Вікіпедія

Led Zeppelin: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
→‎Історія гурту: абізяна перекладала
Рядок 33:
 
=== Заснування ===
Рішення [[Джефф Бек|Джеффа Бека]] організувати власний колектив спричинило остаточний розпад «[[The Yardbirds]]» вісім місяців потому  — [[7 липня]] [[1968]] року. Отож [[гітарист]] [[Джиммі Пейдж]], який мав усі права як на [[бренд]] гурту, так і на його концертні зобов'язання, мусив хутко віднайти нових побратимів. Разом з [[Пітер Ґрант|Пітером Ґрантом]], який до цього також працював із [[квінтет]]ом, який розбігся, він розпочав пошук. Тоді за [[Джиммі Пейдж|Пейджем]] склалася репутація [[Музична сесія|сесійного]] гітариста. Його вже бачили в таких командах як [[The Who]], [[The Kinks]], [[Donovan]] та багатьох інших, тож заклик музиканта не залишився поза увагою. Першим, кого запросили, став бас-гітарист [[Джон Пол Джонс]] (Пейдж познайомився з ним у квітні [[1968]] року під час співпраці з [[Donovan]]). Він прочитав статтю в журналі ''[[Disc (часопис)|Disc]]'' і за порадою дружини зателефонував Пейджу.
 
Перший кандидат на роль вокаліста &nbsp;— [[Террі Рід]] (він, як з'ясувалося, вже був пов'язаний контрактом із менеджером Міккі Мостом) порекомендував Пейджу молодого [[бірмінгем]]ського [[співак]]а [[Роберт Плант|Роберта Планта]], відомого за участю в гуртах [[Band of Joy]] та [[Obs-Tweedle]]. Побувавши влітку того самого року на концерті останніх у [[Волсолл]]і, Ґрант та Пейдж були взахваті. Джиммі найбільше вразило виконання солістом «[[Somebody to Love (пісня Jefferson Airplane)|Somebody to Love]]» з доробку [[Jefferson Airplane]]<ref name="rollingstone.com">Stephen Davis [http://www.rollingstone.com/news Power, Mystery And The Hammer Of The Gods The Rise and Fall of Led Zeppelin] Rolling Stone</ref>. ''«Від цих первісних завивань мені зробилося моторошно. Це був той самий голос, який я шукав. Він співав уже кілька років і при цьому лишався практично невідомим. Як таке могло статися, мені досі не втямки»''<ref name="The Long Shadow Of Led Zeppelin">Майкл Ґілмор [http://www.rollingstone.com/news The Long Shadow Of Led Zeppelin] Rolling Stone</ref>, &nbsp;— згадував він. Компаньйони мигцем надіслали співакові запрошення до складу нового гурту. [[Роберт Плант|Плант]] нараз погодився<ref>[https://archive.is/20120728130043/www.billboard.com/bbcom/bio/index.jsp?pid=5047&cr=artist&or=ASCENDING&sf=length&kw=Led%20Zeppelin Billboard.com: біографія Led Zeppelin] {{ref-en}}</ref>.
 
