі Томаса Джефферсона ({{Lang-en|Thomas Jefferson High School}}, Порт-Артур) Дженіс була зразковою ученицею і спочатку відповідала нормам суспільних очікувань. Однак подруг у неї не було: вона спілкувалася виключно з хлопцями. За словами Лори, незабаром стало ясно, що Дженіс в інтелектуальному плані набагато перевершує однолітків. Крім того, вона завжди відверто висловлювала все, що думає, а оскільки (за власним висловом) «не ненавиділа ніггерів», одразу ж стала вигнанкою в школі, де &nbsp;— задовго до появи [[Мартін Лютер Кінг|Мартіна Лютера Кінга]] &nbsp;— [[Расизм|расистські]] погляди вважалися нормою<ref name="bbc"/>. Пізніше батько розповідав:
 
{{Cquote|Вона здебільшого спілкувалася сама з собою. У школі їй доводилося важко. Вона вперто намагалася виділятися одягом і поведінкою, і за це її там дуже не злюбили. Не було жодної людини, з якою вона могла б знайти хоч щось спільне, хоч про щось поговорити. Вона була однією з перших представниць революційної молоді в Порт-Артурі, яких нині там безліч<ref name="redhot">{{cite web|author=International Times|publication-date=1 жовтня 1972|url=http://janisjoplin.net/articles/78|title=Janis: A look at a jet age red hot mama on the second anniversary of her death|publisher=janisjoplin.net|accessdate=2009-10-07|archiveurl=https://www.webcitation.org/613BqUjtw?url=http://www.janisjoplin.net/news/78/48/|archivedate=2011-08-19}}</ref>.{{oq|en|She mostly kept to herself. She had a pretty rough time of it in high school. She insisted on dressing and acting differently and they hated her for it. There were no people she could relate to, talk to. As far as Port Arthur was concerned, she was one of the first revolutionary youth. There's lots of them now.}}}}
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613BrUTxX?url=http://www.janisjoplin.net/life/biography/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>. Невдовзі вона почала й сама співати блюз, спочатку &nbsp;— таємно від навколишніх<ref name="laura"/>.
 
Прийнято вважати, що психологічні проблеми (пов'язані, переважно, з зайвою вагою) почалися у Дженіс в підлітковому віці: вона важко переживала знущання однолітків (у місті, де була, як пізніше згадувала, «чужою серед тупих»<ref name="sloppy"/>) і страждала від ненависті до себе і навколишнього світу. У ті роки сформувався вибуховий характер Дженіс Джоплін, почасти «стилізований» під впливом блюзових виконавиць ([[Бессі Сміт]], [[Біг Мама Торнтон]], [[Одетта Голмс|Одетта]]), а також поетів-бітників<ref name="biography"/>.
Для підлітків так званого «золотого трикутника» східного Техасу ([[Бомонт]], [[Порт-Артур (Техас)|Порт-Артур]] і [[Орандж (Техас)|Орандж]]) [[Луїзіана]] виглядала «землею обітованою вина і блюзу»; тутешня сцена (Слім Гарпо, Кліфтон Шеньє, Томмі Маклейн, Рід Бернард, Dale & Grace) докорінно відрізнялася від міського південного блюзу, столицею якого був Х'юстон<ref name="biography"/>. Межею, за якою починалося царство «swamp-блюзу», вважали «Шосе 90»; тут розташовувалися придорожні клуби ''Big Oaks'', ''buster's'', ''Stateline'', популярні і серед техасців. Для підлітків таємні «порушення кордону» були свого роду «ритуалом посвячення»; Дженіс пройшла його в дуже ранній юності, оскільки спілкувалася з найбільш відчайдушними хлопцями, які вважали її «своєю дівчиною»<ref name="moser"/>.
 
Саме в Луїзіані Дженіс вперше заспівала блюз і &nbsp;— вразила слухачів, ідеально скопіювавши вокальний стиль Одетти. Виходячи час від часу на сцену в тому чи іншому придорожньому клубі, вона дуже швидко стала набувати навичок професійної блюзової виконавиці<ref name="bbc"/>. Дженіс не знала нотної грамоти, але (як зазначав біограф Річард Б. Хьюз) володіла унікальною сприйнятливістю: це дозволяло їй вбирати фразеологію, ритмічність, емоційний спектр блюзу до найдрібніших нюансів<ref name="texas"/>. Жорсткий луїзіанський блюз став ідеальним фоном для розвитку місцевої контркультури, накладений на підлітковий інтерес до філософії бітників. Вже до моменту закінчення школи Томаса Джефферсона в 1960 році Дженіс Джоплін мала глибокі знання в музиці і була сповнена рішучості розвинути їх до межі<ref name="moser"/>.
 
1960 року Дженіс вступила до {{нп|Університет Ламар|Університету Ламар|en|Lamar University}} ([[Бомонт]], [[Техас]]). «Спочатку вона справила на мене відразливе враження своєю різкістю. Пізніше, пізнавши Дженіс ближче, я зрозуміла, що за агресивністю криється чутлива і вразлива натура. Я чула всі ці історії про те, як її гнобили в школі. Можу сказати одне: Дженіс не залишалася в боргу: кривдникам вона платила тією ж монетою»<ref name="bbc"/>, &nbsp;— згадувала однокурсниця Франсіс Вінсент.
 
==== Сценічний дебют ====
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613BrziLo?url=http://www.janisjoplin.net/life/chronology/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref><ref group="~">На цей час припадає її перший запис -&nbsp;— рекламний джингл під назвою «This Bank Is Your Bank» для місцевого банку.</ref>.
 
Відтоді Дженіс Джоплін почала регулярно виступати на університетській сцені, демонструючи виразний вокал з триоктавовим робочим діапазоном. Її першою власною піснею, записаною на плівку, був блюз «What Good Can Drinking Do», оформлений в манері Бессі Сміт. «Дженіс перебувала під враженням водевільного блюзу 20-х років і ототожнювала себе з його зірками. Саме цей вид надвиразного соул-блюзу дозволив їй почути свій власний внутрішній голос, зрозуміти глибини своєї душі»<ref name="bbc"/>, &nbsp;— стверджувала рок-критик Люсі о'Браєн.
 
Влітку 1962 року Джоплін здійснила свій перший офіційний візит до Вінтона (штат [[Луїзіана]]), де (на відміну від Техасу) алкоголь відпускали і неповнолітнім, а в клубах грали не кантрі, а [[рок-н-рол]] та блюз. Така музика звучала і в негритянських нічних клубах Порт-Артура, але (як згадувала Лора Джоплін) «білі дівчата туди не ходили, та їх появу там і не вітали. У Порт-Артурі зберігалася [[Сегрегація (суспільство)|сегрегація]] аж до 1967 року»<ref name="laurajop"/>.
 
У липні того ж року Джоплін вступила до [[Техаський університет|Техаського університету в Остіні]]<ref name="chronology"/>. Вже через місяць згадка про неї потрапила на сторінки місцевої преси. «Вона ходить босоніж, коли заманеться, заходить до класу в Levi’sLevi's, тому що так зручніше, і носить з собою всюди [[Цитра|цитру]] на випадок, якщо раптом захочеться щось заспівати: тоді інструмент стане в нагоді. Її звуть Дженіс Джоплін»<ref name="hendrickson"/>, &nbsp;— писала університетська газета 27 липня 1962 року під заголовком: «Вона сміє бути несхожою».
 
Того самого літа Дженіс Джоплін та її приятель Джек Сміт виїхали з Порт-Артура і попрямували до [[Остін (Техас)|Остіна]], де оселилися в багатоквартирній обителі [[Фолкер|фолкерів]] і бітників, відомій як ''Ghetto''. Восени Дженіс почала виступати з місцевим [[блюграс]]-гуртом Waller Creek Boys, де грав Р. Павелл Сент-Джон<ref group="~">Пізніше він зажив слави як один з авторів пісень [[13th Floor Elevators]] і засновник [[Mother Earth]].</ref>; третім учасником ансамблю був бас-гітарист Ларрі Віггінс. Тріо грало в будинку місцевих профспілок по неділях, а також у барі Тредгілла ''Bar & Grill'' (увечері в середу), виконуючи пісні [[Ледбеллі]], Бессі Сміт, Джина Річі, Розі Меддокс, а також стандарти блюграсу. Тоді Дженіс уже всерйоз захопилася «[[Марихуана|травою]]», у великих дозах вживала [[Спиртні напої|алкоголь]]<ref group="~">З пляшкою Southern Comfort в руці вона згодом стала свого роду символом цього напою.</ref> і препарат {{нп|секобарбітал||en|Secobarbital}}.
 
Прийнято вважати, що саме тут, під впливом алкоголю, в голосі Джоплін з'явилася хрипота, яка потім розрослася і зробила її знаменитою. Однак, за словами Люсі о'Браєн, «...Дженіс…Дженіс мала одночасно два абсолютно різних голоси: чистий яскравий сопрано і потужний блюзовий хрип. Деякий час вона вагалася, не знаючи, якому віддати перевагу, а потім зробила вибір на користь другого з них»<ref name="bbc"/>.
 
==== Переїзд до Сан-Франциско ====
Дженіс Джоплін порвала зі студентським середовищем у січні 1963 року після того, як одна з університетських газет (недобре пожартувавши) назвала її «найстрашнішим з хлопців». Саме в цей час Чет Гелмс, старий приятель по Остіну, повернувся з Сан-Франциско з розповідями про місцеву пост-бітниківську сцену. 23 січня [[1963 у музиці|1963 року]] обидва на попутних машинах виїхали зі студентського містечка, а вже через два дні Дженіс Джоплін виступила на сцені кав'ярні ''North Beach'', після чого пройшлася з капелюхом у руці серед столиків, збираючи дріб'язок «на пиво». Двома іншими постійними місцями виступів стали для неї ''Coffee Confusion'' і ''Coffee Gallery''. Дженіс спочатку співала [[А капела|акапельно]], незабаром їй почав акомпанувати [[Йорма Кауконен]] (пізніше &nbsp;— гітарист [[Jefferson Airplane]]); дуетом вони почали виступати в кав'ярнях, таких як ''Coffee & Confusion''. Серед виконавців, що виходили з нею на сцену, були блюзмени Роджер Перкінс і Ларрі Генкс.
[[Файл:In_Berkeley_tile_-_Janis_Joplin_arrested.JPG|ліворуч|міні|200x200пкс|«Меморіальна дошка» в Берклі, на перехресті Шеттак-авеню і Еддісон-стріт, у пам'ять про арешт тут Дженіс Джоплін]]
 
Серед нових друзів Дженіс з'явилися [[Девід Кросбі]], [[Нік Гравенітес]], а також [[Пітер Албін]] (який у цей час грав «прогресив блюграс» з Джей Пі Пікенсом) і [[Джим Герлі]] (обидва в майбутньому &nbsp;— учасники [[Big Brother & the Holding Company]])<ref name="chronology"/>. За спогадами очевидців, Дженіс вела себе на сцені дуже розкуто і співала оглушливо. «Чет (Гелмс) одного разу привів мене в ''Coffee Gallery'', щоб я послухала її голос. Вона співала під акомпанемент однієї електричної гітари, але так голосно, що мені довелося вийти із зали і слухати її на тротуарі»<ref name="sculatti"/>, &nbsp;— згадувала Лурія Кастелл.
 
