Текстовий файл: відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Deineka (обговорення | внесок) |
Немає опису редагування |
||
Рядок 1:
Українське перезавантаження, або можливе майбутнє.
«…а те, чи варте наше діло, то скажуть люди, скаже час.»
Тарас Петриненко «Україна»
. (скорочений варіант) . Передмова. Ця книжка про можливі політичні події найближчого майбутнього, іншими словами, банальний прогноз. Щось точно збудеться – щось точно – не збудеться. Це, насамперед, пересторога від необдуманих дій деяких політиків. Хотілося б,щоб політичні діячі з цієї книжки хоча б що-небудь для себе взяли, і життя пішло по кращому сценарію, без деяких, можливо не дуже хороших, подій. Але багато що буде залежати і від простих людей, тому сподіваюсь, що все буде добре і наше майбутнє буде ще кращим. Події, насправді, будуть розвиватися більш м’яко, і всі політичні сили уникнуть багатьох помилок . Україна попрямує до добробуту не революційним, а еволюційним шляхом. Як відомо, не треба сильно закручувати гайки, бо може зірвати різьбу. В більшості країн світу, де меншість ( ідеологічна. етнічна чи будь-яка інша) керує більшістю, нав’язуючи свої погляди, думки, спосіб життя, настає такий момент, коли більшість втомлюється це терпіти і бере владу, часто на жаль силою, у свої руки. Хоча, якщо меншість адекватно ставиться до більшості, то вона може керувати доволі довго. Це може бути не найгіршим варіантом, але все буде залежати від діючої влади. Врешті-решт, головне щоб процвітала незалежна Україна, а яка влада цього досягне не важливо. . 1 частина.
Все почалося з банкрутства «Газпрому». Ірина, українська журналістка, яка працювала на один з українських телеканалів у Москві, про цю новину дізналася у літаку, повертаючись з Києва. Це не стало сенсацією, тому-що до цього все ішло. Спочатку Зимова Олімпіада, – потім Чемпіонат світу по футболу. Витрати були величезні, а вони переважно йшли з прибутків «Газпрому». Та й «чергове» переобрання президента – влетіло в «копієчку». Ірина, симпатична брюнетка, вже декілька років працювала в Москві. Після всіх буремних українсько-російських подій взаємовідносини між державами можна сказати «устаканилися». В кінці кінців навіть з поганими сусідами треба співпрацювати. Відносини між державами можна було б порівняти з російсько-грузинськими взаємовідносинами після війни 2008 року. Та все ж вони були кращими. Обом країнам було невигідно загострювати ситуацію, тому журналісти обох держав спокійно працювали у сусідів. Одним з чинників банкрутства «Газпрому» стало те, що європейці таки наполягли на тому, щоб купувати у Росії газ, який тік у Європейські країни через Україну, на україно-російському кордоні, і те, що нова українська влада, через суд відмінила попередні невигідні і несправедливі угоди по постачанню газу між «Нафтогазом» і «Газпромом». А також нерентабельність «Північного» та «Південного» потоків, через здешевлення світової ціни на газ, в тому числі завдяки все більшому видобутку сланцевого газу в світі. Хоча це все рівно стало головною новиною всіх світових засобів масової інформації. Хлопець Ірини, Григорій, продовжував залишатися в Києві. Всі її спроби перетягнути його до Москви закінчувалися невдало. Відгомін минулих подій не дозволяв Григорію сприймати росіян, як хороших сусідів, бо він сам брав активну участь в поверненні на переважну більшість території України справді української влади. На той момент чотири регіони України мали дуже широку автономію. Це, за прикладом «Придністровської Республіки», так звана «Донецько-Луганська Республіка», Кримська Республіка та Севастополь, які мали схожий статус. Всі інші області спокійно перебували в складі України. Севастополь Росія, зважаючи на світову політичну кон*юктуру, не поспішала оголошувати російським, але всі ці утворення входили в усі союзи, де головувала Росія. Прилетівши в Москву Ірина вийшла в прямий ефір на Україну, розказавши всю поточну інформацію про банкрутство «Газпрому». Потім поїхала на квартиру,яку їй знімав телеканал. Будучи наполовину українкою, наполовину росіянкою, вона вважала себе справжньою українською патріоткою. Хоча, як більшість її покоління, вона навіть думала обома мовами. Ірина звісно подумувала повернутися в Київ, але поки-що вирішила ще трохи попрацювати в Москві. На той час відношення до українців у Росії дещо покращилося, особливо в Москві, яка ставала все більше опозиційною до своєї влади. Банкрутство «Газпрому» знизило довіру людей до цієї влади ще більше. Подругою Ірини в Москві була громадська діячка і активна противниця російського президента - Маша. Вона була фарбована білявка середніх років. Її так всі називали , і вона сама просила так себе називати, хоча була трохи старшою за Ірину. Маша - добре проінформована про багато різних місцевих подій. Деякі сюжети для своїх репортажів Ірина брала саме з подачі Маші. Вони здружилися на ґрунті любові до гурту «Океан Ельзи». Для обох це – улюблений гурт. Маша заради нього навіть трішки вивчила українську мову. але англійську вона знала значно краще. Саме Маша, по приїзді Ірини, повідомила їй ще одну новину. На наступний день керівництво Казахстану має повідомити про вихід цієї країни з усіх союзів з Росією. Звісно і в цьому Маша звинувачувала президента своєї країни. –Це він у всьому винний – кричала Маша по мобільному телефону. Вона не боялася спецслужб, розуміючи що її вже перестали слухати. Нічого нового вони від неї почути не могли. Спецслужби переключилися на нових опозиціонерів, яких ставало все більше, сподіваючись задушити в зародку нові сили. Та й з фінансами навіть у спецслужб були проблеми. Ірина подзвонила в Київ повідомивши, що завтра буде ще один сенсаційний репортаж. В Україні, тим часом, закінчувався президентський термін відомого спортсмена. Україна стала парламентсько- президентською державою, де головним органом влади, після зміни Конституції, - тепер була Верховна Рада України. Після перемоги патріотичних сил було прийняте таке рішення: лідери трьох про європейських партій вибираються по черзі на один президентський термін в п*ять років, висуваючи одну кандидатуру від трьох партій. Логічно що відомий спортсмен найбільше підходив західним країнам, і найменше дратував Росію, а головне, мав найвищий рейтинг у людей з поміж інших кандидатів, тому його вибрали першим. Лідер найбільшої опозиційної партії став Прем*єр-міністром, а лідер націоналістів – Генеральним прокурором. Була проведена люстрація, хоча і не в повному обсязі. До чиновників на всіх рівнях було застосовано правило трьох «П»: порядність, професіоналізм, патріотизм. Для чиновників вищої та середньої ланок всі три риси були обов*язковими. Створили спеціальні групи психологів, які вишукували таких людей по всій країні. Звісно повністю це не вдалося зробити, але більше половини таких чиновників вдалося знайти. Більшість чиновників нижчої ланки було залишено на своїх посадах, бо вони виконували переважно технічні функції, та й чистка вищої та середньої ланок на них сильно вплинула, а декого з них перевили на вищі посади. Взагалі було багато чого досягнуто завдяки компромісам між трьома політичними силами. Також через