Незабаром Пейдж запросив Планта на власний катер. І пливучи [[Темза|Темзою]], молодики ділилися один з одним своїми музичними вподобаннями<ref name="rollingstone.com"/>. Виявилося, Плант глибинно знає [[США|американський]] [[кантрі-блюз]] (його улюбленими виконавцями були [[Скіп Джеймс]], [[Букка Вайт]], [[Мемфіс Мінні]]) та закоханий у міфологію «[[Володар перснів|Володаря перснів]]» (звідси й назва гурту ''«Obs-Tweedle»''). Це приємно здивувало Пейджа. Він зіграв на гітарі «[[Babe I'm Gonna Leave You]]», пісню з репертуару американської [[бард]]ки [[Джоан Баез]] і розповів, що волів би в цій пісні показати світлі й темні боки &nbsp;— гранично контрастно, в геть новому контексті.
{|
|{{початок цитати}}
''Ми ніби користувалися однією колодою карт. Одразу-бо відчувається, коли перед тобою людина, що найзаповітніші двері прочинила трохи ширше од інших. Такою людиною був Джиммі. Як він убирав у себе ідеї, як при цьому тримався, &nbsp;— усе це було незрівнянно вищим за все, з чим мені доти доводилось стикатись. На мене він справив якнайсильніше враження.''<ref name="The Long Shadow Of Led Zeppelin"/>
{{кінець цитати|джерело={{статья|заглавие= Роберт Плант, інтерв'ю|автор издания= Rolling Stone|год=2006}}}}
|}
Рядок 48:
Тепер хлопцям треба був [[барабанщик|драмер]], на місце якого Пейдж розглядав різних сесійних перкусіоністів: Клема Каттіні ({{lang-en|Clem Cattini}}), Ейнслі Данбара ({{lang-en|Aynsley Dunbar}}), Бі Джея Вілсона з [[Procol Harum]], [[Джинджер Бейкер|Джинджера Бейкера]] з [[Cream]]. Серед інших кандидатур був і такий собі Пол Френсіс ({{lang-en|Paul Francis}}). Новоспечений [[фронтмен]] радив свого товариша із [[Band Of Joy]]&nbsp;— молодого ударника з [[Реддіч]]а [[Джон Бонем|Джона Бонема]]. У червні [[1968]] року Пейдж і Ґрант, захоплені виступом Бонема в складі гурту [[Тім Роуз|Тіма Роуза]] на концерті в [[Гемпстед]]і, запропонували йому співпрацю. Барабанщик, який уважав The Yardbirds ''«гуртом з минулого, що не має майбутнього»'', попервах був скептичний; окрім того, він уже отримав цікаві пропозиції від [[Джо Кокер]]а й [[Кріс Фарлоу|Кріса Фарлоу]]. Планту довелося надіслати 8 телеграм у волсоллський [[паб]] ''«Three Men in a Boat»'', де Бонем частенько бував; 40 телеграм туди ж скерував і Ґрант. У решті решт барабанщик пристав на пропозицію, вирішивши, що музика нового гурту набагато цікавіша за все, що виконували на той час Кокер і Фарлоу.
 
У вересні [[1968]]-го четвірка відбула свої перші репетиції в невеличкій кімнатці квартири, розташованій під музичною крамницею на Джерард-стріт у [[лондон]]ському [[Сохо]]. Пейдж запропонував зіграти «Train Kept A-Rollin'», &nbsp;— трек із репертуару Yardbirds, популярний у [[рокабілі]]-версії [[Джонні Бернетт]]а. «Ледве-лишень заграв Джон Бонем, як ми дібрали: гряде щось видатне. Із ним ми негайно зімкнулись у єдине ціле»[18],<ref name="The Long Shadow Of Led Zeppelin"></ref>,&nbsp;— згадував Джон Пол Джонс. Часопис [[Kerrang!]] так змальовував першу репетицію гурту:
{{Виписка|''...І ось четверо стоять віч-на-віч: хвилюванням і передчуттями просякнуте повітря. 24-річний гітарист Джиммі Пейдж та 22-річний бас-гітарист Джон Пол Джонс — уже досвідчені сесійні музиканти... Але обидва уперше опиняються в одному репетиційному приміщенні з 19-річними Робертом Плантом та Джоном Бонемом. Кімнатка зовсім маленька: місця має рівно стільки, «скільки треба», щоб умістити їх чотирьох із своїм обладнанням, і зовсім уже крихітна, щоб можна було приховати некомпетентність, коли вона раптом проявиться. Видавши риф, просто щоб пересвідчитися в тому, що звук із його динамику йде «оглушливий», Пейдж кидає погляд на Джонса й пропонує для початку пройтися рок-н-рольною класикою: «Train Kept A Rollin’». Басист не надто вже з нею знайомий, але — йде коротка інструкція, і старт узятий. Бонем за своєю установкою — справжній монстр; грає з потугою і нестямою, яких ні Пейдж, ні Джонс раніше не бачили. Вокаліст — є на що подивитись: високий, стрункий, звивиста грива струшується в такт биттю Бонама; пронизливий вокал, подібний до завивання [[Банши|банші]], лунає над загальним гуркотом. Поєднання чотирьох элементів таке потужне, що, закінчивши пісню всі четверо завмирають і... вибухають сміхом. Почасти — від полегшення, почасти — тому що розуміють: щойно з ними відбулося щось дуже важливе. Пізніше Пейдж не зможе пригадати, які ще пісні вони разом зіграли того вечора, — настільки вразив його той початковий звуковий штурм. І не раз ще ці четверо музикантів спричинять той самий ефект''<ref name="ReferenceA">Kerrang! Issue # 1244 January 17 2009. In the Beginning. Rod Yates. Стор. 26-29</ref>|''Род Йєйтс''|''«При початках»''|''Kerrang! # 1244, 17 січня 2009 р.''}}
 