Першу половину 1963 року Дженіс провела, перебиваючись дрібними заробітками. Влітку вона виступила на фолк-фестивалі в Монтереї, до цього часу встигнувши потрапити в мотоциклетну аварію, вплутатися у вуличну бійку і побувати у в'язниці за дрібну крадіжку. Восени 1963 року Дженіс вперше виступила на радіо, в прямому ефірі сан-франциської радіостанції KPFA, виконавши «[[Midnight Special]]» під акомпанемент Рона «Пігпена» Маккернана, майбутнього учасника гурту Grateful Dead<ref name="chronology"/><ref name="sculatti"/>.
1964 року Дженіс Джоплін деякий час провела в нью-йоркському Нижньому Іст-сайді; тут більшу частину часу вона проводила за читанням [[Герман Гессе|Гессе]] і [[Фрідріх Ніцше|Ніцше]], зрідка виходячи на сцену клубу ''Slug's''.
 
Після повернення до Сан-Франциско 25 червня [[1964 у музиці|1964 року]] з [[Йорма Кауконен|Йормою Кауконеном]] вона записала шість блюзових стандартів («Trouble In Mind», «Kansas City Blues», «Hesitation Blues», «Nobody Knows You When You're Down And Out», «Daddy, Daddy, Daddy» і «Long Black Train Blues»), пізніше випущені [[Бутлег|бутлегом]] під заголовком ''The Typewriter Tape''. Як [[Ударні музичні інструменти|перкусія]] тут використовувалася [[друкарська машинка]], на якій вистукувала ритм Маргарита Кауконен<ref name="paytress">''Mark Paytress''. Janis Joplin. Mark Paytress assesses Columbia’sColumbia's three-CD 'Janis' retrospective, Record Collector #175. Стр. 140—141</ref>.
 
У той час Дженіс вже регулярно вживала наркотики: [[Метамфетамін|кристалічний метедрин]], часом [[героїн]]<ref name="caserta">''Peggy Caserta''. &nbsp;— «Going Down With Janis». &nbsp;— Dell Publishing. 1980</ref>, за допомогою яких намагалася позбавитися від депресії й зайвої ваги. Навесні 1965 року друзі, стурбовані її виснаженим виглядом, умовили Дженіс повернутися до батьків у Порт-Артур. Сестра Лора розповідала, що і сама Дженіс була всім, що відбувалося з нею, «налякана до смерті». Вона приїхала переляканою і пригніченою; соромилася себе і ніколи не показувалася перед матір'ю в одязі з короткими рукавами, щоб та не побачила слідів від шприців<ref name="bbc"/>. «Вперше в житті вона раптом стала прислухатися до того, що говорять їй батьки», &nbsp;— згадувала сестра. Дженіс зверталася до психолога, твердо вирішила продовжити освіту і взагалі, «зажити життям, яке пророкували їй батьки»<ref name="gross">{{cite web
|author = Terri Gross
|publication-date= 1 грудня 1996
 
==== Big Brother & the Holding Company ====
Тим часом у Сан-Франциско утворився новий гурт Big Brother & the Holding Company. Чет Гелмс, який знав одного з музикантів по комуні Family Dog, підписав з гуртом контракт і став його менеджером<ref name="classicbands"/>. Успіх двох місцевих гуртів &nbsp;— [[Jefferson Airplane]] (тоді ще &nbsp;— з [[Сігні Толі Андерсон|Сігні Андерсон]]) і [[The Great Society]] (з [[Грейс Слік]]) &nbsp;— змусив його згадати про свою давню знайому. Він направив спільного приятеля Тревіса Ріверса в Техас виключно з метою вивезти звідти Дженіс Джоплін, яка незадовго до цього вже розглядала можливість увійти до складу рок-гурту &nbsp;— мова йшла про [[13th Floor Elevators]]<ref name="chronology"/>.
 
4 червня співачка прибула до Сан-Франциско. Гелмс стверджував, що «...Пітер…Пітер і Джим замахали руками: ні, що ти, ми бачили її в ''Coffee Gallery'', вона ненормальна». Гелмс не став наполягати, але, за його словами, «співачки більш урівноваженої не знайшлося, тож я запропонував колегам знову вийти на той самий слід». Дженіс, у свою чергу, мала сумніви: вона припинила вживати наркотики й дуже боялася підсісти на них знову. «Я зробив усе, щоб переконати її в тому, що музиканти очистилися від важких наркотиків...наркотиків… ну, а [[ЛСД]] &nbsp;— це ж зовсім інша справа»<ref name="sculatti"/>, &nbsp;— казав Чет Гелмс. У червні 1966 року Дженіс писала додому батькам:
 
{{Cquote|Зняла кімнату: дуже миле місце, є кухня і вітальня, навіть праска і прасувальна дошка ... Все ще працюємо з Big Brother & the Holding Co.: це дійсно цікаво... Репетируємо щовечора в гаражі їх приятеля-художника; люди заходять, слухають, схоже, всім дуже подобається мій спів... Ось вам ще кілька дивних назв до колекції: The Grateful Dead, The Love, Jefferson Airplane, Quicksilver Messenger Service… Неймовірно, чи не так? У мене все в порядку, не хвилюйтеся. Ні схудла, ні поправилася, і з головою все в порядку. Подумую, чи не повернутися в інститут, тож поки мене не скидайте з рахунків!<ref name="hendrickson">{{cite web
}}</ref>}}
 
10 червня [[1966 у музиці|1966 року]] відбувся перший виступ нового складу гурту в клубі «Авалон»<ref name="net"/>. Дженіс заспівала тут дві пісні, більшу частину концерту просидівши на динаміку з тамбурином<ref name="sculatti"/>. Місяць по тому з музикантами, їхніми дружинами і подругами вона оселилася в особняку, що розташовувався в долині [[Сан-Джеронімо]]. У ці дні Джоплін майже не вживала наркотиків: за наполяганням клавішника (і близького друга в той час) Стівена Райдера вона уклала з колегою по групі Девідом Гетцем договір про те, щоб у квартирі, яку вони знімали на двох, шприци оголосити поза законом<ref name="friedman">Friedman, Myra. Buried Alive: The Biography of Janis Joplin. Crown Publishing Group. [//ru.wikipedia.org/wiki/Special: BookSources/0517586509 ISBN 0-517-58650-9]</ref>. Весь цей час вона детально описувала свої починання в листах батькам. «...Зараз…Зараз моя позиція двоїста. Перспектива стати другосортною [[Шер (співачка)|Шер]] нітрохи мене не приваблює. Але впевнена, що це класний шанс, і вже його-то я не втрачу»<ref name="gross"/>, &nbsp;— так, за спогадами сестри, писала Дженіс про початок роботи з рок-гуртом. У ці дні, як згадував пізніше [[Сем Ендрю]], вона «була розумна, рішуча і володіла дивовижним для провінціалки почуттям власної гідності»<ref name="bbc"/>.
 
З появою Джоплін стиль Big Brother & the Holding Company змінився: гурт заграв динамічний синтез поп-психоделії і блюзу, зберігши вірність імпровізаційному стилю виконання<ref name="mcdermott">{{cite web
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613BtTxon?url=http://www.janisjoplin.net/news/42/48/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>. Джоплін привнесла в репертуар ансамблю нові пісні: «Women Is Losers» і «Maybe»; з Альбіном вони стали співати дуетом «Let The Good Times Roll» і «High Heel Sneakers»<ref name="sculatti"/>. «Ми не безпристрасні професіонали, ми емоційні і неохайні»<ref name="sloppy"/>, &nbsp;— казала вона. Як згадував Албін, гурт все-таки змушений був збавити гучність: зв'язки співачки не могли впоратися з таким рівнем шуму<ref name="sculatti"/>.
 
Дарування нової вокалістки та її артистична харизма вивели гурт у число лідерів сан-франциської сцени. Не бувши наддосвідченими музикантами, учасники Big Brother були (за словами Сема Ендрю) насамперед «творчими людьми, що прямували шляхом органічного художнього самодослідження»<ref name="mcdermott"/>. Дженіс Джоплін так згадувала про свої перші враження від колективу:
{{Cquote|Все життя я мріяла - бути бітником, зустрічатися з ''heavies''<ref group="~"> Heavy на жаргоні хіпі - людина, яка вживає «важкі» наркотики.</Ref>, довбатися, трахатись і веселитися: ось все, чого я хотіла від життя. При цьому я знала, що голос у мене добрий: ним я завжди зароблю собі на пару пива. І раптом хтось немов жбурнув мене в цей рок-бенд. Слухайте, кинули на мене цих музикантів, звук пішов через спину, бас, що заряджає <енергією>, і я зрозуміла: ось воно! - ні про що інше я ніколи й не мріяла! І від цього пішов кайф - чистіший, ніж з будь-яким чоловіком. Можливо, в цьому і була вся проблема...<ref name="redhot"></ref>{{oq|en|All my life I just wanted to be a beatnik, meet all the heavies, get stoned, get laid, have a good time, that's all I ever wanted, except I knew I had a good voice and I could always get a couple of beers off of it. All of a sudden someone threw me into this rock band. They threw these musicians at me, man, and the sound was coming from behind, the bass was charging me, and I decided then and there that was it, I never wanted to do anything else. It was better than it had been with any man, you know. Maybe that's the trouble…}}}}
 
Новий альянс, як згадував Ендрю, відіграв вирішальну роль у творчому розвитку Джоплін. Співачка, яка встигла звикнути до суспільного неприйняття, тепер купалася в променях загального захоплення. Крім того, «Big Brother дозволили Дженіс розвиватися. Ми ніколи не змушували її співати в якомусь певному стилі, такий підхід був важливий і характерний саме для сан-франциських гуртів»<ref name="mcdermott"/>, &nbsp;— згадував гітарист. Разом з тим, якість вокалу Джоплін змінилася &nbsp;— можливо, не в кращий бік. «Адже вона починала як співачка для акустичного акомпанементу, і голос у неї був соковитий, фолковий. У Big Brother він став менш колоратурним. На малій гучності Дженіс демонструвала фантастичний діапазон, але їй доводилося гранично форсувати вокал, щоб змагатися зі звучанням гурту. Вже через рік у неї з'явилися [[Поліп (медицина)|поліпи]], через які кожна нота стала звучати як акорд, в комплекті з півтонами»<ref name="sculatti"/>, &nbsp;— казав Албін.
 
Сама Джоплін не розцінювала ці зміни як деградацію: ба більше, стверджувала, що лише після приходу в гурт «зрозуміла, що досі ніколи не співала по-справжньому». Їй лише довелося відмовитися від наслідування Бессі Сміт («...Вона…Вона брала відкриті ноти, в контексті найпростішої фразеології, але це неможливо розрахувати, коли за спиною у тебе &nbsp;— рок-гурт...гурт…») і в [[Отіс Реддінг|Отіса Реддінга]] навчитись мистецтву штовхати пісню вперед замість того, щоб вільно ковзати по її поверхні»"<ref name="goldstein">{{cite web
|author = Richard Goldstein
|publication-date= 1 січня 1968
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613Btyfhu?url=http://www.janisjoplin.net/news/32/48/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>. «У мене три голоси: крик, гортанна сиплість і високе завивання. Втілюючись у співачку нічного клубу, я використовую сиплість. Це те, що подобається моїй матері. Вона каже: Дженіс, навіщо ти так вищиш, адже у тебе такий гарний голос?»<ref name="goldstein"/> &nbsp;— казала Джоплін.
 