кілька років після президентських виборів до України повернулася частина «заробітчан», переважно молоді, як з країн Заходу так і з Росії. Нова влада почала проводити справжні реформи. Основні зусилля були кинуті на розвиток сільського господарства та IT- технологій. В ці галузі почали надходити більшість західних інвестицій. Також налагодилося співробітництво з багатими арабськими державами, в тому числі, за формулою обміну нафта і газ на зерно. Українським олігархам був запропонований такий вибір: або вони повертають із своїх рахунків в офф-шорах, до половини коштів, при чому, ці кошти мають піти в державний бюджет України, а також, починають платити всі податки, і їх, з цього часу ніхто не чіпає; - або починається розслідування всієї їхньої комерційної діяльності, що швидше за все, може привести до їхнього арешту. Майже всі олігархи погодилися на перший варіант. Підприємці, від малого до великого бізнесу, почали сплачувати податки і це стало головним досягненням нової влади. Звісно проблем ще вистачало, але Україна впевнено рухалася до Європейського Союзу. Хоча і опозиція залишалася доволі сильною. Григорій – світло-русий чоловік, сидів у себе в квартирі і пив каву. Йому було трохи за тридцять. Маючи вищу економічну освіту він працював економістом на одному з Київських підприємств. Він щойно поговорив по телефону зі своєю дівчиною Іриною. Вони зустрічалися декілька років, а познайомилися під час національно-визвольної революції в Києві. Вона – тоді молода починаюча журналістка, а він – один з активістів національно-визвольної революції . Вони обоє були корінні кияни. Ірина тоді тільки закінчила журналістський факультет Київського університету. Спочатку в них виникла дружба, яка потім переросла в кохання. Одружуватися вони поки-що не збиралися, вважаючи штамп в паспорті формальністю. Григорій чекав на свого друга Сергія, вони мали разом подивитися футбольний матч. Сергій – чорнявий хлопець середньої повноти, прийшов вчасно. Він був фанатом футбольного клубу «Динамо», помішаним на футболі, на відміну від Григорія, який вважався поміркованим вболівальником, але при цьому добре розумівся на футболі. Кілька років назад відновився чемпіонат України по футболу. Після двох років перебування в чемпіонаті Росії, в український чемпіонат повернулися : донецькі «Шахтар» і «Металург», луганська «Зоря», маріупольський «Іллічівець», сімферопольська «Таврія» і навіть футбольний клуб « Севастополь». Основна причина виходу цих клубів з російського чемпіонату - багато суддівських скандалів і конфліктів, спрямованих проти цих клубів. Чемпіонат України став схожим на чемпіонат Молдови, з виступами в ньому клубів з «Придністровської республіки». Подивившись футбольний матч хлопці почали згадувати події національно - визвольної революції, вони сприймали саме таку назву. Сергій, як і більшість футбольних фанів, також брав у ній активну участь. Найбільшою вадою тієї влади - була клептоманія, причому в особливо великих розмірах. «Відкати» і банальні крадіжки з державного бюджету були поставлені на централізований потік. Певний відсоток з цього всього ішов до найвищого керівництва. Це була одна найголовніших причин народного повстання в Україні. Ще однією причиною для повстання стало систематичні порушення владою, причому на всіх рівнях, Конституції та законів України. При тому, що Конституція і більшість законів були написані правильно, але вони просто не виконувалися. …Спочатку грянув дефолт, який був організований російськими спецслужбами, через своїх агентів в Україні, які займалися українською економікою. Взагалі, це була одна з найвдаліших операцій цих спецслужб. Потім був проведений референдум, про вступ до Митного союзу, або вже до новосформованого Евроазійського союзу, який було відверто сфальсифіковано. Невдоволення владою наростало, в деяких районах почалися заворушення. У відповідь сталися репресії серед простого населення, але суспільство втомилося боятися. Коли люди відчувають страх перед іншими людьми , вони, в більшості випадків, відчувають одночасно і ненависть до цих людей, і рано чи пізно ненависть може перемогти страх. Тим-більше, багатьом людям уже не було чого втрачати, тому страх у них зник. Одна з головних особливостей характеру українців є довго терплячість, але вона колись закінчується. Один з історичних прикладів – Коліївщина. Активізувалася молодь, особливо після публічної підтримки українського президента - російським. Цілий ряд обласних і районних рад висловлювали недовіру владі. Одним словом, події нагадували кінець 2004 року. Та,на відміну від «Помаранчевої революції», влада застосувала силу, тобто можна сказати «перейшла Рубікон». Після цього в більшості регіонів країни почалося народне повстання, до якого приєдналася більша половина олігархів, які також хотіли нормальних європейських відносин з владою. Західні країни застосували жорсткі санкції проти керівництва України та олігархів, які це керівництво підтримували, - заморозивши їхні рахунки, в тому числі, в офф-шорах, а також нерухомість в цих країнах. На вулиці українських міст і містечок, вийшло більше десяти мільйонів людей. По всій країні почало формуватися громадянське українське проєвропейське суспільство. На місцях люди виганяли провладних керівників, а їхні місця займали опозиціонери, або громадські діячі. Ядром повстанців стали: молодь і середній клас, разом з громадськими активістами, та прихильники влади також активізувалися. Відбулися сутички між людьми. Влада на повну силу задіяла всі підрозділи міліції. На жаль, були не чисельні жертви з обох боків. Григорій та Сергій, які на той час вже були знайомі, разом з іншими активістами брали участь у визволенні Києва від тодішньої влади. Через короткий час керівництву країни довелося виїхати на схід України. Доволі швидко Київ повністю опинився в руках повстанців. Це було нескладно зробити, бо переважна більшість киян була проти тої влади. Потім хлопці, разом з багатьма своїми побратимами, збираючись у загони, поїхали в інші області на допомогу місцевим опозиціонерам, які не могли самостійно впоратися з місцевою владою. Але південно-східні регіони залишалися під контролем тодішнього керівництва. Ситуація могла перерости в громадянську війну, але люди з обох сторін не хотіли воювати між собою, тай керівництво, як владне так і опозиційне, було не готове до такого. Зіткнення між людьми припинилися… Європейські країни організували перемовини між протиборчими сторонами, та виступили в них посередниками. Та після цього активізувалася «п*ята колонна» Росії, - почалися провокації. Протистояння спалахнуло з новою силою. Але все ж у всіх регіонах , які контролювала опозиція, влада повністю перейшла до неї. Надалі військові дії відбувалися переважно в південних і частково в східних областях. Росія, звісно не могла прямо взяти участь в цьому конфлікті, тому там почали створювати так звані «добровольчі» загони на підтримку росіян в Україні. Натомість в країнах Заходу , при підтримці української діаспори, почали формуватися аналогічні загони на захист України. На допомогу обом сторонам конфлікту створювалися загони добровольців з різних частин світу.
