Терещенки (рід): відмінності між версіями

Головне управління, що керувало справами товариства, розміщувалося в Києві. Під його керівництвом перебували розташовані у найбільших містах Російської імперії 14 контор, які займались збутом готової продукції. Цукор продавали не лише на внутрішньому ринку, а й експортували за кордон. Для зменшення втрат в Одесі, у Карантинній гавані, було споруджено кам’яний пакгауз і відкрито два магазини. Зокрема, в тому ж 1900 р. товарообіг товариства становив 12 млн. крб., а його заводи виробили близько 2,5 млн. пудів цукрового піску та рафінаду. Лише один Михайлівський – найбільший серед них, на якому працювали в той час майже 500 робітників, випустив рафінаду і патоки на суму близько 3 млн. крб. За розмірами готової продукції й основним капіталом Товариство братів Терещенків наприкінці ХІХ ст. було найбільшим у цукровій галузі країни.

Крім вищеперерахованих, Микола Артемійович володів такими цукрозаводами: Андрушівським (Житомирський повіт), Старосотянським (Чигиринський повіт) і Тьоткінським (Рильський повіт). На початку 80-х рр. ХІХ ст. Тьоткінська (переробляла щодоби 4,0 тис. берківців буряку), Андрушівська (відповідно 2,9 тис. ) цукроварні входили до четвірки найбільших підприємств галузі у всій країні.

В середині 80-х рр. ХІХ ст. цукрова промисловість зазнала економічної кризи. До цього спричинили надзвичайно низька купівельна спроможність населення та збереження високих цін на цукор, утворення його великих залишків у зв’язку зі сприятливою перед цим кон’юнктурою виробництва останнього. Щоб перемогти в конкурентній боротьбі своїх суперників, підприємці прагнули тягар кризи перекласти на плечі робітників, подовжуючи робочий день, зменшуючи заробітну плату тощо. Так, повірений Товариства братів Терещенків Рогозін писав своїм господарям: «…Для найму робітників відправив двох вербувальників. Мені пишуть з Воронезької губернії, що, завдяки неврожаю на хліб, можна наймати робітників за невисоку платню більше ніж 100 душ…».

На цукрових заводах родини Миколи Терещенка працювали зазвичай, мешканці околишніх сіл, але були і заїжджі працівники,які прибували сюди знайти роботу. Організацію їх праці і побуту можна прослідкувати на прикладі старішого, заснованого в 1835 р. рафінадного заводу в Хуторі Михайлівському, який щодобово переробляв 10 тис. пудів цукрового піску. На виробництві були зайняті 660 робітників, які працювали в три 8-годинні зміни і мали один вихідний в тиждень. Місячна заробітна плата – від 6 рублів для некваліфікованих робітників, у жінок та до 15 рублів у бригадирів і старост. Крім того виплачувалися по 5 рублів на харчове довольство. Сезонні робітники, які прибували на завод із далеку, щоденно отримували із загальної кухні один кілограм хліба, 400 грам м’яса, 50 грам сала та інші продукти.