Гурт підписав контракт з продюсером Бобом Шедом ({{Lang-en|Bob Shad}}) і його детройтським лейблом [[Mainstream Records]]; Гелмса, який проти цього заперечував, довелося звільнити<ref name="sculatti"/>. Про дебютний альбом ''[[Big Brother & the Holding Company (альбом)|Big Brother & the Holding Company]]'', який побачив світ лише після тріумфального виступу гурту на [[Monterey Pop Festival]], Джоплін казала:
 
===== Фестиваль у Монтереї =====
Поворотним пунктом в історії Дженіс Джоплін став виступ Big Brother & the Holding Company на [[Monterey Pop Festival|поп-фестивалі в Монтереї]] &nbsp;— спочатку 17 червня, а потім наступного вечора, на концерті, організованому спеціально для того, щоб режисер Д. &nbsp;А. &nbsp;Пенебейкер міг зняти його на плівку<ref name="chronology"/>. За словами рок-критикині Люсі о'Браєн, виступ Джоплін вирізнявся захопливою спонтанністю і випромінював потужний заряд живої енергії: аудиторія була вражена, тому що «...ніколи…ніколи раніше біла співачка не вела себе таким чином на сцені і не використовувала так можливості свого голосу»<ref name="bbc"/>. Виступ Джоплін з «Ball-and-Chain» став центральним епізодом фільму Пенебейкера «Monterey Pop»<ref name="classicbands"/>.
 
Білл Грехем згадував, що Дженіс та її гурт на фестивалі прозвучали «дико і люто». При цьому знаменитий імпресаріо не вважав, що співачка свідомо намагалася наслідувати негритянські зразки: «Мені здається, вона співала саме як дівчина, яка прибула з Техасу і пообтерлася в Сан-Франциско: це був її власний голос, її власна інтерпретація пісень. Вона співала блюз, і робила це дуже по-своєму. <...> Дженіс була новаторкою в новому стилі, носійкою гігантського, оригінального, творчого таланту, і наслідувати її було неможливо»<ref name="redhot"/>.
 
31 жовтня Big Brother підписали контракт з новим менеджером Албертом Гроссманом<ref name="bio2"/>. Це багато в чому визначило подальшу долю ансамблю. Гроссман, як пізніше стверджував Албін, зневажливо ставився до музикантів, але обожнював Джоплін, у якій бачив «нову Біллі Голлідей», а в перспективі &nbsp;— лідерку блюзового супергурту, серед учасників якої розглядався, зокрема, [[Тадж-Махал (музикант)|Тадж-Махал]]<ref name="sculatti"/>.
 
Клайв Девіс, президент [[Columbia Records]], підписав з Big Brother контракт на випуск трьох студійних альбомів<ref name="bio2">{{cite web
}}</ref>.
 
16 лютого [[1968 у музиці|1968 року]] гурт почав своє перше турне по Східному узбережжю, а наступного дня вперше виступив у Нью-Йорку, в ''Anderson Theatre''. Концерт отримав схвальні рецензії в пресі. «Дженіс не назвеш красунею у звичному сенсі слова, але вона, безсумнівно, &nbsp;— секс-символ, нехай і в дещо несподіваній „упаковці“. У її голосі поєдналися душа Бессі Сміт, блиск [[Арета Франклін|Арети Френклін]], [[Драйв (значення)|драйв]] [[Джеймс Браун|Джеймса Брауна]]... Злітаючи до небес, цей голос не знає кордонів і немов би породжує в собі божественне багатоголосся»<ref name="goldstein"/>, &nbsp;— писав оглядач ''Village Voice''. Дженіс щодо цього написала батькам:
 
{{Cquote|Ось вона, перша нью-йоркська рецензія на наш перший концерт!.. Все вказує на те, що я стану багатою і знаменитою. Неймовірно! Журнали навперебій просять мене про інтерв'ю і фотосесії, і я нікому не стану відмовляти. Вау, я така щаслива! Стільки тинялася дитям, яке заблудилося... - і ось, звалилося таке. Головне, що схоже, цього разу в мене справді все вийде. Неймовірно. Ну - приклейте, чи що, кудись цю вирізку, нехай усі бачать. Я так пишаюся!<ref name="hendrickson"/>}}
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613BvoirA?url=http://www.janisjoplin.net/news/37/48/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>, &nbsp;— писав ''BMI Magazine'' у статті під назвою «Бджолині рок-королеви» («У наші дні рок-гурт нагадує вулик: три-чотири робочі бджілки дзижчать навколо бджоли-королеви»). Журнал ''[[Ньюсвік]]'' також оголосив у ті дні свій список &nbsp;— двох «рок-королев»: до нього увійшли Дженіс Джоплін та Ґрейс Слік.
 
==== ''Cheap Thrills'' ====
}}</ref>.
 
У ''Cheap Thrills'' (як писав 1994 року оглядач Джон Макдермотт), гурт створив «...свій…свій шедевр: еклектичну колекцію бурхливих студійних і концертних експериментів», які повною мірою віддзеркалили силу ансамблю<ref name="mcdermott"/>. Макдермотт зазначав: як і більшість блюзових виконавців свого часу, Джоплін була сильна швидше в інтерпретаціях готового матеріалу, ніж в авторському мистецтві. Однак, саме в цей момент, бувши на вершині натхнення, вона написала кілька сильних пісень. Сем Ендрю казав:
 
{{цитата|
Дженіс мала яскраво виражений авторський талант, особливо це стосувалося текстів. Зробила вона чимало, але все ж саме «Turtle Blues» стала річчю, знаковою для всієї її творчості. Взагалі, авторська творчість в Big Brother була процесом дуже демократичним. У когось виникала ідея, інші її коментували. Я зазвичай ніс гуртові більш-менш закінчену композицію. Потім, відігравши її протягом декількох місяців, ми розписували аранжування. Це стосувалося всіх пісень, включаючи «Piece of My Heart», що ми отримали від Джека Кессіді, який приніс її нам, почувши виконання Ірми Франклін. Ми зробили її зовсім інакше: там була така витонченість! - а ми записали маніакальну, люту версію білого хлопця. Інший приклад того ж роду - «[[Summertime]]», над якою ми працювали дуже довго.<ref name="mcdermott"/>{{oq|en|Janis definitely had a talent for writing, especially lyrics," states Andrew. "She wrote a lot of things, but 'Turtle Blues' is a representative example of her writing. Songwriting for Big Brother was a very democratic process. Someone would come up with an idea, and we would all comment on it. I usually would bring in a song more or less finished. Then, after a few months of playing it with the band, we would have the arrangement done. That was so for whatever song we did, including 'Piece Of My Heart,' which we got from Jack Casady. Jack had heard Irma Franklin's rendition, and he brought it to the band. We did it completely different from Irma's version. She did it with such delicacy. We did a white kid's frantic and manic version of it. 'Summertime' was another example. We worked and worked on that for a long time.}}|40|Сем Ендрю|}}
 
Між тим, Дженіс Джоплін в інтерв'ю ''Life'' зізнавалася, що звучанням альбому розчарована. Ті ж почуття поділяв і Джон Саймон, який попросив не згадувати його ім'я в титрах («Я просто допомагав їм, продюсером не був: це не моя музика»)<ref name="aronovitz"/>. Як зазначав кореспондент ''Life'', альбом був «гірший, ніж просто розчарування». Гурт «спробував записати його &nbsp;— спочатку на концерті, потім у студії, у підсумку вийшло щось середнє», причому імпровізації співачки прозвучали як завчені<ref name="aronovitz"/>.
 
Як би там не було, через місяць після виходу альбом розійшовся мільйонним тиражем, 12 жовтня очолив списки «[[Billboard|Біллборда]]» і протримався на вершині 8 тижнів, чому сприяв успіх і хіт-синглу «Piece Of My Heart» (#12 [[Billboard Hot 100]])<ref name="bio2"/><ref>{{cite web
Попри успіх альбому, постійні гастролі й нервове перенапруження стали позначатися на стані гурту: наркотики і дрібні чвари висушили енергію, визначили розпад особистих і творчих зв'язків. Багатьом стало очевидно, що серед учасників колективу одна тільки Джоплін після його розпаду могла б не лише вижити, але й домогтися успіху як сольна виконавиця. Гроссман, розуміючи це, не робив нічого, щоб запобігти розпаду.
 
У вересні 1968 року менеджер оголосив про «дружнє розставання» Дженіс Джоплін і Big Brother. 15 листопада Джоплін дала зі старим складом свій останній концерт на Східному узбережжі &nbsp;— в манхеттенському Коледжі Гантера ({{Lang-en|Hunter College}}), а останній концерт відбувся 1 грудня в Сан-Франциско<ref name="bbhc">{{cite web
|author =
|publication-date=
}}</ref>. Гроссман захистив Джоплін від агресії ззовні, але розпадом групи були обурені всі в Сан-Франциско: багато хто відкрито казав, що менеджер знищив колектив, щоб переманити співачку до себе<ref name="mcdermott"/>.
 
Рішення Джоплін нікого не застало зненацька: воно назрівало впродовж кількох місяців, і Сем Ендрю визнавав, що Дженіс про свої наміри піти з гурту йому «вуха прожужжала». «Ба більше, я і сам радив їй підшукати кращого гітариста замість мене. Рекомендував поспілкуватися щодо цього з Джеррі Міллером з [[Moby Grape]]. Але зрештою я сам пішов за нею. Для мене-то <її відхід> несподіванкою не став, а от інші учасники гурту, особливо Пітер Албін, були в шоці», &nbsp;— визнавав Ендрю. Джоплін і сама важко переживала свій відхід. «Я любила цих хлопців більше за все на світі, але розуміла: якщо я серйозно ставлюся до музики, треба йти...йти… Ми впродовж двох років працювали по шість днів на тиждень, граючи одні і ті ж пісні, що в них вклали себе повністю і просто виснажили себе», &nbsp;— згадувала вона у вересні 1970 року<ref>{{cite web
|url = http://janisjoplin.net/articles/41
|title = Comments From Janis
За формування нового складу (кістяк якого становили Джоплін і Ендрю) взялися Гроссман, а також Майк Блумфілд і Нік Гревінайтіс, яких він покликав на допомогу. 18 грудня 1968 року музиканти вперше зібралися на репетицію і з багатьох варіантів назв (Janis Joplin & the Joplinaires, Janis Joplin Review) вибрали Kozmic Blues Band. До складу гурту, крім Джоплін і Ендрю, увійшли саксофоніст Террі Клементс, барабанщик Рой Марковіц, трубач Террі Генслі, органіст Річард Кермод, бас-гітарист Кейт Черрі (екс-Pauper), якого пізніше замінив Бред Кемпбелл<ref name="judy_garland"/>.
 
Перший виступ нового, погано зіграного гурту, відбувся на шоу «Yuletide Thing». 21 грудня Kozmic Blues Band виступили в [[Мемфіс (Теннессі)|мемфіському]] ''Mid South Coliseum'' разом з кількома високопрофесійними [[соул]]-гуртами і були прийняті дуже прохолодно. Лютневий звіт в ''[[Rolling Stone]]'' («Memphis Debut», Стенлі Бут) був якоюсь мірою співчутливим, але велика стаття від 15 березня 1969 року, яка вийшла під заголовком: «Дженіс: Джуді Гарланд у році?» (автор &nbsp;— Пол Нелсон), &nbsp;— виявилася майже розгромною. Газета San Francisco Chronicle припустила, що Дженіс краще було б повернутися в Big Brother, «...якщо…якщо тільки вони захочуть прийняти її».
 