Рядок 55:
{{Виписка|''...Збентеження розвіялось, тільки-но квартет вийшов на сцену, де, крім «[[Train Kept A Rollin’]]», виконав пісні, які незабаром увійшли до дебютного альбому, — «[[Communication Breakdown]]», «[[I Can’t Quit You Baby]]» та епічний джем «[[Dazed and Confused]]». Пізніше того самого вечора The New Yardbirds виступили в «Pop-Club», [[Брондбю]]. Місцевий оглядач писав про цей концерт: «Джиммі Пейдж зібрав новий гурт. Музика достоту така сама, тільки краща, аніж будь-коли». Планту, одначе, дісталось на горіхи: «Беззаперечно, співак він добрий. Таж йому майже не обов'язково звиватися всім тілом, немовбито в нього щойно луснув [[апендикс]], еге-ж?» Невдовзі стане зрозуміло: преса так ніколи до кінця й не зможе прийняти Led Zeppelin.''<ref name="ReferenceA"/>|''Род Йєйтс''|'«При початках»'|Kerrang! # 1244, 17 січня 2009 р.}}
 
Повернувшись додому, хлопці допомогли [[Пі Джей Пробі|Пі Джею Пробі]] в останній студійний день роботи над його альбомом. ''«Я просто попрохав їх зіграти що-небудь, поки не придумаю текст. Тоді вони не були ще Led Zeppelin. Вони називались The New Yardbirds і збирались стати моїм гуртом»'', &nbsp;— згадував Пробі. Дійсно, в альбомі співака «Three Week Hero» (1969) є [[попурі]] «Jim’sJim's Blues/George Wallace Is Rollin' In This Mornin'», де йому акомпанують усі учасники Led Zeppelin, включно з Плантом на [[Губна гармоніка|губній гармоніці]]. Уже за 12 діб по завершенні скандинавського туру квартет у лондонській [[Olympic Studios]] став до запису дебютного альбому.
 
==== Назва «Led Zeppelin» ====
Годиться вважати, що свою нову й всесвітньо відому назву «Цеппеліни» отримали з легкої руки [[барабанщик|ударника]] [[The Who]] [[Кіт Мун|Кіта Муна]]. Якось він пожартував, що новий проект Пейджа "полетить, як «свинцевий'' [[дирижабль]]''» ({{lang-en|Lead Zeppelin}})<ref>Led Zeppelin The Story of a Band and their Music 1968–19801968—1980.&nbsp;— 2005.&nbsp;— С. 36, ISBN 100879308710.</ref>. [[Джиммі Пейдж|Джиммі]], не довго мудруючи, змінив назву команди на ''«Led Zeppelin»'' (літеру «а» прибрали за порадою менеджера гурту&nbsp;— [[Пітер Ґрант|Пітера Ґранта]]&nbsp;— оскільки, за його словами, «ці тупі американці ({{lang-en|thick Americans}}) прочитають назву гурту як Лід Зеппелін»<ref>Hammer of the Gods (LPC).&nbsp;— 1995.&nbsp;— С. 32, 44, 64, 190, 225, 277 ISBN 0330438591.</ref><ref>[http://www.jimmypageonline.com/11318/42826.html Jimmy Page Online] {{ref-en}}</ref>). Однак пізніше [[Джон Ентвілст]], басист того самого ансамблю, стверджував, що ця історія &nbsp;— не більш як [[легенда]]: ідея насправді належала йому, причому він планував так назвати власний сольний проект, про що розповів [[Річард Коул|Річардові Коулу]], гастрольному менеджеру (спочатку [[The Who]], а відтак [[The Yardbirds]]), який, власне, переказав це Пейджу.
 
Журнал Kerrang!, уточнюючи хронологію подій та імена учасників, Ентвістла згадував мигцем, ніяк не підтверджуючи його версію:
{{Виписка|Травень [[1966]] року, IBC Studios, Лондон. Джиммі Пейдж керує студійною сесією: записується «Bolero» Джеффа Бека. У контрольній залі він сідає покурити з Кітом Муном, барабанщиком The Who, який — із бас-гітаристом Джоном Полом Джонсом та піаністом [[Нікі Гопкінс]]ом — також бере участь у записі. Маючи на увазі музикантів, що його оточували, Пейдж жартома пропонує зібрати новий гурт, але з Джоном Ентвістлом з The Who замість Джонса. Мунові подобається ідея, але він кепкує: гурт завалиться, як «свинцевий дирижабль» («lead zeppelin»). Два роки потому, розмірковуючи над назвою гурту, Пейдж згадує репліку Муна. Він згадує цю назву при Ґранті, на що той посміхається і схвально киває. Пізніше Ґрант запропонує писати назву «Led Zeppelin», аби не виникло плутанини з вимовою.{{oq|en|May 1966, IBC Studios, London. Jimmy Page is overseeing the recording of Jeff Beck's Bolero. In the control room he shares a smoke with The Who's drummer Keith Moon , who's playing on the session alongide bassist John Paul Jones and pianist Nicky Hopkins. Aware of the calibre of the musos aroun him, he laughingly suggests to form a band, but with The Who's bassist John Entwistle in place of Jones. Moon loves the idea, but jokes they'd go like a 'lead zeppelin'. Two years later, as Page is searching for a band's name, he recalls Moon's comment. Running it past Grant, the menager smiles and nods his approval. Later, Grant will suggest they spell it Led Zeppelin so there can be no confusion as to it's pronunciation.}}|Род Йєйтс|'«In the Beginning»'| Kerrang! # 1244, 2009}}
 
