Українсько-турецькі відносини: відмінності між версіями

{| border="0" cellpadding="2" cellspacing="2" align="right"

|[[Файл:Flag of Turkey.svg|150px]]   [[Файл:Flag of Ukraine.svg|150px]]

[[Туреччина]] — країна на [[Близький Схід|Близькому Сході]], на півострові [[Мала Азія]] (97  % території) і [[Балканський півострів|Балканському півострові]], оточена Чорним, Мармуровим, Егейським і Середземним морями, межує із Азербайджаном, Грузією, Вірменією, Іраном, Сирією, Грецією і Болгарією. Площа 780 000 км² і 38,5 млн (1975) населення.

[[Туреччина]]  — південний сусід [[Україна|України]] (через [[Чорне море]]). Впродовж століть територія Туреччини (до 1923 Османської або [[Османська імперія|Оттоманської імперії]]) зазнавала змін, а за деяких періодів Туреччина безпосередньо межувала з Україною чи навіть володіла частиною українських земель, а турецькі васальні державні формації: [[Кримське ханство]], [[Молдавія]], [[Семигород]] — впродовж століть були південними і південно-західними сусідами України.

До [[1048]] [[Кочівники|кочові]] турецькі племена тюрків-[[огузи|огузів]] з'явилися у [[Мала Азія|Малій Азії]] в [[11 століття|11 ст.]] Створений [[сельджуки|сельджуківською]] династією султанат розпався в кінці [[13 століття|13 ст.]] на кілька напівсамостійних князівств. Одне з них (розташоване в північно-західній частині Малої Азії) бей [[Осман]] ([[1258]]-–[[1324]]) перетворив [[1282]] на самостійний [[емірат]], який став осередком майбутньої Османської (Оттоманської) імперії. Скориставшись занепадом [[Візантійська імперія|Візантії]], османи підкорили в 14—15 ст. Малу Азію, Балканські країни, захопили [[Константинополь]] ([[1453]]), перетворивши його на свою столицю [[Стамбул]]. На початку [[16 століття|16 ст.]] захопили [[Волощина|Валахію]], [[Молдавія|Молдавію]] (у складі якої була [[Буковина]]), [[Закавказзя]] і країни Близького Сходу.

Починаючи з 1470-х років, Туреччина почала опановувати північне узбережжя [[Чорне море|Чорного моря]]: [[1475]] захопила колонії на півдні Криму: [[Кафа|Кафу]] ([[Феодосія|Феодосію]]), [[Балаклава|Балаклаву]], [[Судак (місто)|Судак]], [[Керч]], внаслідок чого Кримський хан визнав [[1478]] зверхність Туреччини. Далі турки створили свої військові бази в [[Аккерман]]і ([[Білгород-Дністровський]], [[1484]]), [[Кілія|Кілії]] ([[1484]]), [[Очаків|Очакові]] (1480-і pp.), [[Ізмаїл|Ізмаїлі]]і (поч. [[16 століття|16 ст.]]). Забезпечені турецькою протекцією, татари самі чи спільно із турками протягом двох століть нападали на українські землі, спустошуючи оселі, грабуючи населення та забираючи в [[ясир]] велике число української людності, яку продавали в Криму й Туреччині. Стамбул був одним з головних ринків українських невільників. Українські бранки іноді відігравали певну політичну роль у житті Туреччини: відома [[Роксолана]] (Настя Лісовська, [[1505]]-–[[1561]]), що була жінкою турецького султана [[Сулейман I Пишний|Сулеймана І]] і матір'ю Селіма П. Вона мала неабиякий вплив на політику Туреччини.

Тяжка доля невільників та боротьба з турками і татарами відбилися в українській народній творчості, у [[дума|думах]]х та історичних піснях.

Вважаючи основним завданням козаччини боротьбу із мусульманським світом, гетьман [[Петро Конашевич Сагайдачний|Петро Сагайдачний]] став членом Християнської міліції і зробив спробу організувати антиоттоманську коаліцію. Коли султан [[Осман II]] рушив на [[Польща|Польщу]], король Жиґмонт III був змушений прохати козаків про допомогу; і перемогу під [[Хотин|Хотином]]ом (1621) вирішила 40-тисячна козацька армія та досвідчений провід гетьмана Петра Сагайдачного. Наступ Оттоманської Імперії був стриманий. Гетьман [[Дорошенко Михайло|Михайло Дорошенко]] (1625-16281625–1628) і [[Федорович Тарас|Тарас Федорович]] (1630) продовжували антитурецьку політику й уславилися морськими походами.