Тим часом Григорій та Сергій разом із своїм загоном опинилися в одній з південних областей. Ці загони було створено, як щось середнє між козацькими і повстанськими, часів першої та другої світових воєн, українськими військовими формуваннями. Люди в цих загонах були переважно з одного міста чи району. До них приєдналися військові та міліціонери, які перейшли на бік опозиції. На той час більшість військових і значна частина міліції зробили саме так. Їхнім київським загоном керував кадровий військовий Дмитро Миколайович. Він був чесною і принциповою людиною, тому, незважаючи на свій доволі солідний вік і військову вислугу, залишався майором. Після початку повстання в Києві, він один з перших перейшов на бік опозиції, та заходився формувати один із загонів, в який потрапили Григорій та Сергій. Після того, як Київ було визволено, цей загін спочатку направили в центральну Україну, а потім ,після того , як вони допомогли місцевій опозиції – на південь країни. Таких загонів по Україні було багато. Вони були різні за чисельністю, але доволі боєздатні. Керували ними, здебільшого працівники різних силових структур, діючі або у відставці. Загальне керівництво велося з Києва. Кожен загін називався на честь когось з українських історичних діячів. Цей наприклад - імені гетьмана Петра Сагайдачного. Пересувалися повстанці переважно потягами, тому що загони були доволі великі, а отже цей вид транспорту був найкращим для перевезення великої кількості людей. Таким способом загін імені Сагайдачного під*їхав до одного з районних центрів півдня країни. Місцева влада, спираючись, в першу чергу, на міліцію, повністю контролювала містечко. Опозиційних активістів, після початку загальноукраїнського повстання, було посаджено в міську тюрму, випустивши перед цим, звідти, частину засуджених. Під*їхавши неочікувано до місцевої залізничної станції, повстанці відносно швидко захопили районний центр, визволивши з тюрми місцевих активістів. Вирішальною причиною швидкої перемоги – стала також кількісна перевага повстанців. У визволенні людей з тюрми, безпосередню участь брали – Григорій та Сергій. Серед визволених була місцева активістка Оксана. Симпатична фарбована блондинка відразу сподобалася Сергію. Григорій, в той час, тільки починав зустрічатися з Іриною, і на всіх інших дівчат не звертав ніякої уваги. Оксана тоді закінчувала навчання в одному з вищих навчальних закладів обласного центру на півдні України, але після початку революційних подій, повернулася додому і взяла в них активну участь, допоки не була заарештована. Сергій познайомився з Оксаною і попрохав дозволу провести її додому, так як в містечку було ще неспокійно. Вона погодилася. Провівши Оксану додому, Сергій повернувся в загін. Містечко вже повністю було взяте під контроль, але з*явилася інформація, що провладні сили можуть спробувати відбити районний центр. Тому керівництво загону вирішило, що повстанці на деякий час залишаться в містечку. Найбільше цьому зрадів Сергій. Людей розселили у кількох готелях та на квартирах і хатах тутешніх мешканців. Сергій, взявши з собою Григорія, поселився у Оксани. Вона жила, разом з батьками, в трикімнатній квартирі, так-що місця всім вистачило. Хлопці, звісно, жили окремо. В загоні утвердилася традиція: вранці перед строєм священик, який був у кожному загоні, читав молитву, а потім всі співали гімн України. По всій країні пройшла велика хвиля патріотизму, особливо, серед молоді, якої було більшість в повстанських загонах. Старші люди взагалі вважали, що перемогти можна тільки завдяки молоді, незараженої «бацилою» комунізму. Одним з таких був –Євген. Виходець з інтелігентної київської родини, він і виглядав, як типовий інтелігент: худорлявий, в окулярах, лінзи він принципово не носив, розумний, начитаний. Він вірив у свої переконання, і вмів доводити їх іншим людям. Ще до революції , будучи студентом, він активно займався громадською діяльністю. Як професійний психолог – Євген в загоні відповідав за ідеологічний напрямок. Він міг за годину переконати навіть ідеологічного супротивника, і в загоні було кілька людей з протилежної сторони, яких Євген зумів переконати перейти на свій бік. Ще в нього був цікавий метод спонукати інших говорити українською мовою: він домовлявся з російськомовною людиною, про те, що він, тобто Євген, буде розмовляти з цією людиною виключно російською мовою, а натомість, та людина з Євгеном буде розмовляти, виключно українською мовою. І цим методом він досяг певних успіхів. А ще Євген часто любив казати: - Кожен для спільної перемоги має докласти насамперед те, що в нього найкраще виходить, тобто – кожен має займатися своєю справою. Григорій та Сергій потоваришували з Євгеном. Була ще одна людина, з якою у хлопців зав*язалися приятельські відносини. Це, як він просив його називати – Сашко, хоча за віком, для більшості хлопців у загоні, він міг годитися в батьки. Жив він в селі під Києвом, а працював у Києві – токарем. Був одружений, мав доньку, яка була на той час – студенткою, але він, як переконаний український патріот, не зміг сидіти вдома, коли почалася революція, і тому приєднався до загону імені Сагайдачного. Григорій часто дзвонив по мобільному телефоні Ірині, яка залишалася в Києві по своїм журналістським обов*язкам, не тільки тому, що скучав за дівчиною, а й тому що перебуваючи в столиці, Ірина мала найширшу і най повнішу інформацію, яку Григорій передавав Дмитру Миколайовичу. Так-що загін імені Сагайдачного був краще проінформований, ніж його противники. Хлопці навіть дали Григорію кличку - «Радист».