{{Вставка
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613ByKYGE?url=http://www.janisjoplin.net/news/81/48/Janis-Breaking-Down-The-Walls-In-Britain/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref> &nbsp;— дивувалася щаслива співачка, маючи на увазі традиційну «британську стриманість», яку вона й не сподівалася подолати.
 
І все ж у цілому нова група розчарувала фахівців і фанів. На думку Сема Ендрю, проблема полягала в тому, що якщо Big Brother були групою однодумців, які жили однією сім'єю, то Kozmic Blues Band була акомпанувальною групою, набраною з найманих працівників»". «Попри те, що окремо музиканти Kozmic Blues Band були сильнішими за учасників Big Brother, вони не могли навіть наблизитися до творчої потужності останніх. Перші були професійними музикантами з нічних клубів, другі &nbsp;— художниками, артистами...артистами… Були моменти, особливо на гастролях у Європі, коли ми добре проводили час, але здебільшого панувала повна плутанина, ніхто нічого не розумів: ні Дженіс, ні ансамбль»<ref name="mcdermott"/>, &nbsp;— казав Ендрю.
 
У червні 1969 року гурт приступив до роботи над альбомом у Hollywood Studios з продюсером Габріелем Меклером, відомим за роботами з [[Steppenwolf]]. Попри його зусилля, а також на спроби Гроссмана відібрати лише якісний пісенний матеріал, альбом, на думку деяких критиків, виявився слабким. Джоплін (як зазначав Макдермотт), з одного боку, «була геніальною співачкою, з іншого &nbsp;— ніяким лідером»: вона не вміла ні стримувати себе, ні керувати музикантами, координуючи дії ансамблю. «...При…При цьому вона не могла змиритися з тим, що інші намагалися зробити це за неї. На допомогу покликали Майка Блумфілда і Ніка Гравенітеса, і дуже до речі, але вони відтіснили Дженіс на задній план, а там вона перебувати не звикла»<ref name="mcdermott"/>, &nbsp;— згадував Ендрю.
 
Не припиняючи роботу в студії, гурт зіграв на триденному Ньюпортському поп-фестивалі (Нортридж, Каліфорнія) і на поп-фестивалі в Атланті. 16 серпня Дженіс і Kozmic Blues Band виступили на фестивалі у Вудстоку (Woodstock), відігравши сет з 10 пісень, включаючи хітові Summertime і Ball and Chain (запис вийшов пізніше на альбомі Woodstock Experience). Перед поїздкою на Вудсток групу покинув Сем Ендрю, на фестиваль замість нього поїхав гітарист Джон Тілл ({{Lang-en|John Till}})<ref>{{cite web|url=https://www.amazon.com/Janis-Joplin-Woodstock-Experience-CD/dp/B0026BD2H4|title=Janis Joplin Woodstock Experience|publisher=www.amazon.com|archiveurl=https://www.webcitation.org/613ByoLjd?url=http://www.amazon.com/Janis-Joplin-Woodstock-Experience-CD/dp/B0026BD2H4|archivedate=2011-08-19|accessdate=2011-01-01|author=|publication-date=}}</ref>.
 
Альбом ''[[I Got Dem Ol' Kozmic Blues Again Mama!]]'' у жовтні 1969 року піднявся до #5 в «[[Billboard 200]]»<ref name="big_brother_billboard_200"/> і невдовзі став золотим. Американська преса зустріла його прохолодно (європейська, навпаки, відреагувала майже захоплено)<ref name="bio2"/>. Багато рецензентів відзначали, що місцями матеріал альбому не дотягує до рівня Джоплін, місцями сама вона витягує його до свого рівня. «Суперзірка здатна підняти, врятувати безнадійні речі, тоді як посередній співак вбиває найкращі...найкращі… „One Good Man“ &nbsp;— всього лише непогана пісня, але суперзірка Дженіс Джоплін піднімає її до свого рівня, голос її звучить немов сполох у джунглях емоцій. Ще яскравіший приклад &nbsp;— класика Роджерса і Гарта „Little Girl Blue“. Багато поколінь байдужих виконавців її затерли до дірок, так що ми перестали і чекати від неї чогось, і ось стало ясно, наскільки добра ця річ»<ref>{{cite web
|author = Peter Reilly
|publication-date= 1 січня 1970
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613BzXKMh?url=http://www.janisjoplin.net/news/2/48/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>, &nbsp;— писав Пітер Райлі ''Stereo Review''.
 
27 листопада Дженіс Джоплін виступила з [[Тіна Тернер|Тіною Тернер]] і [[The Rolling Stones|Rolling Stones]] в [[Медісон-сквер-гарден]]. Концерт 19 грудня, коли на сцену вийшли також [[Джонні Вінтер]] і Пол Баттерфілд, рецензент ''New York Times'' назвав демонстрацією кращих зразків блюз-року, яка «захоплює» і «надихає»<ref>{{cite web
Залишившись без ансамблю, Джоплін у березні 1970 року з Paul Butterfield Blues Band і продюсером [[Тодд Рандґрен|Тоддом Рандґреном]] записала «One Night Stand» у лос-анджелеських студіях Columbia. Пісня не виходила до 1982 року (коли її нарешті включили в збірку ''Farewell Song''; альтернативна версія також увійшла в збірку ''Janis''). У квітні 1970 року Джоплін тимчасово повернулася в Big Brother & the Holding Company і вийшла з гуртом на сцену Fillmore West. Через тиждень вони знову виступили разом у Вінтерленді. Найкращі фрагменти цих концертів увійшли у ''[[Joplin In Concert]]'' (1972).
 
Рано навесні Дженіс Джоплін побувала в [[Бразилія|Бразилії]] (після чого, як сама зізнавалася, повністю змінила ставлення до власної країни: «...Слухай…Слухай, там жах! У тебе довге волосся? Зловлять одразу ж, і можуть більше не випустити. Судової системи немає взагалі. Копи ґвалтують, труять людей собаками. А ще кажуть, що в нас тут погано!...»)<ref name="hey!"/>. У [[Сальвадор]]і атмосфера була інакшою. «Ні поліції тобі...тобі… ні, втім, і розваг. Три вечори ходили ми з приятелями до цього великого борделю: там грав квартет, а я з ним співала»<ref name="hey!"/>, &nbsp;— розповідала вона в інтерв'ю ''Rolling Stone''.
 
У березні 1970 року Джоплін очолила новий гурт [[Full Tilt Boogie Band]], до складу якого увійшли канадські музиканти на чолі з гітаристом [[Джон Тілл|Джоном Тіллом]]. У квітні група зібралася на першу репетицію, а в травні дала свої перші виступи &nbsp;— у Сан-Рафаелі (Каліфорнія)<ref name="full">{{cite web
|url = http://www.autofacts.ca/classicrock/bio_fulltiltboogieband.html
|title = Full Tilt Boogie Band
|archiveurl = https://web.archive.org/web/20040215132823/http://www.autofacts.ca/classicrock/bio_fulltiltboogieband.html
|archivedate = 2004-02-15
}}</ref>. Як повідомляв ''Rolling Stone'', Дженіс була сповнена ентузіазму &nbsp;— настільки, що в якийсь момент, перервавши репетиції у себе вдома в Лакспурі, попрямувала в даунтаун і зробила собі «на щастя» татуювання («браслет» на зап'ясті)<ref name="hey!">{{cite web
|author = Rolling Stone
|publication-date= 28 травня 1970
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DJm9mk?url=http://www.janisjoplin.net/news/6/48/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>. Їй подобалося все: і відмова від духової секції, і відсутність поспіху («...Просто…Просто граємо, за концертний графік не хвилюємося»), і нове звучання, про яке вона казала: «Я б не стала так вже відразу говорити: кантрі. Швидше, приземлений блюз...блюз… плюс трохи слайд-гітари. Будемо вважати, що це &nbsp;— гучний електричний фанк-кантрі-блюз»<ref name="hey!"/>.
 
У травні Full Tilt Boogie Band дали свій перший концерт &nbsp;— в одній програмі з Big Brother та їхнім новим фронтменом Ніком Гравенітесом (концерт пізніше вийшов під заголовком ''Be a Brother''), потім &nbsp;— взяли участь у суперзірковому канадському турне разом з [[The Band]] і [[Grateful Dead|The Grateful Dead]]. Через фінансові негаразди гастролі довелося призупинити. Документальні кінокадри виступів Джоплін оприлюднено лише через тридцять років після її смерті. Останніми концертами Джоплін стали два виступи в програмі The Dick Cavett Show 25 червня та 3 серпня<ref name="biography"/>.
 
8 липня 1970 року Джоплін виступила на [[Гаваї|Гаваях]], в Honolulu International Center Arena, де 7 тисяч глядачів проводжали її оваціями стоячи. Як писав ''Billboard'', виступаючи в супроводі сан-франциського гурту Day Blindness, співачка «засліпила всіх еклектичним набором пісень і диким убранням, яке складалося з трусиків з блискітками, десятків браслетів і намист, а також помаранчевого пір'я»<ref>{{cite web
}}</ref>.
 
У вересні Full Tilt Boogie Band і Дженіс Джоплін приступили в Лос-Анджелесі до роботи над альбомом, запросивши продюсера Пола А. Ротшильда, відомого по роботі з [[The Doors]]. Останній прийняв запрошення не без сумнівів, але невдовзі від своєї нової підопічної прийшов у повний захват. «Після цієї плутанини з Kozmic Blues Band, яка, на мій погляд, ледь не зруйнувала її кар'єру, я порозмовляв з Дженіс, переконався в тому, що вона дійсно здорова, і погодився супроводжувати гурт на гастролях, щоб подивитися, як вона виглядає на сцені. Дженіс була чудова»<ref name="mcdermott"/>, &nbsp;— казав продюсер.
 
Гурт приступив до роботи в студії Sunset Sound &nbsp;— тій самій, де Ротшильд незадовго до цього записав два альбоми The Doors. Джоплін була присутня на кожній сесії, глибоко вникала в хід роботи і явно отримувала від неї задоволення. Створення більш творчою, сприйнятливої атмосфери, як вважав Ротшильд, обіцяло стати запорукою успіху альбому. Зі свого боку він обговорив з Columbia найкращі студійні умови і зібрав величезну кількість пісенного матеріалу, з якого було відібрано лише найкраще і органічно вписуване в стиль співачки. «Ніколи ще я не бачив її такою щасливою, як під час цих сесій. Вона була на піку форми, і раділа життю. Знову і знову вона казала про те, як добре їй в студії. Адже досі процес звукозапису асоціювався у неї лише з тертями і сварками»<ref name="mcdermott"/>, &nbsp;— розповідав Пол Ротшильд. 3 жовтня Джоплін прослухала інструментальну версію заключного треку: композицію Ніка Гравенітеса «Buried Alive In The Blues». Записувати вокальну партію треба було наступного дня.
 