Сам Пейдж на питання Дейва Шулпса з [[Trouser Press]] про те, хто ж з двох усе ж таки запропонував назву, відповідав: «Мун, без сумніву, хоч би що щодо цього каже Ентвістл… Ба більше, я цілковито переконаний у тому, що [[Річард Коул]] спитав у Муна дозволу на використання назви. Просто Ентвістл був засмучений тим, що ті, перші «Led„Led Zeppelin»Zeppelin“<ref>Йшлося про вище згаданий Kerrang! склад, який планували в часи запису "Beck’s„Beck's Bolero"Bolero“: Пейдж, Мун та Нікі Гопкінс; Пейдж твердив, що в числі претендентів, опріч Ентвістла, розглядались Стів Марріотт та Стів Вінвуд.</ref> так і не злетіли».
 
==== Контракт з [[Atlantic Records]] ====
Рядок 76:
Невдовзі Пітер Ґрант вирішив, що його підопічним необхідно виступити в [[США|Америці]]. Він скористався тим, що [[The Jeff Beck Group]] скасували тур на підтримку [[Vanilla Fudge]] (гурту, що також записувався на Atlantic Records), зателефонував організаторам концертів і запропонував натомість новий гурт, а заручившись згодою, доручив [[Річард Коул|Річардові Коулу]] провести це міні-турне. [[23 грудня]] Коул зустрів гурт у [[Лос-Анджелес]]і, розмістив гастролерів у готельному номері «Шато-Мормон» на [[Бульвар Сансет|Сансет Стрип]] і негайно влаштував концерти в кількох популярних клубах, зокрема, у «[[Whiskey a Go Go]]». [[26 грудня]] Led Zeppelin офіційно дебютували на американській сцені в [[Денвер]]і, центральному місті [[штат]]у [[Колорадо]] (їх запросив [[промоутер]] Баррі Фей), зігравши з [[Vanilla Fudge]], [[Taj Mahal]] як гурт, що відкриває концерт. Місцеву пресу виступ не вразив; несхвальною була й реакція часопису Rolling Stone.
 
Гурт вилетів до [[Каліфорнія|Каліфорнії]] і там зчинив фурор концертами в [[Сан-Франциско|сан-франциській]] залі Filmore Auditorium, де, виступивши на розігріві, затьмарив визнаних зірок, [[Taj Mahal]] та [[Country Joe and the Fish]]. На фінальному концерті туру в залі Filmore East [[31 січня]] [[Iron Butterfly]] навіть відмовилися після Led Zeppelin виходити на сцену. Пейдж згадував, як «…зі сцени відчував, що з публікою відбувається щось надзвичайне...надзвичайне… Немовби в залі перед тим був [[вакуум]], і ми з'явилися щоб його заповнити».
 
=== Ранні кроки (1968-70) ===
 
[[Файл:Led Zeppelin logo.svg|thumb|left|<center>Логотип гурту, що використовується з [[1973]] року</center>]]
Робота над дебютним альбомом почалася восени [[1968]] року у [[лондон]]ській [[Студія|студії]] ''[[Olimpic Studios]]'' ще за старої назви колективу. Для Планта це був перший досвід роботи у професійній студії звукозапису. «Звук був напрочуд важким і снажним...снажним… Мій голос тоді лишав бажати ліпшого, проте наш ентузіазм у поєднанні з відмінним звучанням гітари Джиммі...Джиммі… це було просто забійно», &nbsp;— згадував вокаліст.
 