Вежі стільникового зв*язку не руйнувалися обома сторонами конфлікту, через те, що обидві ці сторони – користувалися тим самим стільниковим зв*язком. Крім того, і ті, і інші були впевненні у своїй перемозі – тому не хотіли руйнувати вежі, щоб потім не відбудовувати їх заново. В середині ж загонів, повстанці використовували рації. Повстанці вже тиждень перебували в районному центрі. Прийшла нова інформація, в тому числі від Ірини, про перегрупування провладних сил на підходах до містечка. Ці сили складалися переважно з міліції, частково з військових, а найбільше - з прихильників двох провладних партій. Дмитро Миколайович попрохав у Києва допомоги. Найближчий загін знаходився за двісті кілометрів, ще й виявилося, що залізнична колія, яка пролягала до цього містечка, була підірвана. Потрібний був час для підходу підмоги, тому було вирішено самим тримати оборону районного центру. Більшість місцевих жителів підтримала цю ідею. Тим часом розвивався роман між Сергієм та Оксаною. Григорій, щоб не заважати молоді, попросився на патрулювання околиць містечка. Із зрозумілих причин патрулі було посилено. Коли люди потрапляють в незвичні для них ситуації, тим більше, якщо з*являється реальна небезпека для їхнього життя, всі людські почуття і відчуття загострюються. Так і у Сергія з Оксаною, справа швидко дійшла до інтимних стосунків, до того ж, Оксана сприймала Сергія, як свого рятівника. По суті – це був своєрідний військовий роман. Було ще двоє хлопців, які потоваришували між собою, вже перебуваючи в загоні. Перший з них – Андрій. Він – етнічний росіянин, який народився в Україні. Його батьки переїхали в Українську РСР ще на початку вісімдесятих, а трохи пізніше народився і Андрій. Він, на той час, закінчував Київський педагогічний університет. Та незважаючи на своє походження, він був патріотом України, і коли спалахнула революція, радо приєднався до повстанців. - Головне у спілкуванні та взаємовідносинах між людьми, особливо в ідеологічних, політичних, мовних питаннях – є взаємоповага. У такому випадку можна вирішити який завгодно конфлікт. Якщо люди один одного поважають, - то це шлях до примирення в любій ситуації. Тільки взаємоповага має бути щирою. Складно вірити людям, які дуже добре знають свої права, але не знають, і знати не хочуть, про свої обов*язки, наприклад, в тих самих мовних питаннях. Говорячи виключно російською мовою ці люди, не тільки не хочуть вивчати і говорити українською мовою, а й іноді з презирством ставляться до україномовних людей, - якось сказав Андрій хлопцям. Всі з ним повністю погодилися і за такі слова за поважали його ще більше. Другий – Степан, який був етнічним українцем. Народився і виріс у Київській області. Перед повстанням закінчив місцевий технікум, але на роботу влаштуватися не встиг, бо почалася національно-визвольна революція, до якої він приєднався. Григорій в загоні був десятником. До його десятки, крім Сергія, також входили: Сашко, Андрій, Степан та інші хлопці. Попросився в цю десятку і Євген. – Хотілося б, щоб в Україні, особливо серед політиків, було б більше людей, для яких слава і вдячність нащадків, були б важливіші за сучасні особисті блага та великі гроші, – казав своїм хлопцям Григорій. Вони мріяли, що в Україні влада буде саме такою, і їх мрії в якійсь мірі в кінці кінців збулися. Тим часом опозиціонери отримали інформацію про підготовку провладних сил до атаки на районний центр. Повстанці разом з місцевими мешканцями зайняли оборону з того боку містечка з якого мала розпочатися атака. Всі були готові битися допоки не прийде підмога. Серед повстанців була популярна пісня Тараса Чубая «Лента за лентою», та інші повстанські пісні, і вони часто співали їх піднімаючи свій бойовий дух. … Вранці почався наступ провладних сил. Основний удар прийшовся на ту ділянку оборони, де знаходилася десятка Григорія. Зброя у повстанців була переважно з військових та міліцейських складів, захоплених ними в перші дні революції, тому озброєні вони були непогано, переважно автоматами та кулеметами, але протилежна сторона, крім цього, мала ще й гармати. Був проведений справжній артилерійський обстріл. Потім відбулася атака, яку повстанцям вдалося відбити, але легкого поранення зазнав Сашко. У всіх повстанських загонах був медичний персонал. Переважно це були студентки медичних навчальних закладів. Крім того в кожному загоні був хоча б один лікар. Були такі і в загоні імені Сагайдачного. Одна з дівчат надала Сашкові медичну допомогу. Тут Андрій побачив, що десь зник Степан. Було зрозуміло, що до наступної атаки має пройти певний час, тому Андрій попрохав Григорія: - Я спробую швиденько знайти Степана. Андрій здогадувався де той може бути. Григорій погодився. Він не хотів думати про найгірше, - про зраду. Андрій справді знайшов Степана там, де й думав. Степан просто злякався, і втік до хати, в якій хлопці тимчасово жили. Це був перший справжній бій цього загону, з артилерійським обстрілом та іншими « принадами» війни. До цього бою, загін брав участь переважно в перестрілках і невеликих сутичках, і не всі психологічно могли витримати справжній бій. Степан вже сам жалкував про свій вчинок, тому був навіть радий появі Андрія, почавши перед ним вибачатися. – Вибачишся потім перед хлопцями, а зараз швидко повертайся на позицію – перебив його Андрій. Вони повернулися якраз вчасно, - тільки почалася нова атака провладних сил. Інші хлопці зробили вигляд, що нічого не сталося. Дмитро Миколайович повідомив Григорію,як і іншим десятникам, що підмога скоро буде, але треба ще трохи протриматися. Незважаючи на поранення, Сашко також брав участь в бою, тим більше, що він був кулеметником. Десятка Григорія чинила шалений опір противнику, хоча тільки троє з них служили в армії. Це – Григорій, Сашко та Сергій. Саме вони своїм прикладом і військовими знаннями та навичками допомагали іншим хлопцям. Одна з куль, випущених зі сторони противника, потрапила Євгену в голову. Він необачно висунувся з укриття. Хлопці кинулися до нього, але він уже був мертвий. В ту ж мить, в стані провладних сил сталося якесь сум*ятя. Вони припинили вогонь і почали здаватися. Як пізніше з*ясувалося, два повстанські загони, Черкаський імені Гонти і Чернігівський імені Мазепи, які прийшли на допомогу, обійшли противників з флангів, а потім вдарили по тилах провладних сил. Бій закінчився безумовною перемогою. В загоні імені Сагайдачного було вбито кількох хлопців, в тому числі, - Євгена. Його тіло і тіла інших загиблих повстанців було вирішено відправити на поховання до Києва. Хлопці дуже переймалися загибеллю своїх бойових товаришів. … Поки Григорій та Сергій згадували минулі події, - наступила нова доба. Це були роковини загибелі Євгена та інших повстанців з їхнього загону. Григорій дістав із бару пляшку горілки, і вони пом*янули загиблих побратимів. Після цього Сергій вирішив їхати додому на таксі. Сергій з Оксаною зустрічалися більше року, але в них щось не склалося, - і вони розлучилися. Григорій не став допитуватися у друга, що сталося, а Сергій не хотів особливо про це говорити. Хлопці час від часу бачилися з Сашком, який, як і раніше, працював у Києві, але цього разу в нього не вийшло зустрітися з ними. Григорій іноді телефонував Дмитру Миколайовичу, який вже був полковником, і командував полком української армії. Григорій подзвонив йому вранці, і вони згадали загиблих хлопців… Був вихідний, тому поспішати не було куди. Григорій вирішив переглянути одну із своїх улюблених книжок – «Історія України-Русі» Миколи Аркаса. Ще в дитинстві вона справила на нього серйозне враження, зробивши його більш патріотичним. Після прочитання декількох розділів книжки, він почав пригадувати подальші події української національно-визвольної революції. … Всіх керівників провладних загонів, втому числі, і того, що атакував містечко, які здавалися