==== Смерть ====
Вранці 4 жовтня [[1970 у музиці|1970 року]] Дженіс Джоплін не з'явилася в ''Sunset Sound Studios'', де йшла робота над альбомом. Після того, як стало ясно, що й на телефонні дзвінки вона не відповідає, Пол Ротшильд, охоплений поганим передчуттям, направив одного з помічників у номер 105 готелю «Лендмарк Мотор» (Франклін-авеню, 7047). Спроби розбудити пожилицю стуком у двері не увінчалися успіхом<ref name="marks"/>. Був покликаний службовець зі службовою ключем. Дженіс лежала між ліжком і нічним столиком у короткій нічній сорочці. Коли тіло перевернули, виявилося, що в неї розбитий ніс. Губи її були в крові. У руці вона стискала гроші: $4.50<ref name="biography"/>. Пізніше в книзі спогадів Лора Джоплін з розповідей друзів і газетних репортажів відновила картину останніх годин своєї сестри: «Дженіс сіла на ліжко, на ній були блуза і трусики. Вона поклала сигарети на журнальний столик і, все ще стискаючи здачу в руці, повалилася вперед. Падаючи, вона розбила губу об кут. Її тіло так і залишилося між столиком і ліжком...ліжком…»<ref name="laurajop"/>
 
Попри, що [[Аутопсія|розтин]] виявив велику кількість [[Опіати|опіатів]] в її організмі, в ході першого обшуку в її номері готелю наркотиків знайдено не було<ref name="redhot"/>. Ба більше, багатьом видався дивним той факт, що поліція, яка прибула на місце події, застала прибрану кімнату, без слідів безладу. Виникло припущення, що хтось, хто перебував у кімнаті разом з Джоплін, знищив докази і зник<ref name="alice_echols"/>. Інша дивина полягала в тому, що смерть, як було встановлено, настала через близько десяти хвилин після ін'єкції. Таке могло статися лише, якщо б Джоплін ввела собі наркотик підшкірно, але відомо, що вона ніколи не робила, прагнучи якомога швидшої реакції<ref name="alice_echols"/>. Все це стало приводом для чуток про можливе вбивство<ref name="bandmate">{{cite web
}}</ref>.
 
Протягом певного часу широко обговорювали версію про самогубство; страхова компанія з цієї причини спочатку відмовлялася виплатити гроші родині покійної. Поступово з'ясувалося, що у версії лише один активний прихильник &nbsp;— [[Кріс Крістофферсон]] (згодом його точку зору підтримала Майра Фрідман). Сем Ендрю не вважав таку можливість правдоподібною: за його словами, Дженіс «була дуже задоволена тим, як йшли справи з записом нового альбому, знала, що він вийде чудовим, чудово ладнала з музикантами...музикантами…». Ендрю вважав, що вона «швидше за все, просто отримала винятково сильний, очищений героїн...героїн… адже відомо, що в ті вихідні в Лос-Анджелесі було кілька смертельних передозувань»<ref name="bandmate"/>. Тієї ж точки зору дотримувалася Лора Джоплін, яка стверджувала, що дилер на ім'я Джордж, у якого Дженіс купувала продукт, завжди заздалегідь тестував його в місцевого фармацевта. У той фатальний вечір фармацевта на місці не було, і Джоплін отримала героїн майже в 10 разів сильніший від звичайного. «Я вважаю її смерть жахливою помилкою. У неї не було ні депресії, ні фрустрацій. Вона будувала плани і з надією дивилася в майбутнє. Вона навіть зробила собі нарешті зачіску!»<ref name="michael_thomas"/> &nbsp;— згадувала Лора Джоплін.
 
Сем Ендрю вважав, що Дженіс стала жертвою нестримної пристрасті до наркотиків<ref name="bandmate"/>. Тім Аппело (1992 року) висловив іншу точку зору: він писав, що згубила Джоплін не стільки жага насолод, скільки трудоголізм. «Тільки героїн дозволяв їй наступного дня зберігати свіжість, а це для неї було головне»<ref name="appelo">{{cite web
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DLGngv?url=http://www.janisjoplin.net/news/44/48/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>, &nbsp;— писав він.
 
Як зазначав згодом журнал ''Newsweek'', смерть Джоплін могла здатися жорстоким жартом долі, адже сталася вона в той момент, коли до того безладне життя співачки почало налагоджуватися: вона збиралася заміж (за Сета Моргана), впродовж п'яти місяців не вживала героїн<ref name="landslide"/>. Однак відомо, що Джоплін як і раніше відчувала себе самотньою; в ніч її загибелі Морган розважався в більярдній стрип-клубу в [[Сан-Франциско]]<ref name="appelo"/>. Набутий добробут Джоплін був удаваним, вона не раз зізнавалася друзям, що нещаслива. «Краще мені не стає, мабуть, я знову сяду на голку»<ref name="landslide"/>, &nbsp;— зізнавалася вона Крісу Кристофферсону. Допускаючи, що смерть Джоплін стала результатом нещасного випадку, біограф Майра Фрідман вважає, що слово «випадок» тут треба розуміти лише в найбільш загальному його розумінні і що тут мало місце «неусвідомлене самогубство»<ref name="landslide"/>.
 
===== Реакція преси =====
Одразу після смерті Дженіс Джоплін журнал ''Rolling Stone'' присвятив її пам'яті спеціальний випуск. «Вона вибрала для загибелі найкращий час. Є люди, які здатні жити тільки на злеті, і Дженіс була якраз таким дівчиськом-ракетою...ракетою… Якщо припустити, що у людини є можливість розписувати сценарій свого життя, то, я б сказав, у неї вийшов хороший сценарій, з правильним кінцем»<ref name="redhot"/>, &nbsp;— писав гітарист Grateful Dead Джеррі Гарсія. Дж. Маркс, рецензент ''New York Times'', після виходу альбому ''Pearl'' написав:
 
{{цитата|
 
==== ''Pearl'' ====
Звістка про смерть Дженіс Джоплін стала для всіх, хто брав участь у роботі над платівкою, страшним ударом. Альбом був майже завершений, і Ротшильд опинився перед дилемою: довести роботу до кінця самостійно або видати платівку як незакінчений документ. Клайв Девіс довірив продюсерові право на остаточне рішення. Той врешті-решт вирішив завершити альбом, цю свою роботу присвятивши пам'яті співачки. «Це була безкорисна, емоційно суха праця. Але я вдячний долі за те, що ми вирішили завершити альбом. Я дуже пишаюся цією платівкою»<ref name="mcdermott"/>, &nbsp;— казав він. Пісню Ніка Гравенітеса «Buried Alive In The Blues», до якої Джоплін так і не встигла записати вокальну партію, було вирішено включити в альбом інструментальним треком<ref name="mcdermott"/>.
 
Альбом ''[[Pearl]]'' вийшов у лютому 1971 року і на думку більшості критиків, став найбільш збалансованою і органічною роботою Дженіс Джоплін. Він показав зростання її вокальної майстерності, з'єднавши в відточених аранжуваннях колишню емоційність і ефективну стриманість. «Перед нами постає нова, досконаліша Дженіс, яка в умінні ідеально зіставити крайнощі нагадує найкращих джазових співачок», &nbsp;— писав Дж. Маркс. Критик ''New York Times'' відзначав і майстерність The Full Tilt Boogie Band, гурту, який не зловживає сольними партіями, але перебуває з вокалісткою в гармонійному звуковому симбіозі<ref name="marks"/>.
 
"Поставши перед слухачем зовсім іншою виконавицею, Джоплін «повністю змінила вокальний стиль... стиль…&nbsp;— можливо тому, що стала працювати з гарним гуртом, але ще й тому, що сама вона змінилася, подорослішала»<ref>{{cite web
|author = Leslie Gerber
|publication-date= 1 травня 1972
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DLlddl?url=http://www.janisjoplin.net/news/26/48/Janis-In-Retrospect/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>, &nbsp;— писав ''The American Record Guide''. Журнал ''Time'' також зазначав, що Джоплін вперше проявила тут здатність взяти свій вокал під контроль, домоглася ідеальної збалансованості елементів, наситила роботу численними нюансами. «''Pearl'' &nbsp;— не просто її найкращий альбом, але й найкращий альбом, який коли-небудь записала біла виконавиця блюзу»<ref>{{cite web
|author = William Bender
|publication-date= 15 лютого 1971
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DMGU74?url=http://www.janisjoplin.net/news/39/48/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>, &nbsp;— стверджував рецензент журналу Вільям Бендер.
 
27 лютого [[1971 у музиці|1971 року]] альбом очолив Billboard 200 і протримався на вершині 9 тижнів. Звідси ж вийшов і єдиний чарт-топпер Дженіс Джоплін в Billboard Hot 100 &nbsp;— композиція Кріса Кристофферсона «[http://upload.wikimedia.org/wikipedia/en/f/fc/Janis_Joplin_-_Me_and_Bobby_McGee.ogg Me and Bobby McGee]». «Mercedes Benz», яку співачка написала спільно з поетом-бітником Майклом Маклюром, і акустична версія «[[Me and Bobby McGee]]» (дві пісні, які, як пише Макдермотт, «відкрили перед нами нову &nbsp;— раниму і тендітну Дженіс Джоплін») увійшли згодом до збірки ''Janis''<ref name="mcdermott"/>.
 
== Особливості характеру ==
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DNGcLl?url=http://www.janisjoplin.net/news/35/48/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>, &nbsp;— казав Гелмс.
 
Сестра співачки Лора Джоплін вважала, що зухвалий імідж перебував у прямому конфлікті з реальним характером Дженіс: вона була інтелігентною, сором'язливою і чутливою жінкою<ref name="biography"/>. При цьому їй, як стверджувала сестра, не була властива агресивність. «Прийнято сприймати Дженіс як трагічну фігуру, адже вона стала жертвою наркотиків. Але всі забувають, як весело було перебувати поряд з нею. Вона була дуже життєрадісною, живою людиною»<ref name="michael_thomas"/>, &nbsp;— казала Лора. Автор статті в «Тайм» (1968) зазначав, що навіть алкоголізм Джоплін був життєрадісним: «вона завжди посміхалася з пляшкою Southern Comfort і жартувала: „Напевно, колись я стану власницею компанії!“»<ref name="sloppy"/><ref group="~">Компанія Southern Comfort нагородила Дженіс Джоплін норковою шубою за неусвідомлену рекламу раніше нікому не відомого напою, про який винятково завдяки фотографіям співачки дізналися у всьому світі.</ref>
 
Скулатті та Шей у своїй книзі відзначали, що у Джоплін були періоди незвичного для неї умиротворення: наприклад, коли група оселилася в Лагунитесе, в будинку, що стояв у кінці шосе біля самого лісу. «Дженіс виділили сонячну кімнату, яку вона прикрасила безліччю рослин. Як і її кімната, вона в ці дні стала надзвичайно спокійна і красива», &nbsp;— згадував Девід Гетц<ref name="sculatti"/>.
 
Майра Фрідман зазначала, що за поверхневою агресивністю ховалася самотня, чутлива й уразлива жінка. На її думку, саме цю внутрішню порожнечу, викликану самотністю, співачка намагалася заповнити алкоголем і наркотиками<ref name="landslide"/>. Побічно це підтверджувала сама Джоплін, коли казала: «На сцені я займаюся любов'ю з 25 000 чоловік, а потім...потім… йду додому на самоті»<ref name="quotes">{{cite web
|url = http://janisjoplin.net/quotes/
|title = Janis Jolin. Quotes
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DNmV2K?url=http://www.janisjoplin.net/life/quotes/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>. Навіть коли Big Brother стали популярними, завсідники «Авалон Боллрум» бачили Дженіс у барі &nbsp;— майже завжди одну, вона пританцьовувала в такт музиці<ref name="marks"/>. «Сором'язлива, схильна виражати себе несподіваними звільнювальними сплесками, вона завжди комфортніше почувала себе наодинці з собою, ніж у колективі»<ref name="marks"/>, &nbsp;— зазначав Джей Маркс.
 