Гурт успадкував кілька пісень від The Yardbirds: '''«Dazed and Confused»''' та '''«How Many More Times»'''. '''«Babe, I'm Gonna Leave You»''' за пропозицією Роберта Планта таки запозичили в [[Джоан Баез]]. Це породило безліч пересудів про [[плагіат]] Пейджа, але останній був одним з авторів цих пісень. Що гурт розпався, він мав повне [[Авторське право|право]] включати ці композиції до свого [[репертуар]]у. Окрім цих пісень до лонґ-плею увійшли ще 6 речей, які були створені під час запису в [[Студія|студії]]. Пейдж говорив згодом, що навмисно склав альбом із матеріалу, добре обіграного в ході скандинавських гастролей<ref>Певні речі з виконаних тоді, виявилися незаписаними, зокрема, «Flames» Елмера Ґантрі й «As Long As I Have You» [[Ґарнетт Міммс]], відома в інтерпретації [[Дженіс Джоплін]].</ref> У пісенні аранжування були включені деякі студійні імпровизації, але обшири їхні свідомо вирішили звести до мінімуму.
Рядок 88:
{{Виписка|''Ніхто в року ні до ні після не міг зрівнятись з Пейджем у його вмінні драматизувати звук. Це він змусив барабани Джона Бонама нуртувати, як вулканічнічні виверження; допоміг вокалу Роберта Планта вібрувати так, неначе він сходив з [[Олімп]]у. Навіть кунштові басові партії Джона Пола Джонса були поліпшені в студії, зазвучавши з доти нечуваною чистотою. Але головне, Пейдж віртуозно маніпулював звуком власної гітари — так, що той постійно змінював кольори й відтінки подібно до блюз-рокового хамелеона.<br />{{oq|en|No one in rock before or since has equalled Page’s flair for the dramatic. He made John Bonham’s drums sound like volcanic eruptions and Robert Plant’s vocals reverberate as if they were sung from the top of Mount Olympus. Even John Paul Jones’s nimble bass benefitted from Page’s studio acumen, as thanks to him it grooved with unprecedented clarity. But above all, Page was able to manipulate the sound of his own guitar so that it changed colors and hues like some blues-rock chameleon. }}|Guitar World, 1993}}
 
На відміну від [[The Beatles]] чи [[The Rolling Stones]], Led Zeppelin не мали студійного ментора (на кшталт [[Джордж Генрі Мартін|Джорджа Мартіна]] або [[Джиммі Міллер]]а). Музичним мозком гурту став Джиммі Пейдж, у якого накопичилася безліч нових ідей ще з доби Yardbirds. ''«Там мені дозволялося багато імпровізувати на сцені, і я почав поступово писати 'щоденник нових ідей', який згодом використовував у Zeppelin. Але крім старих ідей виникла нова: на ґрунті акустичних звукових полотен створити звучання, в якому поєдналися б блюз, хард-рок та акустика &nbsp;— з потужними рефренами, що все це вінчатимуть. Музика, в якій було б громаддя кольорів та відтінків»'', &nbsp;— пізніше згадував він. Пейдж постійно експериментував із звуком і проявив себе як продюсер-новатор, самостійно вибудувавши унікальне звучання Led Zeppelin, винайшовши й зреалізувавши нові студійні ефекти (зокрема, «випереджальну луну»).
 
Важкий [[блюз-рок]], який уже до того часу грали [[Cream]], [[The Jimi Hendrix Experience]] тощо, дістав абсолютно інше трактування<ref>[http://www.allmusic.com/album/led-zeppelin-r11459 AMG, Led Zeppelin I] {{ref-en}}</ref>. Led Zeppelin I був визнаний поворотним пунктом для хард-року й хеві-металу, які у цьому альбомі дістали новий шлях поступу. Навдивовижу високий вокал [[Роберт Плант|Планта]], новаторська робота [[Джиммі Пейдж|Пейджа]], який витворив власний неповторний [[Музичний стиль|стиль]] загострено-забійного [[Риф (музика)|рифу]], віртуозний бас та потужні барабани створили ще іншу гілку [[Рок-музика|рок-музики]]&nbsp;— [[хард-рок]] ({{lang-en|hard rock}} &nbsp;— «важкий рок»). Саме з цього [[Музичний альбом|альбому]] годиться розпочинати відлік ери цього стилю.
 
[[Файл:Hindenburg burning.jpg|thumb|<center>Світлина палаючого [[LZ 129 «Гінденбург»]] в [[1937]] році, подібного до того, який використовується на [[Обкладинка|обкладинці]] дебютного альбому гурту</center>]]
Успішне американське турне зробило свою справу: замовлення на платівку становили 50 тисяч примірників, а до [[1975]] його прибутки склали 7 мільйонів [[Долар США|доларів]]. Дивоглядний факт з'яви альбому вражає: записаний усього за 30 [[Година|годин]] за 1750 [[Фунт стерлінгів|фунтів стерлінґів]] (за свідченням Пітера Ґранта), він зробився одним з найпопулярніших в історії, здобувся на 10 місце в [[Billboard 200]] та на 6 в [[UK Albums Chart]] й став мультиплатиновим, як і майбутні твори гурту{{sfn|AllMusic|2012}}{{sfn|Wall|2009|pp=147, 152}}.
 
