Відкрити головне меню

Сатирикон (лат. Satiricon, варіанти: Satyricon; Saturae; Satyrae; Satirae; Satirarum libri) — твір давньоримської літератури, автор якого у всіх рукописах називає себе Петроній Арбітр. За жанром, починаючи з XVII століття, прийнято відносити до романів; більш давніх романів до нашого часу не збереглося. Час написання не може вважатися остаточно встановленими, але найбільш вірогідний I століття н. е.., епоха Нерона. За традицією Меніпп Петроній прикрасив свій твір віршованими вставками. У них він відтворює стиль, манеру метрів — латинських поетів-класиків — Вергілія, Овідія, Горація, Гая Луцилія.

Рукописи та виданняРедагувати

До наших днів збереглися фрагменти з 15-ї, 16-ї і, можливо, 14-ї книги (20-й розділ). Скільки всього було книжок, невідомо. Ці фрагменти дійшли до нас разом з уривками з інших авторів в рукописах, що відносяться не раніше, ніж до IX–X століть н. е.. Перше видання фрагментів з Петронія (Codex Bernensis) побачило світ в Мілані в кінці XV століття. Більш повний текст, так звана скалігерівска копія (Codex Leidensis), був виданий в Лейдені в 1575 році. Найповніший рукопис Петронія (Codex Trauguriensis), що містить значну частину «Бенкету» (гл. 37-78), була знайдена в 1650 році в Трогире (Tragurium, італ. Trau) в Далмації і видана в Падуї в 1664. Її повна назва Petronii Arbitri Satyri fragmenta ex libro quinto decimo et sexto decimo («Фрагменти сатир Петронія Арбітра з книг п'ятнадцятої та шістнадцятої»). У 1692 (або в 1693) француз Франсуа Нодо, доповнивши «Сатирикон» власними вставками, опублікував у Парижі нібито повний текст роману з французьким перекладом, пославшись на рукопис, знайдену в Белграді в 1656 році. Підробку незабаром виявили, так як вона мало допомагала з'ясуванню різних важких місць і протиріч в збереженому тексті, містила досить багато безглуздостей і анахронізмів. Однак вставки Нодо і понині зберігаються в деяких виданнях та перекладах, оскільки вони до певної міри допомагають зв'язати в одне ціле уривки, що дійшли до нас у фрагментарному вигляді глави.

ЖанрРедагувати

Незважаючи на прийняте позначення, питання про жанр «Сатирикону» залишається дискусійним, оскільки застосування до «Сатирикон» терміна «роман» умовно навіть в його античному розумінні. За формою - це суміш віршів і прози (характерна для Меніппової сатири), за сюжетом — своєрідний авантюрно-сатиричний роман, який пародіює грецький любовний роман.

ЗмістРедагувати

Те, що дійшло до нас від «Сатирикону», являє собою ряд мало пов'язаних між собою епізодів, що розповідають про поневіряння і пригоди компанії трьох молодих людей без певних занять і з сумнівним минулим. Ці люди, отримавши освіту, але не маючи ні грошей, ні твердих моральних устоїв, ведуть паразитичний спосіб життя. Гнані випадком, вони поневіряються по світах, видивляючись, де можна поживитися за чужий рахунок. Поневіряльне життя, сварки і примирення, зустрічі і розставання складають сюжетну канву твору, що оголює виворіт побуту нижчих верств римського суспільства. Місце дії часто змінюється; у збережених уривках пригоди героїв відбуваються на півдні Італії, в Кампанії. Збережені глави «Сатирикону» за змістом можна розділити на три великі частини, кожна з яких включає в себе по кілька епізодів.

Незбережені главиРедагувати

За збереженими главами «Сатирикону» розкидані натяки на ті факти і події, які відбувалися в попередніх 14 книгах. Це перш за все натяки на злочини Енколпія. Крім того, з різних місць «Сатирикону» випливає, що у втрачених частинах роману повинна була бути ціла серія любовних пригод Енколпія — з Аскілтом, з лихом і Геділой, з Дорідой; потім знайомство з Гітоном, з Агамемноном, зустрічі з Трифену, її пристрасть до Гитонья. В одному з фрагментів, збережених пізнішими граматиками і схоліастами (їх близько 30), дія відбувається в Массилії. В іншому фрагменті фігурує адвокат Евскіон, мабуть, грав якусь значну роль.

Перша частинаРедагувати

Події, що сталися з головними героями до того, як вони потрапили на бенкет до Трімалхіона. Вона починається з мови Енколпія, яку той вимовляє в школі ритора Агамемнона. Потім сварка між Енколпіем і Аскілтом через підступного Гитонья. Потім Енколпій з Аскілтом на ринку намагаються збути з рук невідомо як потрапив до них у руки багатий плащ і дістати свою стару рвану туніку, в якій зашитий гаманець із золотом. Завершує першу частину сцена оргії в готелі за участю жриці Пріапа Квартілли.

