Ірландсько-англосаксонське письмо: відмінності між версіями

З часом в [[унціал]] стали все більше просочуватися елементи курсиву, що безперервно розвивався. Таким чином у V сторіччі був порушений принцип розміщення букв рядка в межах двох ліній, об'єднуючий унціал з капітальним письмом, і унціал наблизився до рядкового курсиву. Якщо в капітальному листі тільки зв'язка букви Q була виведена за нижню лінію, небагато чим порушуючи встановлену закономірність рядка, то в курсиві такі «порушення» (подовжена форма букви S та інші) стають звичайними.<br> />

Виникла на основі курсиву модифікація унціального письма, так зване напівунціальне письмо (scriptura semiuncialis) перейняла всі ці нововведення, внаслідок чого писати і читати таке письмо практично стало набагато легше. Верхні і нижні подовження деяких букв (d, h, l, f, p, q) виразно виділяли своєрідні форми цих букв серед інших букв рядка.<br />

Після падіння Римської імперії і переселення народів в Європі виникли цілий ряд нових держав. Держави ці звільнилися від політичного і культурного впливу Риму, і в них стали вільно розвиватися свої види письма, що застосовувалися до того дуже обмежено. Як і раніше швидко розвивається напівунціал. Виникає новий вигляд латинського письма. Їх підрозділяють в основному на чотири великі групи: ірландський-англосакське (Ірландія і Англія), меровінгське (Франція), вестготське (Іспанія) і старо-італійське (Італія).<br />

Найбільший внесок до наступної фази розвитку латинського листа вніс ірландський-англосакське письмо.<br />

Разом з християнською релігією мандруючі ченці-місіонери поширювали і християнське письмо. Таким шляхом напівунціальне письмо перейшло у VI сторіччі до Ірландії, а звідти і далі до найближчих сусідів-англосаксів. Римський курсив був абсолютно невідомий на Британських островах. Тому напівунціальне письмо в цих країнах мав своєрідну форму, іншу, чим на материку. Пізніше різні модифікації англосакського письма стали розповсюджуватися і на материку іммігрантами, відомими під назвою «Шотландських ченців». Вони засновували у Франції, в Німеччині, Швейцарії, Італії монастирі з скрипторіями (писемними палатами; від латинського слова scriptor &nbsp;— писар, писар, переписувач). Виниклі в цих скрипторіях різні школи зіграли помітну роль в подальшому розвитку письма.<br />

Ірландський-англосакське письмо запозичило багато що і від рун (незграбне письмо, поширене у народів Скандинавії, у стародавніх німецьких племен), і від грецького капітального письма, тому округлі букви перетворювалися часто в незграбні і надломлені. У лігатурах (злитих буквах; від латинського слова ligare &nbsp;— зв'язувати), утворених з букв капітального листа і унціала, помічається сміливість виконання, яка пізніше спостерігається тільки в російській в’язів'язі. У письмі впадають в очі акуратні проміжки між словами і мале число скорочень. Їх стало помітно більше в IX сторіччі.<br />

VII–VIIIVII—VIII сторіччя часто називаються «Золотим століттям» ірландської культури. Ця назва обумовлена поза сумнівом і досягненнями в мистецтві письма. Ірландський-англосакське письмо вийшло з вживання лише після закінчення XIII століття (у епоху ранньої готики), не дивлячись на те, що на Британських островах каролінгське письмо був відомий вже в IX сторіччі.