Османська імперія: відмінності між версіями

 

Султани [[Мустафа I]] (1617—1618) та [[Осман II]] (1618—1622) загинули в результаті військових і двірцевих заколотів. Їхій наступник [[Мурад IV]] (1623—1640) спробував відновити силу ценрального уряду. [[1639]] року він повернув захоплений персами Ірак та частину Кавказу, а також придушив повстання [[друзи|друзів]] (1623—1637). Проте вже за правління [[Ібрагім I|Ібрагіма І]] (1640—1648) державними справами став завідувати султанський гарем, який руками [[яничари|яничар]] погубив самого султана. Протягом так званого «[[Жіночий султанат|Жіночого султанату»]] (1648—1656) матері молодих слутанів керували державою від їхнього імені й довели країну до політично-фінансовї кризи. В [[Епоха Кепрюлю|епоху Кепрюлю]] (1656—1703) фактичне управління імперією перейшло до рук [[великий візир|великих візирів]] з албанського роду [[Кепрюлю]]. Їм вдалося відновити імперський контроль над Трансільванією, захопити [[Крит]] ([[1669]]), а також здобути володіння Речі Посполитої в Південній [[Україна|Україні]] — [[Буковина|Буковину]] і [[Поділля]] ([[1676]]). Однак нова [[Велика турецька війна]] [[1683]]—[[1699]] років поклала кінець планам візирів повернути османську велич: австрійсько-війська Речі Посполитої розбили османську армію [[Віденська битва|під Віднем]] (1683) та ряді інших боїв, а [[Московське царство|московити]] [[Російсько-турецька війна (1686—1700)|з потугами здобули]] фортецю [[Азов]] ([[1696]]). Султан [[Мустафа II]] (1695—1703) намагався повернути втрачене, але був розбитий авсрійцями [[битва під Зентою|Зентою]] ([[1697]]). Внаслідок поразки Османи поступилися своїми завоюваннями в Угорщині, Хорватії, Сербії, Волощині, Україні та Приазов'ї на користь [[Карловицький конгрес|Австрії]] та [[Константинопольський мирний договір (1700)|Московії]].

 

<gallery>

{{main|Війни Османської імперії|Армія Османської імперії}}

Перші збройні сили Османської держави були створені наприкінці XIII століття Османом І. Вони складалися з членів різних мусульманських племен Західної Анатолії, основну силу яких становили [[турки]]. У XIV—XV століттях, під час трансформації Османського бейства в імперію, військова організація ускладнилася. Держава поєднувала систему [[Військовий обов'язок|всезагального призову]] та маєткового [[ополчення]]. Основний корпус Османської армії становили [[яничари]] ([[піхота]]), [[сипахи]], [[акинджи]] ([[кіннота]]) та [[мехтери]] (музики). Ця армія вважалася однією з найкращих в XV—XVII століттях завдяки ефективному використанню [[вогнепальна зброя|вогнепальної зброї]]&nbsp;— [[мушкет]]ів та [[гармата|гармат]]. Зокрема, під час взяття Константинополя в 1453 року Османи одними з перших затосували [[фальконет]]и. Османська кіннота покладалася на швидкість і мобільність [[туркменський кінь|туркменських]] і [[арабський кінь|арабських]] коней, а не важку броню. Вершники були озброєні короткими луками та мечами, й вживали тактику відступу-нападу подібно до монголів та інших кочівників-степовиків. Якість Османського війська почала занепадати з середини XVII століття, особливо після невдачної [[Велика турецька війна|Великої турецької війни]] 1683—1699. У XVIII столітті Османи вже не могли тягатися на рівних із наземними європейськими арміями Австрійської чи Російської імперій. У XIX столітті османи розпочали вестернізацію свого війська, що стало початком модернізації Османської держави загалом. [[1862]] року султан Махмуд ІІ скасував корпус яничар і заснував Османську армію «нового зразка». Було започатковано інститут іноземних військових радників та практику стажування османських офіцерів у європейських країнах. Саме з середовища цих молодих стажерів сформувався рух [[Молодотурки|молодотурків]].

 

 

* [[Азапи]] / [[Башибузуки]] / [[Джебелі]] / [[Зейбеки]] / [[Мюселлем]]

* [[Австро-турецькі війни]] / [[Велика турецька війна]]

* [[Балканські війни]]

 

== Населення ==

Таке зростання чисельності османів пояснюється легкістю, з якою вони [[Асиміляція|асимілювали]] інші народності, тюркські племена Анатолії, греків, слов'ян; з середовища останніх османами ставали ті, хто погоджувався пожертвувати релігією заради придбання привілейованого положення&nbsp;— а таких було чимало. Балканські народи повинні були платити податок не тільки грошима (джиз'є), але і дітьми (девширме), з яких після звернення в іслам виховували [[яничари|яничарів]] і капи-кулу,&nbsp;— особистих рабів султана. Батьки часто самі добровільно віддавали своїх дітей османським чиновникам, оскільки при дворі раби досягали іноді дуже високого положення. Походження від християнських батьків аніскільки не заважало кар'єрі. Так, великим візиром при Мехмеді II був Махмуд-паша, син православних серба і гречанки. При Сулеймані Кануні великим візиром був також колишній раб [[Мехмед-паша Соколлу]] (Соколович).

 

[[Категорія:Перша світова війна]]

[[Категорія:Історія Туреччини]]

[[Категорія:Статті, що повинні бути в усіх Вікіпедіях]]