Критики, назагал, зустріли альбом м'яко, втім деякі видання, такі як [[тижневик]] [[Rolling Stone]], звинуватили гурт у занадто фривольному поводженні з класикою блюзу, яке межувало з [[плагіат]]ом, що започаткувало багаторічну війну гурту з [[Четверта влада|''«Четвертою владою»'']], яка лише загострювалась зогляду на агресивну тактику Ґранта. Незважаючи на це, до моменту початку роботи над другим альбомом керівництво Atlantic Records, що раніше тримало Led Zeppelin у фаворі, за словами Пейджа, «остаточно впало в [[екстаз]]» від гурту.
 
Найбільшої популярності набули такі пісні як: '''«Dazed and Confused»''' ({{audio|Led Zeppelin Dazed and Confused.ogg|слухати}}), '''«Good Times Bad Times»''' ({{audio|Led Zeppelin - Led Zeppelin I - 01 Good Times Bad Times.ogg|слухати}}) та '''«Communication Breakdown»'''
 
==== Записи на телебаченні та радіо ====
Завершивши в лютому европейський тур, Led Zeppelin [[21 березня]] дали єдиний концерт для британського телебачення, виконавши «Communication Breakdown» у програмі BBC-2 ''How Late It Is''. Два дні потому квартет записався на радіо в передачі Джона Піла ''Top Gear''. По короткому відпочинку у квітні гурт вирушив у друге американське турне. Коли перша поїздка виявилась збитковою, то повторна принесла (після підрахунку всіх видатків) прибуток сумою 150 тисяч долярів.
 
Після повернення гурт запросили [[27 червня]] 27 виступити на BBC-1 в лондонській залі Playhouse Theatre для телепрограми ''«In Concert»''. Зігравши на фестивалі блюзу та прогресивного року в Баті, Led Zeppelin дали [[тріумф]]альний [[концерт]] у [[лондон]]ському [[Альберт-холл|Роял Альберт-голлі]], після якого значно покращилося ставлення до гурту на Батьківщині. Відбувши червень удома, гурт [[5 липня]] почав треті американські гастролі виступом на поп-фестивалі в Атланті, Джорджія. За рік свого існування гурт уже мав у своєму активі чотири американські й чотири британські концертні турне (з 139 &nbsp;концертів лише 33 &nbsp;відбулися в Британії), з об'єктивних причин пропустивши тільки [[Вудсток]].
 
[[17 жовтня]], розпочавши четвертий американський тур, він став першим рок-гуртом в історії, який запросили виступити в нью-йоркському [[Карнегі-хол|Карнеґі-голлі]]. Поскрізь не лише на глядачів, а й на музичних критиків справила враження свобода творчості, що царювала на сцені. Жоден виступ команди не скидався на попередній; композиції постійно видозмінювались у перебігу імпровизацій. Роберт Плант згадував:
Рядок 110:
 
==== ''Led Zeppelin II'' ====
Альбом «Led Zeppelin II» записувався в кількох американських студіях, &nbsp;— за тим як колектив просувався країною. Хлопці безперестанно гастролювали, відчувалася нестача свіжого матеріалу, тому більшість пісень було перероблено з концертної програми, використовуючи [[блюз]]ові та рок-н-рольні стандарти (щонайменше три треки, &nbsp;— «Whole Lotta Love», «The Lemon Song», «Bring It On Home», &nbsp;— вибудовані на основі блюзових стандартів, що входили в тогочасний репертуар гатролерів)<ref>[http://www.connollyco.com/discography/led_zeppelin/led2.html Connollyco.com: Дискографія Led Zeppelin]{{ref-en}}</ref><ref>[http://www.allmusic.com/album/led-zeppelin-ii-r11460 AMG: Led Zeppelin II]{{ref-en}}</ref>. Проте вони насичені цікавими розгорнутими інструментальними [[соло]], збудовані на простих та яскравих [[Риф (музика)|рифах]], переробках класичних [[блюз]]ових мелодій. Платівка вийшла важкою, брутальною та абсолютно прямолінійною.
 