Але поруч із цією ідеєю в українській політиці, особливо після 1648 року, існувала, а іноді переважала протилежна концепція, з якої розпочалася нова лінія української політики щодо Туреччини. Вона висувала наперед союз України з Туреччиною й Кримом (або тільки з однією з цих держав), на противагу планам і зусиллям Польщі та Росії  — опанувати Україну чи поділити між собою українські землі. Смертельна боротьба проти Речі Посполитої за існування і поширення молодої української держави конче вимагали союзу її з Туреччиною й Кримом — або пізніще з Москвою.

[[Капітуляція]] Дорошенка 1676 відкрила шлях для нової комбінації турецько-українського порозуміння. Туреччина проголосила [[Хмельницький Юрій|Юрія Хмельницького]], який перед тим пробув 6 років ув'язненим у Стамбулі, «князем Малоросійської України і гетьманом Війська Запорізького» (1677—16811677–1681) й уклала з ним договір, подібний до договору з Дорошенком. Поразка Ю. Хмельницького після, так званих, [[Чигиринські походи|Чигиринських походів]] 1677/1678 і невдача його наступника, призначеного Туреччиною, молдавського господаря Ґ.Дуки (1681-16821681–1682), завершилася [[Бахчисарайський мирний договір 1681|Бахчисарайським миром]] Туреччини з Москвою 13 січня 1681, а поразка Туреччини під [[Відень|Віднем]] 1683 припинила її аґресивну політику на території Східної Европи й України.

Обидві політичні концепції  — антитурецька та туркофільська  — в різних комбінаціях характеризують українську політику щодо Туреччини за гетьманів [[Мазепа Іван Степанович|І. Мазепи]] та [[Орлик Пилип Степанович|Пилипа Орлика]]. За першого періоду свого гетьманування (до 1700) Мазепа виступав, як речник антитурецької політики, Україна брала активну участь у [[Священна Ліга|Священній Лізі]], і сам Мазепа керував успішними військовими діями проти турецьких фортець. Але за другого періоду (після 1701) Мазепа шукав порозуміння з Туреччиною та її допомоги у боротьбі проти панування Москви в Україні. Полтавська поразка 1709 перекреслила спроби широкої антимосковської коаліції, а Мазепа та [[Гордієнко Кость|Кость Гордієнком]] з частиною їх війська знайшли притулок на землях Оттоманської Імперії. Гетьман Пилип Орлик разом з турецько-татарським військом брав участь у військових акціях на [[Правобережна Україна|Правобережній Україні]] перед [[Прутський похід 1711|Прутським походом 1711]]. Він уклав союзний договір України з Кримом 1711 і намагався відновити союз з Туреччиною у 1712. Туреччина визнала владу Орлика на Правобережжі, але не дала йому належної допомоги, і Правобережжя залишилося під Польщею.

== XVIII-XIXXVIII–XIX століття ==

У [[18 століття|18 ст.]] Гетьманщина і Запоріжжя мусили брати участь у війнах Росії з Туреччиною [[1735]]—–[[1739]], [[1768]]—–[[1774]], [[1787]]—–[[1791]], які спричинили витиснення Оттоманської Імперії з Півдня України. 1774 звільнено трикутник у нижньому межиріччі [[Дніпро]]—[[Південний Буг|Буг]], а Кримське ханство здобуло незалежність від Туреччини. ([[Кючук-Кайнарджійський мирний договір]]). Після знищення Запорізької Січі (1775) частина запорожців подалася до Туреччини (в північному Добруджі), де заснувала [[Задунайська Січ|Задунайську Січ]], що як організована військова одиниця проіснувала до [[1828]] року. У 1783 Росія [[анексія|анексувала]] Кримське ханство, а 1791 Ханську Україну між долинами Бугу і Дністра ([[Ясський мирний договір|Ясський договір]]). Після ліквідації турецько-татарських володінь на північ від Чорного моря. Туреччина припинила бути сусідом України.

У [[19 століття|19 ст.]] тривали далі [[російсько-турецькі війни]]: 1806—18121806–1812 (російське захоплення [[Бесарабія|Бесарабії]]), 1828—18291828–1829, 1853—18561853–1856 ([[Кримська війна]]), 1877—18781877–1878, в яких українці брали участь на боці Росії, сприяючи визволенню поневолених балканських народів. Під впливом польських емігрантів, на чолі з князем [[Чарторийський Адам|Адамом Чарторийським]], були спроби організувати, за допомогою Туреччини, протиросійський рух. У середині [[19 століття|19 ст.]] туркофільську політику провадив [[Михайло Чайковський]], учасник польського повстання 1831 року, який з 1848 перебував у Стамбулі, прийнявши турецьке підданство та [[іслам]], змінивши своє прізвище на Садик-Паша. Він переконав турецький уряд у доцільності створення у складі турецької армії козацьких формацій («султанські козаки») з українських поселенців у північному Добруджі, які взяли участь у Кримській війні. Ці полки існували до 1861 року. Українські добровольці брали участь у боротьбі південніх слов'ян ([[серби|сербів]] і [[болгари|болгар]]) проти турецького панування у 1875—77, а населення України зібрало чималі фонди й організувало медичну допомогу.

