Барбра Стрейзанд: відмінності між версіями

Стрейзанд, яка з дитинства була сміливою та вміла себе гарно самодисциплінувати, здобула сумнівне реноме докучливої досконалості, що нав'язує свою точку зору всій знімальній бригаді. Щоправда, у пізніших фільмах, особливо реалізованих за її власні кошти, таки надмірно завищені вимоги переходили в егоцентризм, однак її прагнення до досконалості відіграло позитивну роль для записів і сольних виступів у сімдесятих роках. Цей період остаточно розділив вокальні та акторські потреби Барбри. Перше вона презентувала на платівках та телебаченні, а друге — у чергових фільмах, таких, наприклад, як: ''«The Owl & The Pussycat»'' [[1970]], режисер [[Герберт Росс]]; ''«What's Up, Doc?»'', [[1972]], режисер [[Пітер Богдановіч]]; ''«The Way We Were»'', [[1973]], режисер [[Сідні Поллак|Поллак Сідні]], ''«Funny Lady»'', [[1975]], режисер [[Герберт Росс]] та ''«А Star Is Born»'' , [[1976]], режисер [[Френк Пірсон]]. Останній з них був третім фільмом версії оповідання про долю колишньої сценічної зірки ([[Кріс Крістофферсон]]) та обнадійливої дебютантки (Барбра Стрейзанд). Твір ''«Evergreen»'' став хітом і приніс Барбрі ще одного «[[Оскар]]а». Цього разу за найкращу пісню у фільмі. Наступні альбоми презентували широкий стилістичний діапазон, що навіть охоплював інтерпретації композицій [[Дебюссі]] та [[Роберт Шуман|Шуман]]а. Однак якщо подальші записи збирали лише доброзичливі рецензії, то роботи у кіно були неоднозначно сприйняті критиками, і щоразу прохолодно публікою.