Вона містила щонайменше три хіти, які гурт виконував на всіх своїх концертах: «Whole Lotta Love», «Heartbreaker» та «Moby Dick». '''«Whole Lotta Love»''' ({{audio|Led Zeppelin Whole Lotta Love.ogg|слухати}}) стала першим хітом і посідає 75 місце в списку найкращих п'ятисот пісень за всю історію музики. Джиммі Пейдж назвав її ''«грубою та некультурною піснею»''.
Рядок 127:
[[1970 рік у музиці|1970]] рік Led Zeppelin відкрили британськими гастролями, в ході яких дали концерт у лондонському [[Альберт-холл|Роял Альберт-голлі]], відомий ще й тим, що саме там Пейдж познайомився з французькою моделлю Шарлоттою Мартен, із якою мав відтак довгий і бурхливий роман. У лютому Роберт Плант дорогою на концерт гурту [[Spirit (гурт)|Spirit]] потрапив в автомобільну аварію, та встиг видужати до початку европейських гастролей.
 
Вони стартували з неприємного інциденту: напередодні першого ж концерту в [[Копенгаген]]і Єва фон Зеппелін, дальня родичка [[винахідник]]а та [[піонер]]а в будуванні [[дирижабль|дирижаблів]] [[Граф (титул)|графа]] [[Фердинанд фон Цеппелін|Фердинанда фон Цеппеліна]], погрожувала гуртові, що забере право на використання фамільної назви через суд. Тож аби не дражнити долю, [[28 лютого]] [[1970 рік у музиці|1970]] року Led Zeppelin виступили перед приголомшеними [[Данці|данцями]] під назвою The Nobs<ref>[http://web.archive.org/20060401020355/www.billboard.com/bbcom/bookshelf/article_display.jsp?vnu_content_id=1001958757 Keith Shadwick Led Zeppelin 1968–19801968—1980: The Story Of A Band And Their Music (уривок&nbsp;— на Billboard.com)]{{ref-en}}</ref>, обігравши таким чином ім'я свого европейського промоутера [[Клод Нобс|Клода Нобса]].
 
У квітні 1970 року Led Zeppelin вирушили в п'яте американське турне, за підсумками якого заробили (за підрахунками ''[[The Daily Mirror]]'') 800 тисяч доларів. Програму довелось скоротити (замість 29 концертів відбувся 21), щоб устигнути на [[Бат (фестиваль)|фестиваль у Баті]] ({{lang-en|Bath Festival of Blues and Progressive Music}}), де гурт ділив сцену з [[Jefferson Airplane]], [[Френк Заппа|Frank Zappa and the Mothers of Invention]], [[The Byrds]], [[Карлос Сантана|Santana]] й іншими відомими виконавцями.
 
==== ''Led Zeppelin III'' ====
Відбувши ще кілька коротких серій концертів у [[США]], де кожний виступ тривав по 3-4 години через довгі [[Імпровізація (музика)|імпровізації]], гурт узяв творчу відпустку для роботи над третім альбомом, &nbsp;— уперше за 2,5 року практично безперервних гастролів. Плант запропонував Пейджу гайнути з ним до розташованого в горах обійстя, щоб знайти натхнення на лоні природи. ''«Я подумав: написати кілька каліфорнійських, сан-франциських блюзів ми зможемо, перебуваючи лише в цілковито особливому місці»'', &nbsp;— говорив з цього приводу Плант. Музиканти усамітнилися на Півночі [[Вельс]]у, оселившись у відлюдненому котеджі ''Брон-ер-айр'' ({{lang-en|Bron-Yr-Aur}}, у перекладі з валійської &nbsp;— ''«золоті перса»''; на конверті альбому, що з'явився, допущено помилку в назві треку ''«Bron-Y-Aur Stomp»''). Робота, яка тут почалась у мобільній студії [[Rolling Stones]], була продовжена у маєтку Гелді Ґрейндж і завершилася в [[жовтень|жовтні]] [[1970]] року. Джиммі Пейдж описував атмосферу, в якій народжувався альбом:
{{цитата|автор=Джімми Пейдж, Trouser Press, 1975|Умиротвореність місцини, власне, й задала тональність усьому альбому. Звісно, ми не стали б тут гуркотіти своїми стоватними «Маршалами». Я... цікавився й перед тим класичною гітарою, тож — у котеджі, де не було електрики, — пришов час акустики. Нам і на думку не спало від неї відмовитися, адже це збіглося із змінами <в стилі> гурту. Найменше ми могли очікувати, що за це нас розгромлять у пресі.{{oq|en|It was the tranquility of the place that set the tone of the album. Obviously, we weren't crashing away at 100 watt Marshall stacks. Having played acoustic and being interested in classical guitar, anyway, being in a cottage without electricity, it was acoustic guitar time. It didn't occur to us not to include it on the album because it was relative to the changes within the band. We didn't expect we'd get trashed in the media for doing it.}} }}
 