по Україні, було заарештовано, а переважну більшість простих бійців, після нетривалого розслідування, було випущено додому. По Україні, відразу після переможних боїв опозиційних загонів, формувалися слідчі бригади: із працівників прокуратури та інших слідчих органів України, що перейшли на бік повстанців, а також, з молоді, яка тільки закінчила юридичні вищі навчальні заклади. Їхньою метою стало проведення чесного розслідування причетності всіх, від найменших до головних, керівників провладних загонів,до вчинення ними різних військових злочинів. За політичні погляди, людей не заарештовували і не переслідували. Тим часом російські добровольчі загони перетнули кордони України і мали намір вступити в бої з українськими повстанськими загонами. Добровольчі загони із західних держав, сформовані українською діаспорою, ще не встигли прибути в Україну. Та міжнародному спів товариству вдалося таки добитися перемир*я між ворогуючими сторонами і посадити їх за стіл переговорів. Посередниками в перемовинах стали нейтральні держави світу. Взагалі, у світі дуже не хотіли громадянської війни в Україні, бо надто велика за населенням та територією, і стратегічно важливо розташована, - ця держава. Отже, було оголошене загальне перемир*я, і військові дії припинилися на всій території України. Загону, в якому перебував Григорій, прийшов наказ з Києва про те, щоб поки-що залишатися в районному центрі. І тут йому зателефонувала, на мобільний телефон Яна, з якою він разом навчався в університеті в одній групі. З початком повстання вони кілька разів дзвонили один одному, і тому Яна знала, де знаходиться загін, в якому перебуває Григорій. Вона сказала, що перебуває недалеко, і попрохала про термінову зустріч. Яна – білявка, такого ж віку, як і Григорій, була родом з Харківщини, але так сталося, що навчатися поїхала в Київ. У них в університеті була доволі дружня група, тому більшість з них навіть після закінчення навчання продовжували іноді спілкуватися між собою. Яна після навчання поїхала в Харків. Там вона влаштувалася на роботу по професії – економістом. Потім познайомилася з Дмитром, і через деякий час вийшла за нього заміж. Яна була переконаною українською патріоткою, - вона і свого чоловіка змогла таким зробити, хоча до знайомства з нею, він взагалі політикою не цікавився. Вони разом, приєднавшись до інших активістів, почали виступати проти влади, при тому, що в Харкові це було небезпечно. Найбільшими патріотами України безперечно є патріотично налаштовані жителі сходу і півдня України. По-перше, вони в меншості. По друге, - на них чиниться шалений моральний та ідеологічний тиск з боку «совкової» проросійської більшості, і якщо вони цей тиск витримують, то стають справжніми патріотами України. Набагато легше і безпечніше бути українським патріотом на заході чи в центрі України, або в її столиці. Тому найбільша повага серед українства має бути саме до цих людей. Після початку загальноукраїнського повстання в Харкові, як і скрізь на сході та півдні країни, посилилися репресії проти місцевих опозиціонерів. Дмитра, як і деяких інших активістів, було заарештовано, але Яна зуміла уникнути арешту, та їй прийшлося переховуватися. Місцева опозиція пішла в глибоке підпілля, але одночасно з цим почалася підготовка до повстання в місті. Зустрівшись з Григорієм, Яна розповіла про ситуацію в Харкові. Її прислала харківська опозиція, щоб зв*язатися з Києвом, для координування майбутнього повстання в місті. Вибір впав на неї, тому що в Яни були особисті контакти з київськими повстанцями.
З більшості великих міст сходу та півдня країни також були послані представники опозиції з такою ж метою. Там також готувалися до місцевих повстань. Все більше людей в цих містах і областях починали ненавидіти свою владу, не тільки за її прорахунки, а й справедливо звинувачуючи цю владу в тодішній ситуації в країні. Навіть частина місцевих чиновників все менше хотіли працювати на цю владу. Була ще одна причина, яка взагалі то була – загальноукраїнською, і врешті-решт стала одною з причин національно визвольної революції. Це були так звані «гопники». За декілька років до початку загальноукраїнського повстання, владою були створені бригади «гопників» майже по всій території країни, в першу чергу, - для залякування населення, ( щоб люди не потикалися на всілякі мітинги). Більше того, влада в подальшому почала довіряти цим бригадам навіть більше ніж міліції. Відчуваючи таку потрібність для влади, «бандюки» зовсім вийшли з під контролю влади. Доходило до того, що вони забирали майно у простих людей. Траплялися навіть безкарні вбивства, зроблені «бандюками». Тому не було нічого дивного, що люди ще більше зненавиділи цю владу. Хоча під час бойових дій користі від цих бандитських бригад було мало. За своєю психологією «гопники» нападають переважно на слабших за себе, а у відкрите протистояння із сильнішим суперником більшість з них просто не піде, тому це була ще одна помилка влади. Не треба було так відверто ставити на бандитів.
…І через певний час у більшості великих і середніх міст півдня та сходу України, майже одночасно, вибухнули повстання. Все відбулося доволі швидко. Всіх опозиційних активістів було звільнено, в тому числі Дмитра. Зрозумівши, що остаточно програють, більшість прихильників влади почали переходити на бік опозиції. Яна повернулася до Харкова. Вона дуже хвилювалася за свого чоловіка, та все пройшло добре, і Дмитро залишився живим і здоровим.
В руках владних сил залишилися тільки чотири регіони. Російським добровольчим загонам, нічого не залишалося, як повернутися на територію Росії, щоб не провокувати антиросійські настрої у світі. Було оголошене остаточне перемир*я між ворогуючими сторонами. Пізніше, коли перемир*я закріпилося, був проведений своєрідний обмін людьми, тобто з чотирьох регіонів, де при владі залишилися колишні керівники, всіх активних опозиціонерів з їх сім*ями, хто захотів поїхати, було відправлено до інших українських регіонів. Відповідно те саме було зроблено другою стороною. Звідси – виїздили переважно колишні чиновники вищої та середньої ланки з сім*ями. З обох боків таких людей було по декілька тисяч. З часом відносини між бувшими ворогуючими сторонами налагодилися. Люди з обох боків змогли спокійно відвідувати один одного. Навіть керівництво почало спілкуватися між собою. Всі чотири регіони де-юре залишалися в складі України, але мали дуже широку автономію. Так закінчилася українська національно-визвольна революція, в якій не обійшлося без жертв, але це стало великим стимулом для нової влади, не дозволяючи їй розслабитися, а діяти за українськими та людськими законами. Головне, що були припинені крадіжки державних коштів і майна. Це стало ключовим у подальшому розвитку держави. Громадянське суспільство, яке стало набагато сильнішим, контролювало владу і не давало їй робити серйозних помилок. Та найголовнішим чинником всіх перетворень в державі стала змінна менталітету більшості жителів України. Без цього фактору ніякі економічні позитивні зміни в країні не відбулися б. Остаточно був переможений « совок». Люди психологічно стали європейцями, - а не тільки географічно. Раніше розвиток держави та суспільства гальмувало «совкове» мислення немалої частини громадян України. Це стосувалося деяких аспектів, наприклад, частина людей одночасно молилися Богу, і на Леніна, не розуміючи, що це неможливо. Пам*ятники Леніна біля церков – це св*ятотатство, що також впливало на рівень життя людей і країни в цілому. Людина, через яку, прямо чи опосередковано, загинули мільйони людей, взагалі не достойна будь-якого пам*ятника. За нової влади такого вже більше не було. Всі пам*ятники Леніну було; або знищено, - або перевезено у спеціальний музей комунізму. Це також вплинуло в майбутньому на досягнення добробуту в Україні. . . 2 частина.