Багато з тих, хто особисто знав Джоплін, підкреслювали її незахищеність, вразливість. «Дженіс...Дженіс… була відкрита і спонтанна і через те по її серцю топталися», &nbsp;— згадувала Грейс Слік. Вокалістка Jefferson Airplane відзначала делікатність Дженіс: «часом Вона немов би притримувала при собі щось &nbsp;— те, що, як їй, мабуть, здавалося, мені не хотілося б чути &nbsp;— як це роблять дорослі з дітьми». [[Дебора Гаррі]], яка працювала офіціанткою в клубі ''Max's Kansas City'', одного разу принесла Джоплін біфштекс. «Вона була дуже тихою і ввічливою. Біфштекс свій не з'їла, але залишила п'ять доларів чайових»<ref name="reflections"/>, &nbsp;— згадувала вокалістка [[Blondie]].
 
Про небезпечну незбалансованість особистості Джоплін писав Пол Нельсон в ''Rolling Stone''. Як головну особливість характеру співачки він відзначав її дивну невпевненість у собі. «"Важко уявити собі Ділана або Леннона, які під час інтерв'ю нервово переконували б співрозмовника: "Гей, правда ж, я заспівав здорово? Як думаєш, я став співати краще? Клянуся Ісусом, я правда став співати краще, повір!.. "»" Нельсон робив висновок:
 
{{цитата|
}}</ref>}}
 
Аналізуючи характер Джоплін по книзі М. Фрідман, ''New York Times Book Review'' писав у 1973 році, що все життя співачки виглядає як «історія залежності від героїну, можливо, алкоголю і ще &nbsp;— від тієї неясної субстанції, що випромінюється душею, стиснутої двома процесами &nbsp;— розкладання і каяття»<ref name="midge">{{cite web
|author = Midge Decter
|publication-date= 12 серпня 1973
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DOmyKg?url=http://www.janisjoplin.net/news/14/48/The-Earth-Mother-Was-No-More-Than-The-Dearest-Daughter-Of-The-Angel-of-Death/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>. Рецензент Мідж Дектер відзначав, що з книги Фрідман випливає: Джоплін «була готова доручити відповідальність за себе першому, хто готовий був <цю відповідальність> взяти, а коли не виявлялося поруч руки, об яку можна було б спертися, вона із задоволенням падала і падала глибоко». З прочитаного Дектер робив висновок: «Дженіс &nbsp;— не жертва суспільства і не пророча фігура; вона &nbsp;— дитина, що не змогла подорослішати, яка опинилася не в змозі дисциплінувати себе &nbsp;— до такої міри, що просто не змогла вижити»<ref name="midge"/>.
 
Але співачка при цьому завжди намагалася підтримати тих, хто в цій підтримці потребував. Грейс Слік казала, що Дженіс завжди була готова допомогти порадою і ставилася до неї, як «мудра бабуся»<ref name="reflections"/>. [[Патті Сміт]] також розповідала, як Дженіс підтримувала її в творчих починаннях: «Ти обов'язково повинна продовжувати; нам потрібні поети, світові потрібні поети!»<ref name="reflections"/> &nbsp;— наполягала вона.
 
=== Життєва філософія ===
У протистоянні ворожому середовищу Джоплін виробила життєву філософію, близьку до філософії бітників. «Хіппі вірять в те, що світ може стати кращим. Бітники ж знають, що кращим не стане, і кажуть: так пішов би цей світ під три чорти, будемо відриватися і добре проводити час»<ref name="landslide"/>, &nbsp;— зазначала співачка. Почасти ця філософія втілилася в її сценічному іміджі.
 
{{цитата|
Що б не співала Джоплін, блюз, ритм-енд-блюз або оригінальні композиції гурту (такі як «Harry» Дейва Гетца або епічний [[йодль]] «Gutra's Garden»), вона все зводила до емоційних крайнощів своїм грубим, хрипким голосом... Схилившись над мікрофоном, зчепивши пальці, з волоссям, яке закривало обличчя, вона явно вибивалася з «квіткової утопії» психоделічної сцени. В її голосі відчувалася якась фатальна напруженість.<ref name="sculatti"/>|40|Дж. Скулатті, Д. Шей. «San Francisco Nights: The Psychedelic Music Trip 1965—1968».|}}
 
Біограф Майра Фрідман вважала, що в основі характеру Джоплін був прихований сексуальний конфлікт, і що співачка «свідомо взяла на себе роль [[Афродіта|Афродіти]]», наповнивши свої виступи грубим еротизмом, який поєднував з «позамежно чоловічим лексиконом». Фрідман стверджувала, що й поза сценою вона була настільки ж сексуально агресивною: «переслідувала кожного чоловіка (та й жінку теж), до яких могла запалитися пристрастю...пристрастю… Вона стала збудливою Землею-матір'ю для цілого покоління ніжних мрійників»<ref name="landslide">{{cite web
|author = Arthur Cooper
|publication-date= 20 серпня 1973
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DPLkPb?url=http://www.janisjoplin.net/news/21/48/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>. Між тим, на думку сестри, Дженіс не стільки позиціювала себе вищою істотою (хоча «секс-богинею» називав її багато хто, зокрема, гастрольний менеджер), скільки за допомогою музики спілкувалася з вищими силами. «Вона завжди згадувала, що бог-у-ній розмовляє з богом-в-тобі. Духовна якість блюзу дозволяла їй <встановити такий зв'язок>. Музика володіє потенціалом звільняти людський дух, і Дженіс виявила, що з нею відбувається саме це»<ref name="laurajop"/>, &nbsp;— стверджувала Лора Джоплін.
 
Люди, які близько знали співачку, відзначали, що основною ідеєю життєвої філософії Джоплін був пріоритет почуттів над думками. «Інтелектуальний підхід ставить запитання і не дає відповідей. Можна наповнити своє життя ідеями і все одно повертатися додому на самоті. Єдине, що має значення, це почуття»<ref name="hubert_saar">{{cite web
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DPrFhS?url=http://www.janisjoplin.net/news/52/48/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>, &nbsp;— стверджувала співачка. Прямим наслідком такого підходу до життя був нестримний [[гедонізм]]. Як зазначав кореспондент «Тайм», єдине обмеження, яке дозволяла собі Джоплін, полягало у відмові від холодного пива перед концертом. Коли друзі просили її поберегти голос, вона казала: «Навіщо мені зараз стримуватися й бути посередньою? Краще я не буду стримуватися зараз, а посередньою стану через двадцять років»<ref name="sloppy"/>. «Вона мала звірячий апетит до життя, задоволень &nbsp;— до всього взагалі. Якщо мова йшла про їжу, то вона хотіла, щоб усі в кімнаті отримали якомога більше всього найкращого. Якщо мова йшла про веселощі, то вона повинна була повеселитися сповна. У неї був апетит до наркотиків, а гроші й можливості дозволяли їй мати їх в необмеженій кількості. Можливо, якби в неї був менший апетит, то було б краще. Іноді їй не вистачало обачності»<ref name="bandmate"/>, &nbsp;— згадував Сем Ендрю.
 
Лора Джоплін заперечувала проти подібних трактувань характеру Дженіс, вважаючи їх спрощеними. За її словами, Дженіс керувалася у своєму ставленні до життя високими мотивами: «Вона <та її музиканти> вважали, що розбиваючи соціальні та психологічні бар'єри, тим самим пізнають себе. Вони думали, що, якщо цим займеться досить багато людей, то суспільство зміниться: стане більш відкритим та сприйнятливим». Дженіс вірила: «Хто б ви не були, незалежно від расової приналежності, походження або наявності прищів на обличчі, &nbsp;— ви рівною мірою заслуговуєте на повагу і любов. І нині, у ситих по горло матеріалізмом 1980-х роках, ми саме через цю ідею шукаємо зв'язок з ідеями 1960-х років»<ref name="laurajop"/>, &nbsp;— казала Лора Джоплін у 1992 році.
 
Іншим важливим аспектом світогляду Джоплін було прагнення до кінця залишатися вірною собі і своїм переконанням.
 
{{Cquote|Успіх не змусив мене зрадити принципам, які я виробила ще в Техасі: бути чесною перед собою, бути тією, хто я є насправді. Я і намагаюся - не дурити ні себе, ні інших. Бути справжньою, розумієте? .. Напевно, я не дуже ще поварилася в шоу-бізнесі, щоб турбуватися про те, яку надіти маску ... Тому завжди кажу те, що думаю.<ref name="quotes"/>}}
 
=== Дженіс Джоплін і фемінізм ===
Після смерті співачки американські феміністки заднім числом зарахували її до своїх послідовниць. «Джоплін загинула на війні, набагато більш прихованій, ніж в'єтнамська: війні між статями. За іронією долі, вона виявилася жертвою секс-шовінізму сексуальної революції, поширенню якої сама ж сприяла...сприяла… Одне з протиріч <феномену Дженіс Джоплін> як раз і полягає в тому, що вона зробилася феміністським символом у просоченій секс-шовінізмом рок-культурі, де домінували чоловіки»<ref name="rodnitzky"/>, &nbsp;— писав 1977 року The Feminist Art Journal. З цим погоджувалися і далекі від фемінізму музичні критики. Ставши третьою після Кас Елліот і Грейс Слік помітною жінкою на рок-сцені, Джоплін (як писав ''[[Vogue]]'') ідею «звільнення жіночого духу» підняла на якісно новий рівень<ref name="vogue"/>.
 
Сама Джоплін була далекою від ідей Руху за жіноче звільнення, зростання якого збіглося з її стрімким злетом, але стала крім волі для багатьох молодих жінок символом пробуджуваної жіночої самосвідомості. Якщо манери співачки та її сценічний образ сприймалися неоднозначно, то універсальним виявилося, принаймні, вплив, пов'язаний з «натуралізмом» в одязі і зачісці (або, швидше, відсутність її), &nbsp;— концепції, яку Джоплін не придумала сама, але яку, підхопивши в Сан-Франциско, поширила потім по всій країні<ref name="rodnitzky"/>. Саме Джоплін з її принциповим неприйняттям бюстгальтера і прихильністю до фасонної еклектики на межі несмаку, як стверджував Дж. Л. Родніцкі, допомогла мільйонам дівчат позбутися від губної помади, струсити з себе залежність від «синдрому вічного розчісування, миття та укладання волосся»; набути впевненості у собі тим, хто соромився своєї фігури<ref name="rodnitzky"/>.
 
Як відзначала Ліліан Роксон, «входячи в концертний зал, ви могли й не бути схожою на Дженіс, але вже виходячи з нього, напевно виглядали в точності, як вона». Роксон вважала, що Дженіс Джоплін «стала втіленням нового типу жінки: прямої, відкритої, чесної, розкутою, нетерплячої та сміливої». Автор статті в The Feminist Art Journal їй заперечував: Джоплін вже точно не була «розкутою і сміливою...сміливою… Швидше, нервовою і наляканою, але...але… легенда завжди перемагає реальність»<ref name="rodnitzky"/>.
 