В УРСР справами турецької культури у [[Харків|Харкові]] з 1926 цікавилася Всеукраїнська Наукова Асоціація Сходознавства, яка видавала в 1927 — 31 ж. «Східній Світ» (останнє ч. «Червоний Схід»). Вона підтримувала контакти з Туреччиною. У 1928-19291928–1929 укр. делегація (О.Гладстерн, [[Тичина Павло Григорович|П.Тичина]], В.Зуммер, О.Самойлович) їздила до Туреччини. Після 1945 у Стамбулі існувала Українська Громада в Туреччині, яку очолював сотник М.Забіла.

Турецько-українські культурні зв'язки були незначні. З українського боку це були спроби ознайомити турецький світ з українськими політичними і культурними проблемами: видання СВУ, українських дипломатичних представників, переклади і переспіви з турецької літератури, статті про турецький фолкльор і народну творчість: [[Драгоманов Михайло Петрович|М. Драгоманов]] «Турецкие анекдоты в украинской словесности» («КСт.», 1886); [[Франко Іван Якович|І.Франко]] «Вірша про турецько-російську війну 1787-17911787–1791» (ЗНТШ, т. 64); [[Грунін Тимофій Іванович|Т. Грунін]] «Турецька мова. Елементарна граматика та новий альфабет» (X. 1930); [[Кримський Агатангел Юхимович|А.Кримський]] «Переклади турецької народної творчості і турецьких пісень» (ж. «Народ», Л. 1890); [[Тичина Павло Григорович|П.Тичина]] — переклад поезій Махмеда Еміна, переклади турецьких літературних творів X.Едіба, [[Назим Хікмет|Назима Хікмета]], Якуба Кадрі, Рефіка Халіда, Омера Сейфейддіна, Суад Дервіша, О. Ханчерліоглу й ін.; збірка «Оповідань турецьких письменників» (К., 1955). Менше з'явилося турецькою мовою з української літератури: твори [[Шевченко Тарас Григорович|Т.Шевченка]] у перекладі [[Кримський Агатангел Юхимович|А.Кримського]], Назима Хікмета; [[Тичина Павло Григорович|П.Тичини]] у журналі «Milliyet» (1928) та ін.

У Києві до 1931 під керівництвом [[Кримський Агатангел Юхимович|А. Кримського]] працювала Тюркологічна комісія при УАН, яка видала «Історію Туреччини», «Історію Туреччини та її письменства», «Вступ до історії Туреччини», «Тюрки, їх мова і література» тощо. Українські тюркологи тодішнього й пізнішого часу: В.Дубровський, Є.Завалинський, О.Самойлович, X.Надель, О.Ганучець, [[Биковський Лев Устимович|Лев Биковський]], [[Пріцак Омелян Йосипович|Омелян Пріцак]]. З українських мистців працював якийсь час у Туреччині  — [[Грищенко Олексій|Олексій Грищенко]] («Два роки в Константинополі», франц. видання 1930, укр. 1961).

# Костомаров Н. Богдан Хмельницкий, данник Оттоманской Порты. Собрание сочинений, кн. V. П. 1905; Застирець [[Мазепа Іван Степанович|І. МазепиМазепинці]]нці в Туреччині. З паперів Садик-Паші (Чайковського). ж. Україна, II. К. 1914;

# Rypka J. Aus der Korrespondenz der Hohen Pforte mit B. Chmelnicki. Z déjin Východni Europy a Slovanstva. [[Прага]] 1928; Дубровський В. Про вивчення взаємин України та Туреччини у другій половині XVII  ст., ж. Східній Світ, ч. 5. X. 1928;

# Смирнов Н. Борьба русского и украинского народов против агрессии султанской Турции в XVII — XVIII  вв. Воссоединение Украины с Россией 1654 — 1954. М. 1954;

# Лемерсье-Келькеже Ш. Лит. кондотьєр XVI  в. — кн. Дмитрий Вишневецкий и образование Запорожской Сечи по данным Оттоманских архівов. Франко-русские экономические связи. М. — Париж 1970;