Через пару тижнів, Григорію зателефонував Дмитро Миколайович, і попрохав терміново зустрітися. – Ти мабуть чув, що в так званій « Донецько-Луганській республіці», тай в Кримській республіці також, - наростає невдоволення місцевою владою. Люди все більше схиляються до думки про повне приєднання до України. – сказав Григорію, Дмитро Миколайович, при зустрічі з ним. – Так чув. Думаю це пов*язано, в першу чергу, з нашим економічним ростом. Там же практично нічого не змінилося, як крали; так і продовжують красти. – відповів Григорій. – Так ось, наше керівництво вирішило прискорити цей процес. Потрібні досвідчені люди, які проявили себе, під час національно-визвольної революції. Я згадав про тебе. – Мені звісно приємно це чути, але в мене робота, і, взагалі, пройшов певний час, і деякі навички вже втрачено – сказав на це Григорій. – Ну навички відновлюються швидко, повір мені, а за роботу не переймайся, з цим владнаємо, - відповів Дмитро Миколайович. - Мене переводять на посаду одного з координаторів майбутнього повстання в Донбасі, і мені там потрібні свої люди. Ти ж розумієш, що поки ми повністю не об*єднаємо Україну, наша справа не буде завершена. – вів далі Дмитро Миколайович. Трішки подумавши, Григорій погодився взяти в цьому участь. Було вирішено, що через десять днів він вирушить на схід країни, щоб очолити одну з місцевих підпільних організацій, яка починала підготовку до майбутнього повстання, метою якого було повне приєднання до України. А поки у Григорія був час вирішити всі свої питання, йому пощастило, бо якраз на декілька днів із Москви до Києва мала приїхати Ірина. Зробивши репортаж , про черговий погром у Москві, Ірина повернулася в Київ. Погроми в Росії відбувалися регулярно. При чому, останнім часом, вони були спрямовані переважно проти китайців, яких ставало все більше в Росії. На погляд багатьох росіян, так звана «китайська загроза» ставала все більш реальною. Правда, на відміну від жителів Кавказу та Середньої Азії, китайці були більш згуртовані, і тому, часто, давали серйозну відсіч. Так і цього разу, дійшло до справжніх сутичок, і російській поліції довелося докласти чимало зусиль, щоб навести порядок у своїй столиці. Обійшлося без жертв, але було немало поранених. В самій Росії, тай у світі, до цього вже звикли, тому особливого резонансу не було. Так що, Іриною був проведений звичайний репортаж. Зустрівшись з коханою, Григорій розповів їй про своє майбутнє завдання. Ірина не хотіла відпускати коханого, бо розуміла, що це може бути небезпечно, але вона погоджувалася з тим, що він чинить правильно, тому вирішила просто підтримати його. Тим паче, що вона повністю розділяла його політичні погляди. Ірина зробила все, щоб ці декілька днів з нею пройшли для Григорія якнайкраще, в усіх сенсах цього слова, як справжня жінка Ірина чудово знала, що їй треба робити. Вона розуміла, що для чоловіка, особливо перед якоюсь важливою справою, - це необхідно. Провівши Ірину до аеропорту, і посадивши її на літак, Григорій зустрівся з Сергієм. Крім Ірини, він тільки йому розповів про своє завдання. Для всіх інших, Григорій від*їзджав у відрядження, яке могло затягнутися. Григорій підходив до місця служби Дмитра Миколайовича. Це був непоказний будинок у середмісті Києва, хоча насправді, тут був розташований один з відділів української спецслужби. Привітавшись із своїм новим-старим керівником він почув у відповідь: - Ти поїдеш не один. У мене для тебе є маленький сюрприз. Тут Григорій побачив, що в кабінет Дмитра Миколайовича зайшов дід Панас. Вони разом перебували в загоні імені Сагайдачного. І хоча надто добре не були знайомі, та все ж часто перетиналися, бо дід Панас в загоні був, щось на кшталт, ад*ют анта Дмитра Миколайовича. Справжнього імені діда Панаса і звідки він родом, ніхто не знав, крім його безпосереднього керівника. На вигляд йому було трохи за шістдесят років, - і за той час, що вони з Григорієм не бачилися, - Панас особливо не змінився. - Привіт, ну що, будемо дороблювати те, що до кінця не зробили ,– з цими словами Панаса, вони обмінялися рукостисканнями.
Особливістю діда Панаса було те, що він час від часу казав свої думки на різні, здебільшого політичні або соціальні теми, і це в нього непогано виходило. Ось і на цей раз, Панас прокоментував останні події в Москві: - В Росії українських націоналістів часто називають фашистами, а своїх націоналістів і расистів, - патріотами. Хоча, насправді, в багатьох випадках, все якраз навпаки. І, як бачите, росіяни це неодноразово підтверджують. Заперечувати ці слова ніхто не став. Дмитро Миколайович проінструктував їх з приводу їхньої майбутньої поїздки на схід країни, - і що вони там будуть робити. Їм видали справжні паспорти людей, які були родичами членів підпільної організації того міста, до якого прямували Григорій та Панас, але, звичайно, з їхніми фотокартками. Так що впіймати їх на фальшивих паспортах було не можливо. Григорій та Панас добралися до місця свого призначення без пригод. У них кілька разів перевіряли документи, але, як і передбачалося, з паспортами в них був повний порядок. … Їх зустрічав член підпільної організації і типу «родич» Григорія – Василь. Це був русий огрядний чоловік біля п*ятидесяти років. Як потім з*ясувалося, - він народився в центральній Україні, та більшість життя провів на Донбасі, працюючи, як і майже половина місцевих підпільників, - у шахті. Василь вже був на пенсії, так само, як і частина його товаришів, а інші шахтарі-підпільники, продовжували працювати у шахтах. «Родичем» Панаса став Володимир. Цей молодий чоловік працював у шахті і, також, входив до підпільної організації. Він був брюнет середнього росту, віком – трохи більше двадцяти років. Для більшої достовірності, було вирішено, що жити вони будуть у « родичів». Григорій проводив своє перше зібрання в ролі керівника підпільної організації. Були присутні всі люди, які входили в цю організацію. Переважно – це чоловіки та хлопці, хоча були також, жінки та дівчата. Як йому було вже відомо, сюди входили, не тільки бувші та діючі шахтарі, але й люди інших, найрізноманітніших професій. По-суті, - представники всіх верств населення регіону. Це було дуже добре для агітації, і тому Григорій вирішив цим скористатися: - Ви маєте переконувати та агітувати людей, в першу чергу, в своєму оточенні: вдома, на роботі, серед друзів. Головне робити це акуратно, щоб не видати себе – так інструктував він своїх людей. Пішли будні. Раз на тиждень, а бувало і частіше, - організація таємно збиралася в когось із підпільників вдома. Для конспірації місця зібрань часто змінювали. На зібраннях іноді виникали суперечки з різних питань. В таких випадках здебільшого «запалював» Панас. На чиєсь запитання, що він думає про перевагу етнічних українців перед іншими націями, що живуть в Україні, він відповів так: - Головне, щоб людина, яка живе в Україні, справді любила цю країну і поважала традиції та мову українців, яких все ж більшість в цій державі. І в такому випадку, етнічне походження цієї людини немає ніякого значення, тим-паче, на жаль, є немало етнічних українців, які не люблять, а, дехто, і ненавидить свою