Набагато більш глибокий, ніж зовнішність, вплив, справляла на слухачок музика Джоплін. «Її тексти не мають нічого спільного з традиційним благанням про „вічну любов“: здебільшого це прохання до чоловіка, який пригощає свою жінку вином, не залишати її „хоча б до ранку“»<ref name="redhot"/>, &nbsp;— зазначав International Times. «До Дженіс вважали, що жінка в рок-н-ролі має виглядати і вести себе так, ніби вона готова зайнятися любов'ю з кожним чоловіком у залі. Дженіс теж займалася любов'ю, але <не з кожним окремо, а> з усіма відразу. Після чого, як сама гірко зізнавалася, йшла додому на самоті»<ref name="powell"/>, &nbsp;— писав в альманасі «Classic Rock Stars» Пітер Геррінг. «Популярна музика зазвичай умовляє жінку полюбити свою роль секс-об'єкта, але потрібні й пісні про те, який це біль &nbsp;— бути жінкою. Джоплін розповіла нам про жіночий біль, про те як жити з цим болем і як знаходити йому протиотруту»<ref name="powell"/>, &nbsp;— так формулювала ту саму думку феміністка Флоренс Хоу.
 
==== Зовнішність та імідж ====
Відомо, що Дженіс Джоплін з ранньої юності вкрай критично ставилася до своєї зовнішності і вважала себе «потворною»<ref name="biography"/>, просто тому, що (як писав ''Big Beat'') не відповідала «суспільним уявленням про те, як повинна виглядати красуня»<ref name="moser"/>. «У культурі, яка визнає лише ринкову жіночність, справжній красі не знаходиться місця. Красу Джоплін можна було вловити лише в її природному вимірі, в щирості сценічних виступів»<ref name="moser"/>, &nbsp;— писала М. Мозер.
 
Насправді ж на сцені і в житті Джоплін виглядала по-різному і на людей, які спілкувалися з нею, справляла незмінно найбільш сприятливе враження. Майкл Томас (у журналі ''Ramparts''), називаючи Джоплін «рок-н-рольною [[банші]]» і відзначаючи її «психопатичний» стиль виконання, зауважував: «Вона <на сцені> була &nbsp;— не можна сказати, щоб красива, але гранично, зухвало еротична»<ref name="thomas">{{cite web
|author = Michael Thomas
|publication-date= 1 серпня 1968
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613BuTNLE?url=http://www.janisjoplin.net/news/11/48/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>. Свої враження від зовнішності Джоплін після особистої зустрічі він описував так: «У неї бліде, як крейда, обличчя, але виглядає вона так, ніби багато часу проводить на повітрі. Злегка зморшкуватий лоб, повні щоки, копиця розпатланих волосся &nbsp;— на таку особу зверне увагу кожен, хто візьметься малювати Сирітку Енні<ref group="~">Little Orphan Annie, рудоволоса героїня однойменного коміксового серіалу, який виходив у 1924—1936 роках.</ref>. Ось тільки погляд у Дженіс блукаючий, часом жорсткий. З цими своїми зв'язками намиста вона виглядає як чарівна барменша...барменша…»<ref name="thomas"/>
 
«У Дженіс була дружня тепла усмішка, така рідкісна в наші дні, і вона всім щедро дарувала її», -&nbsp;— згадувала [[Йоко Оно]]. Справжньою красунею вважала Джоплін Кім Гордон, бас-гітаристка [[Sonic Youth]], яка в юності схилялася перед нею<ref name="reflections">{{cite web
|url = http://janisjoplin.net/reflections/
|title = Janis Joplin — Kozmic Blues. Reflections
}}</ref>.
 
Всупереч поширеній серед сучасних їй феміністок думці, Джоплін власній зовнішності надавала величезного значення і пристрасно бажала подобатися навколишнім. Коли фотограф Боб Сейдеманн у Гейт-Ешбері сфотографував її напівоголеною, Дженіс написала про це навіть батькам («Можна, вишлю вам? Адже Там майже нічого не видно»), настільки була рада, що вийшла вдало<ref name="gross"/>. До власного іміджу, якщо вірити Лорі Джоплін, співачка ставилася скептично. Спочатку Дженіс прагнула зоряності, але, ледь досягнувши її, зазнала розчарування &nbsp;— і в ній, і у власному іміджі «розпаленої жінки, яка пропалює життя і співає блюз». «Вона вважала свій сценічний імідж дешевою обгорткою на продаж», &nbsp;— стверджувала Лора Джоплін<ref name="thomas"/>. Багато хто, однак, висловлював протилежну думку. [[Сюзі Кватро]] вважала, що Дженіс, навпаки, усе своє життя «віддала під владу іміджу», почала «жити в сценічному образі поза сценою», внаслідок чого зрештою й загинула<ref name="reflections"/>.
 
Про те, як чоловіки сприймали цей імідж (багато в чому запозичений від кіногероїнь [[Мей Вест]] і [[Бетті Девіс]], розхристаних, «емансипованих» дівчат з нічних барів), можна судити за статтею в журналі ''Life'' (1968) з характерним заголовком «Жінка, яка має голос, з борделю». «Не будь вона такою жіночною, цілком могла б стати жінкою-рестлером...рестлером… Це єдина крута дівчисько в поп-бізнесі. І співає, і каже &nbsp;— з душевністю вихлопної труби мотоцикла [[Пекельні янголи|Пекельних янголів]]... Як і Мей Вест, вона могла б стати найкращою у світі повією!»<ref name="aronovitz">{{cite web
|author = Alfred G. Aronowitz
|publication-date= 20 вересня 1968
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DQsOr7?url=http://www.janisjoplin.net/news/9/48/Singer-With-The-Bordello-Voice/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref> &nbsp;— в таких висловах автор статті А. Ароновіц захоплювався виглядом і манерами Дженіс Джоплін.
 
== Особисте життя ==
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DTN4VB?url=http://www.nndb.com/people/212/000022146/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>, ба більше, співачка сама казала про це, і навіть зі сцени. Якщо вірити Полові Ротшильду, який свідомо взяв на себе роль посередника і вирішив звести «короля і королеву рок-н-ролу» (якими він їх вважав), роману між Моррісоном і Джоплін не вийшло. Вечірка в Гідден-Гіллз, куди всі троє прибули тверезими, починалася непогано: було видно, що Джоплін і Моррісон симпатизують один одному. Але (за словами Ротшильда), якщо на Джоплін алкоголь діяв заспокійливо, робив її «зовсім чарівною», то п'яний Моррісон ставав грубим і нахабним. <br/> ''...Нарешті…Нарешті вона сказала мені: ходімо звідси. Джим, похитуючись, побрів за нею. Він дістався машини, почав казати щось, але вона послала його подалі; він її більше не цікавив...цікавив… Джима така відповідь не задовольнила: він схопив її за волосся, після чого негайно отримав по голові пляшкою Southern Comfort і вирубився. Наступного дня на репетиції він повторював: «Яка жінка! Дай мені її номер телефону!»... Він закохався: фізична конфронтація -&nbsp;— це була його стихія! Мені довелося сказати йому: ні, Джим, Дженіс не вважає повторну зустріч хорошою ідеєю. Так вони більше й не побачилися. Він був знищений.''<ref>{{cite web
|author =
|publication-date=
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DTt5Vf?url=http://www.janisjoplin.net/life/friends/jim-morrison/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref><br />Пол Ротшильд</small>
|Підпис = <small>''Break On Through: The Life and Death of Jim Morrison''</small>
}}
}}</ref>.
 
Брак чоловічої любові вона намагалась компенсувати любов'ю жіночою. Відомо, що Джоплін була бісексуальною й мала тривалі стосунки принаймні з однієї зі своїх партнерок, Пеггі Кассертою<ref name="joe_guse">''Joe Guse'', «A Psychological Profile Of Janis Joplin». &nbsp;— ezinearticles.com. &nbsp;— 2010-04-08.</ref>. Втім, цю сторону характеру співачки засоби мас-медіа перекрутили відразу з двох сторін: як писав Дж. К. Родніцкі, «гомосексуальність Джоплін перебільшували лесбіянки-феміністки й зовсім замовчували рок-журналісти». Автор вважав, що Джоплін не відчувала явно вираженої тяги до жінок, просто в сексі була агресивною й «прагнула отримати кохання в максимально можливій кількості, про орієнтацію не замислюючись»<ref name="rodnitzky"/>. Даян Гравенітес, одна з близьких подруг співачки, визнавала, що Дженіс відчувала себе більш комфортно в жіночій компанії. З подругами вона «не була схильною до самобичування або фіглярства»; не відчуваючи потреби в сексуальному самоствердженні, розслаблялася і заспокоювалася<ref name="rodnitzky"/>.
 
Одним з останніх коханців Джоплін був [[Кріс Крістофферсон]]. Боб Нойвірт познайомив їх навесні 1970 року; всі троє попрямували додому до Дженіс в Локспур і провели там два тижні. Це було мало схоже на «медовий місяць»; як згадував Нойвірт, трійця здебільшого вешталася по місцевих барах і накачувалася алкоголем<ref name="kris">{{cite web
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DUsxt9?url=http://www.janisjoplin.net/life/friends/kris-kristofferson/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref><ref group="~">Дженіс не любила «приживальників» і раз у раз бурчала, що чоловіки зловживають її гостинністю. Це не заважало їй, як казав Нойвірт, приводити до себе в будинок і залишати на ніч іноді майже незнайомих людей.</ref>.
 
Між Дженіс і Крісом не було палкого кохання: їх об'єднували творчість і взаємна симпатія. Ба більше, Джеймс Герлі згодом натякав на те, що у Крістофферсона був тут «свій інтерес»: він пристрасно бажав, щоб Джоплін записала «Me and Bobby McGee». «Не буду стверджувати, що це була єдина причина, яка примушувала його постійно тинятися поруч з нею, але авторські від хіта Дженіс йому в той момент дуже не завадили б»<ref name="kris"/>, &nbsp;— зауважував гітарист Big Brother & the Holding Company.
 
Поступово й ці стосунки розчарували Джоплін. Вона (незадовго до цього «прочистилася») стала казати Крістофферсону, що готова знову повернутися до наркотиків, натякати на те, що покінчить з собою. «Це, звичайно ж, розчарувало. Вона огризнулася: &nbsp;— Тебе не буде поруч...поруч… Нікого не буде!»<ref name="kris"/>
 
Останнім коханим Джоплін був Сет Морган ({{Lang-en|Seth Morgan}})<ref group="~">Батько Сета, поет Фредерік Морган, був одним із засновників літературного журналу ''The Hudson Review''; в дитинстві хлопчик спілкувався з такими знаменитостями, як [[Роберт Ловелл]], [[Ділан Томас]] і [[Едвард Каммінгс]].</ref>. Дженіс і Сета вважали нареченим і нареченою. Останній стверджував пізніше, що вони напевно б одружилися; цьому перешкодила смерть співачки. Джоплін (як писала М. Фрідман), яка обожнювала Моргана, благала того допомогти їй розлучитися з наркотиками, але він не сприймав ці прохання всерйоз<ref>{{cite web
}}</ref>. {{oq|en|There was a time when I wanted to know everything. I read a lot. I guess you'd say I was pretty intellectual. It's odd, I can't remember when it changed. It used to make me very unhappy, all that feeling. I just didn't know what to do with it. But now I've learned how to make feeling work for me. I'm full of emotion and I want a release, and if you're on stage and if it's really working and you've got the audience with you, it's a oneness you feel. I'm into me, plus they're into me, and everything comes together. You're full of it. I don't know, I just want to feel as much as I can, it's what 'soul' is all about.}}}}
 
За словами [[Кріссі Гайнд]], концерти Джоплін нагадували боксерський матч. Її сценічні виступи були агресивні і гранично наелектризовані, що миттєво передавалося залу. «Ось ви живете собі тихим мирним приміським життям, і раптом &nbsp;— аварія потягу на ім'я Дженіс», &nbsp;— згадувала вокалістка [[The Pretenders]]. Описуючи поведінку Джоплін на сцені, Річард Голдстайн (''The Village Voice'') писав: «Дженіс атакує пісню &nbsp;— поглядом, стегнами, волоссям...волоссям… А останній рядок вона немов би хапає за коліна, благаючи не йти. Коли ж той зникає, вона стоїть на сцені немов вперте юне деревце, посміхаючись глядачам, майже бездиханна»<ref>{{cite web
|author = Richard Goldstein
|publication-date= 1 січня 1968
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613Btyfhu?url=http://www.janisjoplin.net/news/32/48/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>. «Дженіс співає як рок-н-рольна [[банші]] і носиться по сцені як [[дервіш]]. Це найбільш грубий, атакувальний ритм-енд-блюз, який я коли-небудь чув»<ref name="thomas"/>, &nbsp;— писав Майкл Томас в журналі ''Ramparts'' 1 серпня 1968 року.
 
