Як наслідок, в передвоєнний період з'явилися нові конструкції танків з протиснарядним бронюванням, які були майже невразливі для ПТГ першого покоління. Найбільш відомими прикладами довоєнних танків з протиснарядною бронею є [[Франція|французькі]] машини [[SOMUA S35|S-35]] і [[Char B1]], [[Велика Британія|англійська]] «<nowiki/>[[Matilda II|Матильда]]<nowiki/>» і радянські [[Т-34]] і [[КВ-1]]. Дві останні зіграли найважливішу роль як в еволюції конструкції танка, так і в розвитку протитанкової артилерії під час [[Друга світова війна|Другої світової війни]]. Для боротьби з бронезахистом ворожих танків, який все зростав, артилерійські конструктори всіх країн, які воювали, збільшили калібр своїх гармат і початкову швидкість снаряду; бронепробиття в порівнянні з гарматами першого покоління зросло у 5-10 разів. Однак платою за це стала сила віддачі від пострілу, яка також зросла, для гасіння якої довелося вводити більш потужні пристрої противідкотів, дулове гальмо і посилити конструкцію лафета. В результаті у ПТГ неминуче зростали габарити і вага; це призводило до суттєвих ускладнень при маскуванні і погіршення мобільності. Якщо для транспортування ПТГ першого покоління було досить легких джипів, то для ПТГ кінця Другої світової війни були потрібні спеціалізований і досить потужний артилерійський тягач або самохідна база.