країну. – Для мене, така людина важливіша і цікавіша, ніж так званий українець, який забув і цурається свого коріння, - продовжував промову Панас. – Правильно, я вважаю так само, - озвався Василь. Всі присутні в тій, чи іншій мірі, погодилися з Панасом. – І за що нам (українцям) така кара? – раптом запитав усіх Володимир, - Ми і люди роботящі, в переважній більшості, мирні, - ніякі чужі землі не захоплюємо, а щастя і долі у нас немає… Тут Панаса осяяло: - Знаєте, думаю головна причина в каятті, - сказав він, - Чому переможені нами німці так добре живуть, на відміну від нас – переможців? - Бо вони щиро покаялися за злочини своїх нацистів, - продовжував Панас, - Навіть ті, хто сам від нацистів постраждав. Якщо ми так само щиро покаємося за злочини своїх комуністів, а цих злочинів у них було навіть більше, якщо пригадати Голодомор, ніж у німецьких нацистів, то безперечно станемо жити краще. Запала тиша. Всі, хто знаходився в кімнаті, обдумували сказане. – Справді, думки можуть бути матеріальними, особливо в щирому покаянні, - через певний час мовив Григорій. – «Зомбо-совки» - їх раніше було, від двадцяти до двадцяти п*ти відсотків «громадян» України. Зараз їх, слава Богу, стало менше. Іншими словами назвати людей, які не визнають Голодомор, - неможна. Їхнє ідолопоклонство, до того самого Леніна, виглядає особливо безбожним та огидним, - зненацька перейшов на трохи іншу тему Панас, - Їх можна поділити на прихильників «п*ятої колони» Росії, і на тих, хто вірить в комунізм. Пройшло ще декілька тижнів. Агітація серед місцевого населення йшла доволі успішно. Григорій час від часу виходив на зв*язок з Дмитром Миколайовичем, та отримував від нього інструкції, щодо своїх подальших дій. Економічний стан, відірваних від України регіонів, дедалі погіршувався. В Росії були серйозні економічні проблеми, і їй було не до них. Росія кинула напризволяще бувші проросійські українські регіони, тому місцева влада ініціювала перемовини з українською владою. До того ж, їхній головний олігарх, напевне – най адекватніша серед них людина, - розпочав схожі переговори ще раніше. Та все ж, місцева влада була не готова іти на кардинальні поступки, бо це означало б для неї, - як мінімум відставку… - Ще, до національно-визвольної революції, тодішня українська влада, і поки-що, ваша теперішня влада, - сказав на одному із зібрань Панас, звертаючись до підпільників, - Мала всі можливості не доводити країну до сучасного становища. Треба було б зупинитися в розкраданні України, і не гратися з Європейським Союзом, а вступити в асоціацію з ним. Навіть невелике, але справжнє, покращення життя більшості людей, - їх би залишило б задоволеними. На той час були всі можливості це зробити, - але та влада не зробила цього, через свою жадібність і тупість. Вони навіть заради своєї безпеки не захотіли, хоча б частково, повернути награбоване до державної казни, - тому і програли. Розмова якраз велася, про те, щоб сталося, якби події розвивалися б по іншому сценарію. – Я справді не знаю, як було б краще, - вів далі Панас, - З одного боку, ми робили все правильно, але з іншого боку, - можна було б уникнути жертв, якби Україна пішла б до добробуту еволюційним шляхом. Та, як і уже казав, все залежало тільки від тодішньої влади. – Так, вони мали шанс на те, щоб все пішло по-іншому, - сказав у відповідь Григорій, - Але не скористалися ним. Весь цей час, Панас жив у Володимира, який мешкав окремо від батьків, у однокімнатній квартирі, яка перейшла йому у спадок, після смерті його бабці. За ці тижні, Володимир пройнявся повагою і довірою до Панаса. Тому розповів йому історію; як з простого донбаського хлопця, - він став українським патріотом. В юності хлопець був звичайним «гопником», та входив до підліткової банди. Про якісь-там патріотичні почуття в нього не було і мови, але його друг дитинства Олег, навпаки, ще в юні роки став переконаним українським патріотом. Та все ж це їм не заважало дружити. Вони просто на ці теми вирішили не говорити. Так тривало певний час, поки не стався випадок, який перевернув все подальше життя Володимира: Олега, на пішохідному переході , джипом, збив на смерть, п*яний мажор. Звісно, багатий батько мажора, зам*яв цю справу. В решті-решт, винним в тому, що сталося, зробили покійного Олега, батьки якого були простими людьми, і тому не змогли нічого зробити. В пам*ять про друга, Володимир вирішив детально ознайомитися з тим, - чим захоплювався Олег. Він почав читати книжки на цю тему, дивитися проукраїнські просвітницькі телепередачі, а також слухати подібні радіопередачі. Чим більше він взнавав правду, - тим більше, переконувався в правоті Олега. Так, непомітно для самого себе, Володимир став українським патріотом. Він пішов із банди, і почав шукати однодумців, яких в кінці-кінців знайшов, і приєднався до них. Потім була національно-визвольна революція, після якої українські патріоти регіону на певний час пішли в підпілля. – І ось скоро, ми вийдемо з підпілля, і мрія Олега, про справді українську, всю Україну, - збудеться, - завершив свою розповідь Володимир. – От бачиш, Олег не даремно загинув, - відповів Панас, - Зумівши переконати тебе в своїй правоті вже після своєї смерті. Можна сказати, що він залишив тебе замість себе. Григорій сидів у кімнаті Василя, в гуртожитку, в якому той проживав, і дивився місцевий телеканал. Василь, після розлучення, залишив квартиру колишній дружині та своєму синові, а сам переїхав жити в гуртожиток. Умови проживання були не дуже хороші, та Григорій не нарікав, бо він приїхав сюди не за комфортом, а для важливої справи. Підпільники по всій «Донецько-Луганській республіці» готувалися до масштабного страйку, на кшталт шахтарських виступів кінця вісімдесятих, - початку дев*яностих років, на цих же територіях. Підпільна група, на чолі з Григорієм, була повністю готова до страйку. Він згадав, як спочатку підпільники з пересторогою зустріли Григорія з Панасом, але вони зуміли себе правильно поставити, і швидко завоювали довіру та повагу людей. Так-що відносини в середині групи складалися чудово. По місцевому телеканалу, в черговий раз, назвали українців « хохлами», причому сказано це було в контексті проросійської позиції. Григорію пригадалися слова Панаса, які той сказав , ще під час революції: - Росіяни іноді називають нас «хохлами» , при тому дуже на нас ображаються, коли у відповідь, ми їх називаємо «кацапами». Це смішна і хитра позиція, тому-що логічно та історично має бути так: або українці та росіяни, - або «хохли» та «кацапи». В наступному сюжеті, того ж телеканалу, відбувся черговий «наїзд» на українську мову, та цього разу, Григорій був спокійний, бо це тільки більш популяризувало українську мову серед місцевого населення. Вона все-більше асоціювалася у людей з мовою свободи і кращого життя. Всі підпільники, і не тільки вони, а й прості люди, старалися говорити українською, на знак протесту проти місцевої влади. ,.. Почався страйк, на який вийшла чи не половина жителів, так званої «Донецько –Луганської республіки». Основними вимогами страйкарів були: скасування цієї самої республіки і повне приєднання до України, а також, відставка місцевої