Друга частинаРедагувати

Глави, присвячені опису «Бенкету Трімалхіона» (лат. Cena Trimalchionis). «Бенкет Трімалхіона» має самостійну цінність: порівняно з іншими частинами «Сатирикону» він добре зберігся і відрізняється композиційною завершеністю, внаслідок чого не раз видавався окремо. Він займає 51 главу зі 141 збережених. Тим не менше для розвитку сюжету весь цей епізод не має значення: Енколпій і Аскілт є тільки свідками того, що відбувається там. Мова його являє собою єдиний в римській літературі зразок вульгарної латині. «Бенкет» відтворює рамку і деякі інші композиційні деталі, типові для «сімпосія», сократично-платонівського діалогу. «Бенкет» близький також жанру міма: дві з трьох віршованих вставок імітують, а можливо, і прямо цитують мімографа Публілія Сира, ім'я якого тут згадується. У цю частину вставлений розповідь одного з гостей про вовка-перевертня (LXI-LXII), перше в світовій літературі опис цього персонажа.

Третя частинаРедагувати

Події, що сталися з героями після бенкету. Епізоди цієї частини носять типово романний характер. Перша сцена після бенкету — чергова сварка Енколпія з Аскілтом через Гитонья — виглядає пародією на суд царя Соломона. Супротивники, взявшись за меч, вирішують добути свою частку мечем. Однак, зворушені благанням Гитонія, вони погоджуються закінчити справу миром, і Аскілт пропонує Гитонія самому вибрати собі «брата». Гитонія обирає Аскілта. Розпачу Енколпія немає межі.

У тузі і образі Енколпій забрідає в місцеву пінакотеку (цю сцену зіставляють зазвичай з початком роману Ахілла Татія «Левкіппа і Клітофонт»), де зустрічає Евмолп. Зупинившись перед картиною про загибель Трої, він декламує поему на цей сюжет. Зібралася публіка нагороджує поета каменями. Взявши з Евмолп слово більше не декламувати, Енколпій йде з ним обідати. Далі слід повернення Гитонія, фарсові сцени зі спробою до самогубства — спочатку Енколпія, потім і Гитонія, в яких знаряддям служить свідомо тупа бритва, скандал і бійка на заїжджому дворі, прихід Аскілта, що розшукує Гитонья.

Щоб позбавитися від переслідувань Аскілта, Енколпій приймає пропозицію Евмолп і разом з Гітоном сходить на корабель, що пливе в Тарент. На кораблі з'ясовується, що він належить багатим тарентінцам — Ліхуа і Трифену, з якими у Енколпія з Гітоном давня ворожнеча. Перебравши всі способи порятунку, втікачі вирішують змінити зовнішність — поголити голови і брови і поставити на своїх лобах знаки таврованих рабів. Однак за допомогою явився Трифену уві сні Пріапа обман розкрито, і лихий обрушується на них у страшному гніві. Починається бійка, в якій беруть участь всі пливуть на кораблі. Бійка кінчається перемир'ям з ініціативи Тріфу. Евмолп становить мирний договір.

Наступний епізод — буря на морі і корабельну аварію. Енколпія, Гитонья і Евмолп рятують з'явилися на човнах рибалки.

Дія останніх зі збережених частин роману відбувається в місті Кротоні, про який якийсь хуторянин, що зустрівся нашим подорожнім, говорить, що «це найдавніший, колись перше місто Італії». Він пояснює, що головне заняття жителів міста — гонитва за спадок. Зрозумівши з цієї промови, яким способом можна поживитися в цьому місті, Евмолп вирішує видати себе за багатія з Африки, потерпілого аварію корабля і втратив єдиного сина — спадкоємця, а Енколпія з Гітоном — за своїх слуг.

Бродягам блискуче вдається задумана Евмолп містифікація — їх оточує натовп шукачів спадщин. Евмолп впивається удачею, а Енколпій побоюється викриття і весь час чекає, що «знову доведеться тікати і знову впасти в жебрацтво». Центральний епізод цієї частини роману — любовна пригода Енколпія, який прийняв ім'я Поліен, з Кротонского красунею Кіркеей. У самий розпал їх любовних відносин Пріап позбавляє Енколпія чоловічої сили. Сподіваючись вилікуватися, він вдається до послуг старої чаклунки просів і жриці Пріапа Енотеі. Зрештою Енколпій тікає від них, так і не вилікувавшись.

В останніх епізодах роману розказано про спробу однієї з перших дам міста, Філом, нав'язати Евмолп, якого вона вважає багачем, своїх дітей — сина і доньку, і про чергову оргії, цього разу вже за участю великодосвідчених діток Філом, під час якої Енколпій зціляється .

Рукопис обривається на тому, що Евмолп вирішує в останній раз перед тим, як покинути Кротону, познущатися над кротонцев. Він складає заповіт, де говориться, що його спадок отримає той, хто погодиться публічно з'їсти його труп.

Вставні новелиРедагувати

У третю частину вставлені дві новели, які отримали умовні назви «Новела про поступливість хлопчика» і «Ефеський матрона»; обидві звучать з вуст Евмолп. Першу він розповідає в Пінакотеке в розраду Енколпію, згорьованих про зраду Гитонья. Другу — матросам на кораблі під час трапези на честь укладеного перемир'я. Згодом (починаючи з Середніх століть) вона неодноразово перероблялася.