Багато хто називав її сценічне дійство еротичним. «Один раз почути, як Дженіс співає „Ball and Chain“ &nbsp;— все одно, що переспати з нею, але не просто так переспати, а насолодитися всією її любов'ю до тебе»<ref name="vogue">{{cite web
|author = Richard Goldstein
|publication-date= 1 травня 1968
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DVrv4S?url=http://www.janisjoplin.net/news/34/48/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>, &nbsp;— писав Річард Голдстайн.
 
Сама Джоплін нерідко порівнювала свій сценічний досвід з наркотичним і називала його «audience trip» («наркотична ейфорія разом з аудиторією»). Вона казала, що на сцені дістає той самий потужний енергетичний поштовх, який дає спочатку сильний наркотик. Не раз вона казала, що на сцені, по суті, займається з глядачами любов'ю &nbsp;— на вищому, ніж фізичний, рівні. «Секс &nbsp;— найближче, що можна взяти для порівняння, але це більше, ніж секс. Я відчуваю себе обдовбаною щастям. Я хочу робити це знову і знову, до тих пір, поки щастя не вичерпується»<ref name="sloppy"/>, &nbsp;— казала вона 1968 року в інтерв'ю журналу «Тайм».
 
Джоплін розповідала, що в кожну пісню занурюється повністю, відключаючись від зовнішнього світу. «Коли я там, я не тут. Я не можу розповідати про те, як співаю. Я всередині свого співу. Як можна описати те, в чому перебуваєш?»<ref name="quotes"/> &nbsp;— дивувалася вона, відповідаючи на відповідне питання.
 
Розповідаючи про пісню «Ball and Chain» (яку вона називала найбільш для себе болісною), Джоплін казала, що кожного разу змушена «пірнати у власний розум». «Я не можу заспівати її просто так, без зусиль. Розумієте, у пісні виникає гігантська діра, яка по суті є я сама &nbsp;— і мені потрібно її чимось заповнити. І я заповнюю її &nbsp;— знову собою! Це дійсно виснажує». Хвилі сценічних «оргазмів» вона описувала так: «Наступає свого роду напад &nbsp;— це болісний момент. Потім він проходить &nbsp;— і начебто ти пам'ятаєш його, але відтворити не можеш аж до наступного моменту, коли відбувається таке. І знову це сходить на тебе, і знову зникає. Це як оргазм: згадати, який він, неможливо, але...але… все одно ти пам'ятаєш його»<ref name="thomas"/>.
 
В інтерв'ю журналові «Ньюсвік» у лютому 1969 року Джоплін так казала про свої відчуття на сцені:
}}</ref>{{oq|en|It’s all feeling. That rolling good thing like sex, but much larger in concept. It’s that love, lust, warmth, touching thing inside our bodies that everybody digs. Sex is just one of the things in it. When I’m singing I’m not thinking. I’m just closing my eyes and feeling, feeling good.}}}}
 
Мабуть, подібне відчував глядацький зал. Багато з тих, хто побував на її концертах казав про чисто сексуальне збудження. Лора Джоплін у своїй біографії цитувала лист фена: «Я не був знайомий з нею, але я знаю її. Тому що, коли слухаєш її, ти немов би залишаєш своє тіло і віддаєшся рухові. Вона &nbsp;— чиста енергія»<ref name="thomas"/>.
 
=== Критика стилю ===
Деякі музичні критики (переважно з числа джазових фахівців) висловлювали негативне ставлення до спроб білої співачки виконувати чорний блюз. «Не дивно, що андеґраундна преса закохалася в Big Brother з першого погляду, адже група &nbsp;— довговолосі блондини з середнього класу, які прикидаються неграми, &nbsp;— є втіленням хіппіозної фантазії»<ref name="williams_downbeat">{{cite web
|author = Martin Williams, Downbeat Magazine
|publication-date= 12 грудня 1968
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DWMtrM?url=http://www.janisjoplin.net/news/22/48/Burnt-Cork-Again/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>, &nbsp;— писав оглядач ''Sunday New York Times'' Вільям Кломан про альбом ''Cheap Thrills''. Така культурологічна експансія, на думку критика, схожа на погану пародію; «якась соул-пластмаса, де немає ні гумору, ні жодної внутрішньої цілісності». Кломан зазначав, що у Джоплін є задатки блюзової співачки, але вона, здебільшого, «віддається інстинкту», перенапружуючи свій нетренований голос. Втім, чарівність співачки, визнавав він, «частково і полягає в тому, що вона не розуміє, що робить»; в іншому випадку це знизило б емоційне напруження її виступів. Схожі погляди висловлював і Мартін Вільямс, критик журналу ''Down Beat'', який висловлював здивування тим, що до такого «незграбного перефарбування» ({{Lang-en|the embarrassing blackface}}), яке стало популярним у році, з дивною поблажливістю ставляться ті самі фахівці, які засуджують подібну поведінку в джазі.
 
Рок-критики здебільшого захоплено відгукувалися про сценічне дійство Джоплін, але були й винятки. Одна з найбільш протверезних статей з'явилася в журналі ''Rolling Stone''.
Безсумнівно, потенціал справді видатної рок-співачки <в її сценічному виступі> проглядається. Але так само очевидна сумнозвісна й абсолютно вбивча тенденція до вокальної надмірності. Дженіс не так співає пісню, скільки душить її до смерті у всіх на очах. Видовище це збуджує, але воно неприємне. Воно має куди більший стосунок до карнавального ексгібіоціонізму, ніж до музичного мистецтва.<ref name="judy_garland"/>{{oq|en|The potential to become a genuinely great rock singer is still there, but so are the infamous and disheartening Joplin tendencies toward vocal overkill. Indeed, Janis doesn’t so much sing a song as to strangle it to death right in front of you. It’s an exciting, albeit, grisly, event to behold. But it would seem to belong more to the realm of carnival exhibition than musical performance.}}|40|Пол Нельсон. ''Rolling Stone''. 15 березня 1969 року|}}
 
Автор статті в ''Rolling Stone'' цитував слова театрального критика Кеннета Тайнена, який писав про Річарда Бертона: «Без якої б то не було логіки або послідовності він кидався від задушливих ридань до нестерпного реву, абсолютно не пропонуючи <глядачеві> середнього регістру, на якому можна було б зупинити увагу. Цей виступ...виступ… часом було грандіозним, але не можна було не помітити...помітити… відсутності самої суті». Нельсон, вважаючи, що ту саму оцінку можна застосувати до мистецтва Джоплін, додавав: «Суть-то як раз у неї є; трагедія в тому, що вона досі так і не змогла цю свою суть правильно висловити»<ref name="judy_garland"/>.
 
== Посмертні видання, публікації та триб'юти ==
Після смерті співачки, в 1972-19731972—1973 роках вийшли кілька біографічних книг, які привернули до себе увагу широкої громадськості. Високу оцінку отримала «Buried Alive: The Biography of Janis Joplin» &nbsp;— біографія Майри Фрідман, яка три роки працювала прес-агентом Джоплін і, як зазначали рецензенти, залишалася протягом цього часу, можливо, єдиною справді близькою їй людиною<ref name="midge"/>.
 
Як зворотний приклад &nbsp;— біографії скандальної, яка не сприяє глибшому розумінню характеру Джоплін, &nbsp;— наводили книгу «Going Down With Janis», яку написала Пеггі Кассерта в співавторстві з Лайлом Стюартом. «Книга межує з порнографією і відкриває тільки одну істину: секс і героїн несумісні»<ref name="midge"/>, &nbsp;— зазначав рецензент ''New York Times Book Review''.
 
З музичних посмертних релізів особливо відзначали саундтрек до фільму «Janis» (1975), для якого знайдено (за словами рецензента Дж. Макдермотта) «сирі, але безцінні» записи виступів співачки 1963-19641963—1964 років<ref name="mcdermott"/>. [[AllMusic]], навпаки, невисоко оцінив цей реліз, зазначивши, що на догоду архівістам виключено два ключових треки, «Piece of My Heart» і «Cry Baby», які лунають у фільмі<ref>{{cite web
|author =
|publication-date=
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>.
[[Файл:Janis_Joplin's_Porsche_356_convertible.jpg|праворуч|міні|250x250пкс|Автомобіль Porsche 356, який належав Дженіс Джоплін. <br/>
Він зберігається в Музеї Зали слави рок-н-ролу, але експонувався також на Виставці психоделічного мистецтва в Х'юстонському музеї.]]
 
|archiveurl = https://www.webcitation.org/613DZ9uQz?url=http://www.janisjoplin.net/news/24/48/Hall-Gets-Joplin-Haul/
|archivedate = 2011-08-19
}}</ref>. Серед експонатів Музею Зали слави був і її [[Porsche 356]], розфарбований у стилі психоделічного мистецтва<ref>{{cite web|url=http://www.rockhall.com/exhibitfeatured/janis-joplin/|accessdate=2008-05-12|title=Janis Joplin|publisher=[[Rock and Roll Hall of Fame]]|deadlink=404|archiveurl=https://web.archive.org/web/20080509060744/http://www.rockhall.com/exhibitfeatured/janis-joplin/|archivedate=2008-05-09}}</ref>. [[1995 у музиці|1995 року]] Дженіс Джоплін була введена в [[Зала слави рок-н-ролу|Залу слави рок-н-ролу]] &nbsp;— посмертно.
 
У 1992 році побачила світ книга Лори Джоплін «Love, Janis» (видавництво Villard)<ref>{{cite web
 
=== Дискографія ===
 
==== Big Brother and the Holding Company ====
{| class="wikitable"
| 1993
| Columbia Legacy
| 3 диски&nbsp;— ASIN: B00000286P
|-
| [[18 Essential Songs]]
| 1999
| [[Legacy Recordings|Sony Legacy]]
| 5 дисків (чотири альбоми і колекція рідкісних видань)&nbsp;— ASIN: B0009YNSK6
|-
| ''Super Hits''
| 2004
| Columbia Legacy
| 3 диски, ASIN: B000BM6ATW; три студійні альбоми 1968–19711968—1971 років, а також додаткові треки
|-
| ''Very Best of Janis Joplin''