влади. Припинили роботу, і були повністю заблоковані, всі установи та підприємства. Так тривало кілька днів, а потім, по місцевому телебаченні виступив головний олігарх. В своїй промові він повністю підтримав страйкарів по всіх їхніх вимогах. Це була абсолютна перемога. Місцеве керівництво подало у відставку, а через певний час, верхівка цього керівництва, небезпідставно побоюючись переслідувань, - виїхало в одну з тропічних країн. Хоча, якби це керівництво, свого часу, вело себе більш адекватно, - то історія України, могла бути зовсім іншою. – Перед тим, як зробити важливий вибір, треба проаналізувати найгірший, з можливих варіантів, що можуть статися, на випадок програшу. Його вибір був зроблений неправильно. З одного боку, - він міг стати почесним пенсіонером, а з іншого – став вигнанцем, - якось сказав Панас, пригадуючи минулі відомі події. Далі спрацював, так званий «ефект доміно»: схожі події відбулися в Кримській республіці, і навіть, в Севастополі. В Криму цьому сильно посприяли кримські татари, які і раніше мали проукраїнську позицію, хоча, і переважна більшість представників інших народів Кримської республіки, прагнули повного об*єднання з Україною, через ті самі причини, що і жителі Донбасу. В Севастополі ситуація була трохи іншою. Бухта, в якій постійно перебував Чорноморський флот Росії, за цей час, була остаточно забруднена, що звісно, вплинуло на якість життя місцевих жителів. Плюс фінансова допомога, яка надходила з Росії, із вже відомих причин, - припинилася. А ще, постійне хамство з боку російських моряків. Все це налаштувало жителів Севастополя на повернення до України. Але, головною причиною бажання жителів цих регіонів повернутися до України, стало справжнє покращення рівня життя в Україні, завдяки нормальним європейським реформам. Отже, і в Криму, і в Севастополі, - також відбулася зміна місцевої влади. В усіх чотирьох регіонах було вирішено провести референдуми; про повне повернення цих регіонів до складу України. Хоча це була лише формальність, бо результати цих референдумів, навіть у Севастополі, були очевидними. Так, в решті-решт, і сталося. Пройшло ще кілька тижнів. Григорій і Панас повернулися до Києва. Вони повністю виконали своє завдання. Тепло попрощавшись з уже бувшими підпільниками, вони повернулися з впевненістю, що тепер вся Україна стане справді українською та європейською. У Ірини якраз закінчувався контракт з українським телеканалом, щодо її роботи в Москві. Вона вирішила його не продовжувати, і повернутися в Київ, бо впродовж останніх місяців, Ірина сильно переживала за свого хлопця, тому це своє рішення, вона вважала найбільш правильним. … Ірина, разом з Марією, підлітали до Києва. Марія давно хотіла познайомитися з хлопцем своєї подруги, - і ось, нарешті, трапилася така нагода. Незважаючи на те, що сама Марія була розлучена, вона вже натякала своїй подрузі, щоб та якось по жіночому, підштовхнула Григорія до одруження. Вона знала, як Ірина кохає свого хлопця, а тому бажала своїй подрузі щастя. Григорій зустрічав їх в аеропорту. Познайомившись, вони в трьох поїхали до Григорія на його квартиру, де він жив разом з Іриною. Після вечері, у них зайшла розмова, про політичну ситуацію в Росії. – Мені шкода нормальних, думаючих росіян, яких, насправді, не так і мало, - і з кожним роком їх стає дедалі більше, і я переконаний, що рано чи пізно, Росія, за прикладом України, піде цивілізованим, європейським шляхом. – сказав Григорій. – Я також на це сподіваюсь, - відповіла Марія українською мовою. Вона, хоча і не дуже добре, говорила по-українські, але в знак поваги до господарів, старалася говорити правильною українською, і це у неї непогано виходило. Цей вечір для Григорія, взагалі, виявився пам*ятним, - і в хорошому, - і в поганому, смислі цього слова. Спочатку подзвонив Дмитро Миколайович: - У мене для тебе дуже погана звістка, - не привітавшись, сказав він, - Помер Панас, від раку легень. Григорій був приголомшений. Звісно він знав, що Панас багато палив, але і подумати не міг, що так все погано може закінчитися для нього. Після того, як вони повернулися додому, більше двох місяців назад, - вони з тих пір не бачилися, і не спілкувалися по телефону. – Він давно був хворий, але приховував це, - продовжував Дмитро Миколайович, - Я сам тільки недавно про це взнав. Коли я востаннє з ним розмовляв уже в лікарні, він мені сказав, що приховав від мене свою хворобу, щоб виконати завдання, - і побачити Україну: соборну, справді незалежну, проєвропейську, цілісну державу. І, головне , взяти в цьому посильну участь. В нього немає родичів, тому він буде похований за рахунок держави, і з почестями, як герой. Думаю він на це заслужив. Попрощавшись із своїм бувшим керівником, Григорій певний час не міг відійти від такої звістки. Чомусь йому пригадався улюблений жарт Панаса: - Життя взагалі складається з відтінків. Якщо перефразувати Ейнштейна, то все на світі відносно. Це твердження через годину справдилося. На цей раз, подзвонила Яна. Григорій знав, що вона на останньому місяці вагітності, і що ось-ось має народити, тому не здивувався цьому, його здивувало інше: - Привіт Гришо, у мене народився хлопчик! Ми з Дімою, дуже просимо, щоб ти став його хресним батьком, - радісно сказала Яна.
Звісно Григорій погодився. Це його наштовхнуло на одну думку. …Через тиждень він запропонував Ірині стати його дружиною. Вона погодилася. У свідки Григорій вирішив взяти звісно Сергія. Це він зробив якраз вчасно, бо той, також став думати, про одруження зі своєю новою дівчиною – Оленою, з якою він познайомився декілька місяців назад. . Післямова. Але все може бути по-іншому: Президент буде вибраний, ще на один термін, при тому, що більшість людей його не підтримає, - але безвольно на це погодиться. Всі протести захлинуться ще на першому етапі, бо більшість людей просто на них не вийде, незважаючи навіть на дуже погану економічну ситуацію. Все залишиться на рівні «кухонних» розмов. З часом, можливий варіант з наступником, - ким би він не був. Деградація суспільства посилиться, іншими словами «совок» повністю переможе. Більшість цивілізованих, нормальних людей, хто матиме таку можливість, виїде з країни, яка перетвориться в гірший варіант двох сусідніх держав. Винними у цьому будуть самі люди, - і вони повністю на це заслуговуватимуть. Хоча, з іншого боку, схожі події, які тут описані, можуть відбутися трохи пізніше. Врешті-решт рано чи пізно, щось подібне в Україні таки відбудеться, але все ж, дуже багато буде залежати від нинішньої влади, а головне, - від її адекватності. Проглядається певний цикл осяяння українського народу. Українське суспільство рухається по своєрідній спіралі, а отже, щось подібне може статися через кілька років: 1991, 2004… Як кажуть: «Бог любить трійцю»! . січень-грудень 2013 р. P. S. Від автора: Ця книжка писалася протягом всього року. Вона вийшла швидше художньо-публіцистичною книжкою. Незважаючи на останні події, я вирішив нічого особливо не змінювати в сюжеті, хоча дещо вже почало збуватися. На жаль, допоки наші люди не відчують, що їм вже справді втрачати нічого, - вони не повстануть.
== Дивись також ==
| |||