Корнієвський Олександр Самійлович: відмінності між версіями

'''Олександр Самійлович Корнієвський''' народивсяНародився [[21 березня]] [[1889]] року в селі [[Данилівні]] (тепер Менського району Чернігівської області) в селянській родині. Батько Олександра - — Самійло з [[1861]] по [[1873]] рік відбував військову службу на Північному Кавказі. У тому ж полку служив поручником [[Толстой Лев Миколайович|Л. Толстой]], і вони один одного добре знали. У [[1896]] і [[1898]] роках [[Толстой Лев Миколайович|Л.Толстой]] інкогніто, "«подорожнім селянином"», збирав матеріал для своїх творів про життя малоземельних селян і причини селянських заворушень на Чернігівщині. Письменник двічі гостював у С.Корнієвського, який тоді був у Мені волосним писарем.

Олександр спочатку вчився в Данилівській початковій школі, потім у міністерському училищі в Мені. А закінчивши [[1907]] року тамтешнє ремісниче училище, став столяром-червонодеревником.

Коли [[1904]] року в Києві після організованого Українським музичним товариством "«Боян"» концерту бандуриста [[Пархоменко Терешко|Т.Пархоменка]] на вдосконаленый Корнієвським бандурі слухачі почали цікавитись, де можна замовити бандуру, той радив усім звертатися до Менського ремісничого училища й називав ім'я молодого майстра О.Корнієвського.

Замовниками його часто були люди заможні, отже, доводилося враховувати побажання, щоб інструмент мав не тільки чудове звучання, а й зовні мав мистецький вигляд. На пораду [[Лисенко Микола|М.Лисенка]], [[Самійленко Володимир|В.Самійленка]] та інших шанувальників бандури О.Корнієвський додає підструнки для діезів та бемолів і надає бандурі хроматичного звучання, збільшує діапазон октав з двох до чотирьох-п'яти. Саме ця, нова, удосконалена бандура стала інструментом, на якому можна виконувати будь-який музичний твір. [[1913]] року на Всеросійській виставці бандури майстра відзначено бронзовою медаллю.

Проте удосконаленою бандурою були дуже невдоволені сліпі кобзарі, які не могли освоїти гру на ній. їх дратувала до того ж концертна діяльність зрячих молодих бандуристів (а серед них усе більше з'являлося жінок), заробіток їхній зменшувався.

Влітку [[1915]] року О.Корнієвського забрали до війська. У [[Глухів]], де він служив, дружина одразу ж привезла йому бандуру. Майстер і на фронті не забував про свій інструмент. Почав давати платні концерти, кошти від яких ішли у фонд поранених.

Коли почалася громадянська війна, О.Корнієвський повернувся в Мену, а згодом переїхав до Корюківки. У [[1927]] році його інструменти експонувалися на окружній виставці в Конотопі. Майстер відповідав на запитання відвідувачів, показував, як звучать його бандури, грав, співав українські народні пісні. ЖюріЖурі присудило О. Корнієвському першу премію. Як переможця його послали демонструвати свої бандури на республіканську виставку до Харкова (проте вона так і не відбулася).

У Конотопі діяла тоді [[капела бандуристів "Відродження"]]. Проведена в місті виставка дала поштовх виготовленню бандур, кобзарського гурту побільшало до 50 осіб. Та вже сумнозвісного [[1933]] року капела мусила саморозпуститися. Дехто з тих бандуристів виступав і опісля до кінця 50-х років.

Не обминула лиха доля й О. Корнієвського. Непомірні податки й загроза арешту змусили його ще [[1929]] року виїхати до Лохвиці. У [[1937]] році репресували спершу синів майстра, Леоніда та Олександра, а невдовзі і його самого. Усіх без суду заслали в далекосхідні табори. Трагічна доля спіткала й інших членів родини: донька Віра загинула в блокадному Ленінграді, а дружину, Е.Корнієвську, [[1943]] року фашисти спалили в Корюківці у власній хаті. Тоді згоріла й велика збірка українських народних музичних інструментів, що їх майстер виготовив за давніми зразками.

О. Корнієвський і в концтаборі злагодив собі бандуру.

Після звільнення, по смерті Сталіна, дорогою до Бійська у поїзді та на вокзалах інколи діставав її і починав грати. Такого в Сибіру не бачили. Мелодії українських пісень збирали довкола бандуриста людей. Міліція перевіряла документи, але табірна довідка засвідчувала, що бандура виготовлена власноручно.

Працював і в наступні два десятиріччя. Останню свою 180-ту двогрифну бандуру "«Ювілейну"» зробив 1980-го, дев'яносторічним.

Останні роки життя майстра були особливо тяжкі: ревматизм скував пальці, не даючи змоги заграти на улюбленому інструменті.

Помер О.Корнієвський [[31 січня]] [[1988]] року на 99 році життя. Значну частину свого віку О.Корнієвський прожив у Корюківці.

Нині тут відкрито меморіальну кімнату О.Корнієвського, його ім'ям названо вулицю. Музичні інструменти майстра відомі далеко поза Україною. Автор їх підписував і датував, тому їх легко відшукати серед музейних колекцій. Найбільшу кількість їх мають музей бандур у Ялті (завдяки художньому керівникові капели бандуристів Олексію Ниркові), [[Чернігівський історичний музей імені В.Тарновського]], меморіальна кімната Корнієвського в Корюківці та [[Музей народної архітектури та побуту України]] (Київ). У цій останній колекції сім бандур майстра. Найдавніша з них датована [[1912]] роком.

''М.Шудря'', ''В.Нечепа'' "«В рокотанні-риданні бандур"» (Київ: МАУП, 2006)