Сократівська іронія
| Ця стаття є сирим перекладом з іншої мови. Можливо, вона створена за допомогою машинного перекладу або перекладачем, який недостатньо володіє обома мовами. |
Сократівська іронія полягає в тому, що філософ прикидається неосвіченим, щоб викрити слабкі місця в позиції іншої людини й змусити її усвідомити це. Грецьке слово «ейронея» (дав.-гр. εἰρωνεία) особливо застосовувалося до літотиків як форма маскування.
За словами Теофраста, висміювання — це «докір у скоєній провині, поданий в переносному значенні: те, що змушує слухача шляхом здогадки доповнити те, чого бракує, так, ніби він це знає і додає йому віри».[К 1] Важливо відрізняти глузування від сократівської іронії: Теофраст чітко посилається на неї у своїй праці «Характери»[fr],[К 2] відрізняючи її від глузування.[К 3] У своїй книзі Теофраст визначає іронію, посилаючись на сократівський метод: вона полягає у вдаванні наївності.[1]
Для Аристотеля зарозумілість є протилежністю сократівської іронії.[2]
Іронія Сократа — це не просто вдавання невігластва; знецінювальне вдавання також охоплює незнання нічого або вдавання, що співрозмовник не визнає навичок, на які він претендує. Для Сократа запитання — це навчання. Ці лестощі заохочують співрозмовника демонструвати свої уявні знання, дозволяючи Сократові виявити незнання за допомогою методу спростовуючих запитань. Така іронія особливо проявилася в удаваному незнанні, прийнятому Сократом як діалектичний метод: «Сократівська іронія». Цицерон говорив, що Сократ мав м'який гумор і гостру розмову, з дискурсом, пересипаним хитромудрими мовними засобами, що породило сократівську іронію.[3] Ця особлива іронія передбачає визнання незнання, яке маскує скептичне і відсторонене ставлення до певних догм або поширених думок, що не мають під собою підґрунтя у вигляді розуму чи логіки. Серія наївних запитань Сократа точка за точкою виявляє марність або нелогічність твердження, розхитуючи припущення співрозмовника і ставлячи під сумнів його початкові гіпотези.
Але іронія також забавляє глядачів дискусії, які знають, що Сократ мудріший, ніж дозволяє собі здаватися, і може передбачити, трохи наперед, напрямок, який приймуть «наївні» питання. У 19 столітті данський філософ Сьорен К'єркегор захоплювався сократівською іронією і використовував її різновид у кількох своїх творах. Зокрема, він написав магістерську дисертацію під назвою «Поняття іронії з постійним посиланням на Сократа». У цій роботі К'єркегор високо оцінює використання сократівської іронії Арістофаном і Платоном, також стверджуючи, що зображення Сократа в «Хмарах» Арістофана найточніше передає дух сократівської іронії.
На думку Ґреґорі Властоса[en], різниця між сучасною концепцією іронії та античною полягає в тому, що намір обманути є чужим для першої, але поширеним для другої. Вважається, що образ Сократа як парадигмального іроніста став джерелом цієї зміни значення.
Коментарі
ред.Примітки
ред.- ↑ Théophraste; Waquet, Nicolas (2010). Caractères. Rivages poche. Paris: Rivages poche. с. 112. ISBN 978-2-7436-2138-4.
- ↑ Vlastos, Gregory (1987). Socratic irony. The Classical Quarterly. Т. 37, № 1. с. 79—96. ISSN 0009-8388. Процитовано 8 вересня 2023.
- ↑ Cicéron; Joly, Henri; Morana, Cyril (2010). Traité des devoirs. Mille et une nuits. Paris: Éd. Mille et une nuits. ISBN 978-2-7555-0590-0.