Кочубей Віктор Павлович: відмінності між версіями

'''Кочубе́й Ві́ктор Па́влович''' ({{ДН|22|11|1768|11}}, с. [[Диканька]], [[Полтавський полк]], [[Київська губернія]], [[Російська імперія]]  — {{ДС|15|6|1834}}, [[Москва]]), нащадок козацької старшини Гетьманщини, державний діяч [[Російська імперія|Російської імперії]], [[князь]] (від [[1831]]), перший державний [[канцлер]] внутрішніх справ ([[1834]]) Росії.

Правнук [[Кочубей Василь Леонтійович|Василя Леонтійовича Кочубея]], племінник по матері [[Безбородько Олександр Андрійович|Олександра Безбородька]].

Від [[1775]] жив у [[Санкт-Петербург|Санкт-Петербурзі]], у дядька, навчався у приватному пансіонаті де Вільнева, одночасно [[1776]] року записаний на службу до лейб-гвардії Преображенського полку. Від 1784 ад'ютант [[Потьомкін Григорій Олександрович|Григорія Потьомкіна]]. У [[1784]]—–[[1786]] знаходився при російській місії у [[Стокгольм]]і, одночасно відвідував лекції в Упсальському університеті. У [[1789]]—–[[1791]] в складі місії до [[Лондон]]а; отримав дозвіл подорожувати [[Європа|Європою]] для продовження навчання, відвідав [[Голландія|Голландію]] та [[Франція|Францію]]. Брав участь у підписанні [[Ясський мирний договір|Яського миру]] [[1791]] року. [[1792]] року здружився із великим князем [[Олександр I (російський імператор)|Олександром Павловичом]] (майбутнім імператором [[Олександр I (російський імператор)|Олександром I]]). У [[1792]]—–[[1797]] надзвичайний посол у [[Константинополь|Константинополі]]. Від жовтня [[1798]] віце-канцлер, від грудня  — керуючий Колегією закордонних справ; прибічник укріплення відносин із [[Туреччина|Туреччиною]], укладення російсько-турецького договору 1799.

Від липня [[1801]] сенатор, перебував при імператорі [[Олександр I (російський імператор)|Олександрі I]]. У [[1801]] — вересні [[1802]] керував Колегією закордонних справ; член Негласного комітету.

При обговоренні селянського питання Кочубей виступав проти звільнення селян без землі та практики переводу їх у дворові; ту ж позицію відстоював у Комітеті із забезпечення справ естляндських та ліфляндських селян, Головою якого Кочубей був від 1803.

В галузі політичних перетворень Кочубей виступав прибічником поділу влади при збереженні непорушності самодержавства. Один з ініціаторів створенні міністерств (1802). Поділ влади трактував як точне визначення взаємодії між різними державними органами (у першу чергу між міністерствами та Сенатом), а також як розширення сфери компетенції міністрів і ліквідації колегіальності у виконавчих органах влади.

Єдиний із «молодих друзів» імператора Олександра I, що мав до 1801 значний досвід у державних справах і першим із них отримав міністерський пост (від вересня 1802 міністр внутрішніх справ).

Найближчим помічником Кочубея, якого він захищав у міністерстві, був [[Сперанський Михайло Михайлович|Михайло Сперанський]].

У листопаді 1807 року відправлений у відпустку. Від 1810 член Державної Ради по Департаменту державної економії, на початку 1812 голова Департаменту законів Державної Ради. Підтримував пропозицію Сперанського про реформу фінансів та Сенату.

Під час Вітчинзяної війни [[1812]] був при імператорі Олександрі I, сприяв призначенню [[Кутузов Михайло Іларіонович|Михайла Кутузова]] головнокомандувачем. У 1813 голова Центральної ради по керуванні німецькими землями. У 1816—18191816–1819 голова Департаменту громадських та духовних справ Державної ради. Вважав необхідним приступити до перетворення внутрішнього керування шляхом упорядкування фінансів та реорганізації органів виконавчої влади. Зокрема пропонував об'єднати Міністерство поліції з міністерством внутрішніх справ, а також створити Міністерство духовних справ народної просвіти.

У [[1817]]—–[[1818]] жив у [[Париж]]і. У листопаді [[1819]]  — червні [[1823]] керував Міністерством внутрішніх справ. Від [[1823]], у зв'язку з хворобою дочки, жив на Півдні Росії. Від 1826 голова секретного «Комітету 6 грудня 1826», що підготував пропозиції з реоргацізації органів влади, селянського та станового питань, частково запроваджених у 1830—1840-х рр. Від 1827 представник Державного комітету і комітету міністрів. Одночасно 1828 року очолював секретну комісію, що під час перебування імператора [[Микола I (російський імператор)|Миколи I]] на дунайському театрі військових дій [[Російсько-турецька війна 1828-1829|російсько-турецької війни 1828—18291828–1829]] протягом півроку керувала внутрішніми справами [[Російська імперія|Російської імперії]].

* Балабко О. З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка: Есеї, п'єса.  — К.: Факт, 2007.  — 192 с.  — іл.