Право Європейського Союзу: відмінності між версіями

{{main article|Конституційне право|КонституційнеКонституція правоВеликої Сполученого КоролівстваБританії|Основний закон ФРН|КонституціїКонституція Франції|Конституційне право США}}

Європейський Союз не має [[Некодифікована конституція|кодифікованої Конституції]], проте, як і будь-який політичний орган, він має закони, які "конституюють" його основні органи управління. Первинними конституційними джерелами є Договір про Європейський Союз та Договір про функціонування Європейського Союзу, які були укладені урядами усіх 28 країн-членів. Договори встановлюють органи ЄС, перелік їх повноважень, обов’язків і роз'яснює про ті сфери, відносно яких ЄС може приймати [[Директива (Європейський Союз)|Директиви]] або [[Постанова (Європейський Союз)|Постанови]]. [[Європейська комісія]] має право на законодавчу ініціативу. Під час [[Законодавча процедура Європейського Союзу|ординарної законодавчої процедури]], [[Рада Європейського Союзу]] (в якому працюють уряди держав-членів) і [[Європейський парламент]] (обирається громадянами) можуть вносити зміни в законопроекти та приймати закони. [[Європейська комісія|Комісія]] наглядає за департаментаментами та різними установами, що виконують або забезпечувють виконання законодавства ЄС. "[[Європейська рада]]" (на відміну від [[Рада Європейського Союзу|Ради Європейського Союзу]], що складається з різних урядових Міністрів) складається з прем'єр-міністрів чи голів виконавчої влади держав-членів. Європейська рада призначає Комісарів та Раду [[Європейський центральний банк|Європейського центрального банку]]. [[Суд Європейського Союзу|Європейський Суд]] є вищим судовим органом, який тлумачить право ЄС, і розвиває його через прецедент. Суд може перевірити законність дій інститутів ЄС, згідно з договорами. Він також може приймати рішення щодо претензій про порушення законів ЄС державами-членами і громадянами. 

З моменту свого заснування, ЄС діє у напрямку збільшення кількості національних та [[Глобалізація|глобалізації]] правових систем. Мається на увазі, що як Європейський суд, так і національні суди вищої інстанції мають розвивати принципи вирішення [[Міжнародне приватне право|правових колізій]] між різними системами. В межах самого ЄС, позиція Європейського Суду полягає в тому, що якщо закон ЄС суперечить положенням національного права, то право ЄС має пріоритет. Перший подібний відомий випадок - Коста проти "ЕНЕЛ" - мав місце у 1964 році, міланський юрист і колишній акціонер енергетичної компанії, по імені Коста відмовився сплатити рахунок за електроенергію енергетичній компанії [[Enel|ЕНЕЛ]], виступаючи проти [[Націоналізація|націоналізації]] італійських енергетичних корпорацій. Він стверджував, що італійський закон націоналізації суперечить [[Римські договори|Римському договору]], і звернувся як до Італійського Конституційного Суду, так і до Суду Європейського Союзу за ст. 267 ДФЄС. Італійський Конституційний Суд дав висновок, що оскільки закон про націоналізацію діяв з 1962 р., а договір набрав чинності з 1958 р., претензії Кости є безпідставними. Напротивагу, Міжнародний суд постановив, що, зрештою, Римський договір не перешкоджає енергетичній націоналізації, і в будь-якому випадку, відповідно до положень договору, тільки комісія могла б подали позов, а не пан Коста. Однак, в цілому, Коста мав право заявити про конфлікт договору та національного законодавства, і суд буде зобов'язаний розглянути його звернення, якщо відсутні апеляційні скарги щодо його рішення. У аналогічній справі ''Van Gend en Loos'' — Суд постановив, що держави-члени "обмежили, хоча й тільки в окремих сферах, свої суверенні права і, таким чином, створили звід правил, що регулює діяльність своїх громадян і органів влади" на основі взаємності". Право ЄС, незалежно від джерела, не може бути скасоване положеннями внутрішнього законодавства без того, щоб правова основа Союзу була поставлена під сумнів. Іншими словами, будь-який подальший односторонній акт держави-члена є незастосовним. Подібним чином, у справі Управління фінансами проти Simmenthal SpA, компанія Simmenthal SpA стверджувала, що громадський санітарний контроль зборів з імпорту яловичини з Франції до Італії відповідно до законодавства Італії в 1970 році суперечить двом постановам від 1964 і 1968 років. Суд заявив, що "згідно з принципом пріоритету права ЄС, безпосередньо застосовні акти установ" (такі як, регламенти у справі) "автоматично надають статус незастосовних будь-яким суперечним їм положенням чинного національного законодавства". Це було необхідно для запобігання відповідній відмові у застосуванні договірних зобов'язань, прийнятих безумовно і безповоротно державами-членами, що могло б поставити під загрозу фундаментальні основи ЄС. Але, незважаючи на позиції Суду, національні суди держав-членів не підтримали такий результат дослідження.