[[Еклектика|Еклектичний]] (поєднав кілька стилів), значною мірою акустичний '''[[Led Zeppelin III]]''' вийшов за настроєм пасторальним. Альбом увійшов у верхівки [[чарт]]ів США та Британії. Критики розгромили його, назвали найгіршим. Проте, згодом «реабілітовали» й визнали за класику. За вершинні його композиції вважаються «Immigrant Song», «Tangerine», а також блюз-рокова «Since I've Been Loving You». У числі найліпших пісень Пейдж відзначав також «[[That’sThat's the Way]]»: він гадав, що саме в цій історії сонячної дружби двох хлопчиків (і водночас &nbsp;— алегорії перших вражень сумісників гурту віт Америки) Плант уперше проявив себе видатним автором текстів.
 
'''«Immigrant Song»''' ({{audio|Immigrant Song by Led Zeppelin.ogg|слухати}}) становить собою справжню хард-рок машину, в якій штудерно сполучилися високий вокал, глухий гуркіт бас-гітари й чергування ритм- та соло-гітари, і стала улюбленою піснею [[Японія|японських]] [[фанат]]ів. Ця ж пісня оповила гурт ореолом загадковості: після цього вбивчо-моторошного «морського маршу» [[вікінги|вікінґів]] (з погрозливим «we are you overlords...overlords…» («{{lang-uk|ми ваші володарі}}»)), преса часто натякала на окрімну зацікавленість четвірки скандинавським [[фольклор]]ом, часто пов'язуючи його з правими поглядами (які невідь-чому тоді приписали музикантам і їхньому менеджеру). Якоїсь миті Atlantic Records забажали випустити трек синглом, але Пітер Ґрант заявив: якщо повториться історія з «Whole Lotta Love», то лейбл втратить гурт назавжди,&nbsp;— і переміг.
 
У липні Led Zeppelin дали концерт у [[Мілан]]і (на велотреку Віґореллі), що запам'ятався їм назавжди: після сутичок юрби та поліції (що використовувала[[сльозогінний газ]]) уся їхня апаратура виявилася потрощеною. Опісля гурт вирушив на гастролі до [[Японія|Японії]] (до цього часу «Immigrant Song» очолила місцевий хіт-парад), Канади й США.
 
[[19 вересня]], завершивши американські гастролі концертом у [[Медісон Сквер Ґарден]] ({{lang-en|Madison Square Garden}}), гурт повернувся на [[Велика Британія|Туманний Альбіон]]. За тиждень видання Melody Maker проголосило Led Zeppelin переможцем у категорії ''«Найкращий гурт світу»'', де до цього шість років беззміно царювали [[The Beatles]]. У жовтні золоті диски сумісникам гурту вручив секретар Державної ради Ентоні Ґрант, що подякував музикантам за ''«Істотний внесок в оздоровлення експортного балансу країни»''. Однак листопаді [[1970 рік у музиці|1970]] року [[Atlantic Records]] зробила гуртові неприємний сюрприз, випустивши без її дозволу сингл «Immigrant Song» («Hey Hey What Can I Do» стала єдиним в історії Led Zeppelin b-сайдом). Поза тим, що вище підіймався гурт до світового визнання, то щільніше його оточували плітки й домисли наймоторошнішого змісту. У [[1971]] році Джиммі Пейдж придбав маєток Болскін-хаус ({{lang-en|Boleskine House}}), де до [[1913]] року мешкав одіозно відомий [[Алістер Кроулі]]<ref>[http://www.mysteriouspeople.com/Aleister_Crowley.htm Алістер Кроулі та його маєток Болскін-хаус]{{ref-en}}</ref>.
 
У той час Джиммі мав у Лондоні свою власну книгарню, яка спеціалізувалася на [[Окультизм|окультній]] літературі, та володів другою у світі за обсягом колекцією публікацій Кроулі<ref>[http://victorian.fortunecity.com/updike/723/page.html Victorian Fortunecity] {{ref-en}}</ref>. Існує думка<ref>[http://www.lashtal.com/nuke/PNphpBB2-viewtopic-t-104.phtml Lashtal.com] {{ref-en}}</ref>, що Пейдж був послідовником і практиком «секс-магії» ({{lang-en|Sex Magick}}), та загадковим чином використовував її у своїй музиці. Пізніше, коли учасники гурту пережили низку особистих трагедій, з'явилася чутка про те, що таким чином постраждалі розплачувалися з [[Сатана|«темними силами»]] за містичні експерименти Пейджа, який дозволяв собі загравати з потойбіччям.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Led_Zeppelin