Загалом, хоча й усі держави-члени ЄС визнають, що право ЄС має примат над національним правом, що узгоджено в договорах, вони не визнають [[Суд Європейського Союзу|Суд]] останньою інстанцією щодо основних конституційних питань, пов'язаних з демократією і правами людини. У Сполученому Королівстві основний принцип полягає в тому, що парламент, як символ вираження суверенної демократичної легітимності, може приймати рішення на власний розсуд щодо ухвалення законодавства всупереч праву ЄС. Однак це станеться тільки у разі вираженого прагнення народу вийти з ЄС. У справі  ''R (Factortame Ltd)'' проти державного міністерства транспорту вказано, що "будь-яке обмеження свого суверенітету, встановлене парламентом при прийнятті Акту про європейські співтовариства 1972 року, було цілком добровільним" і тому "зрозуміло", що британські суди мають за обов`язок "відхиляти будь-які правила національного законодавства, що опиняються в конфлікті з будь-якою безпосередньо застосовною нормою права ЄС". Зовсім нещодавно [[Верховний суд Великої Британії|Верховний Суд Сполученого Королівства]] зазначив, що в справі  ''R (HS2 Action Alliance Ltd)'' проти державного міністерства з транспорту, незважаючи на те, що Конституція Сполученого Королівства є некодифікованою, існують «основоположні принципи" загального права, і парламент не скасовував і не мав намір скасувати ці принципи при прийнятті Акту Про європейські співтовариства 1972 року.

Позиція Конституційного Суду Німеччини, покладена в основу рішень ''Solange I'' і ''Solange II'', полягає тому, що якщо акти ЄС не відповідають основним конституційним правилам і принципам (зокрема, демократії, [[Верховенство права|верховенству права]] та [[Держава загального добробуту|соціальним принципам держави]]), то вони не можуть переважати над правом Німеччини. Більшість інших держав-членів висловили аналогічні застереження. Це говорить про те, що легітимність ЄС спирається на найвищу владу держав-членів, його фактичну відданість правам людини і демократичне волевиявлення народу.

На відміну від держав-членів, співвідношення права ЄС та [[Міжнародне право|міжнародного права]] дискутується, зокрема, у зв’язку з [[Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод|Європейською конвенцією з прав людини]] та Організацією Об'єднаних Націй. Всі держави-члени ЄС є учасниками обох організацій в рамках міжнародних договорів. Договір про Європейський Союз, стаття 6(2), вимагає від ЄС приєднатися до [[Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод|ЄКПЛ]], але це "не зачіпатиме компетенції Союзу, визначеної в договорах". Це визнавалося за необхідне до вступу в силу [[Лісабонська угода|Лісабонського договору]] 2007 року для того, щоб ЄС забезпечив належний захист правам людини під контролем зовнішнього [[Європейський суд з прав людини|Європейського Суду з прав людини]] в [[Страсбург|Страсбурзі]]. Однак, в Opinion 2/13, після запиту Комісії про розгляд плану приєднання, Суд у Люксембурзі висловив п'ять головних причин, чому на його думку, угода про приєднання в її теперішньому вигляді несумісна з установчими договорами. Ці міркування розглядалися більшістю коментаторів як завуальоване захоплення влади Судом, але вони означають необхідність для Комісії створити новий договір про приєднання.

Відповідно до статей 3(5), 21, 34 і 42 ДЄС, ЄС також повинен поважати принципи [[Статут ООН|Статуту Організації Об'єднаних Націй]]. Після [[Терористичний акт 11 вересня 2001 року|терактів 11 вересня]] у [[Всесвітній торговий центр|Всесвітньому торговому центрі]] у Нью-Йорку, [[Рада Безпеки ООН]] ухвалила резолюцію про заморожування активів осіб, підозрюваних в тероризмі, пов'язаних з [[Осама бен Ладен|Усамою Бен Ладеном]]. Це також стосувалося громадянина [[Саудівська Аравія|Саудівської Аравії]] - Каді. Швеція заморозила його активи у відповідності з положеннями ЄС, які надали чинності резолюції Ради Безпеки ООН. У справі Каді проти Комісії, містер Каді заявив, що відсутні будь-які докази того, що він був пов'язаний з тероризмом, також заявив, що був позбавлений [[Право на справедливий суд|права на справедливий судовий розгляд]] - одне з основних прав людини. Позиція генерального адвоката Мадуро, пригадана [[Аарон Барак|Аароном Бараком]] - головою Верховного Суду Ізраїлю, наголошує на тому, що "коли гуркочуть гармати, нам особливо потрібні закони". Суд постановив, що навіть член ООН не може діяти всупереч принципам, які є частиною правового порядку співтовариства. У результаті ЄС виробив правило, що в межах певних принципів [[jus cogens]] позиція інших судів може бути пріоритетною. Зміст цих основних принципів залишається відкритим для [[Діалог|діалогу]], що триває між вищими судами Європи.