Романов Олексій Федорович
Олексій Федорович Романов (17 жовтня 1875, Київ — 27 травня 1924, Беочин) — український державний діяч. Другий Міністр юстиції Української держави Гетьмана Павла Скоропадського. Політичний діяч москвофільського напрямку.
| Романов Олексій Федорович | |
|---|---|
2-й Міністр юстиції Гетьманського уряду України  | |
| серпень 1918 — 24 жовтня 1918 | |
| Попередник | Чубинський Михайло Павлович |
| Наступник | В'язлов Андрій Григорович |
| Народився |
17 жовтня 1875 Київ |
| Помер |
27 травня 1924 (48 років) Беочин[1] |
| Відомий як | державний службовець |
| Національність | українець |
| Alma mater | Перша київська гімназія |
Життєпис ред.
Син надвірного радника Федора Михайловича Романова та української письменниці Одарки Романової. Старший брат Володимир — чиновник Міністерства землеробства, дійсний статський радник.
Закінчив Першу київську гімназію (1894) і юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету (1898).
Після закінчення університету вступив на службу в Міністерство юстиції. Обіймав посади товариша прокурора Кишинівського окружного суду і діловода 3-го кримінального відділення першого департаменту Міністерства юстиції. Публікував статті з юридичних питань в журналах «Сільський вісник» і «Вісник поліції». У 1907 році був призначений товаришем прокурора Санкт-Петербурзького окружного суду, в 1910 році — прокурором Львівського окружного суду, а в 1914 році — юрисконсультом першого департаменту Міністерства юстиції. Дослужився до чину статського радника. 30 січня 1917 призначений прокурором Віленської судової палати[2].
Після Лютневої революції в Росії, з квітня по вересень 1917 року був членом Надзвичайної слідчої комісії Тимчасового уряду[3].
Після Жовтневої більшовицького заколоту виїхав до Києва, служив в уряді гетьмана Скоропадського. У липні 1918 року був призначений товаришем міністра юстиції Михайла Чубинського, а також сенатором адміністративного департаменту Державного Сенату. З 3 серпня по 21 жовтня 1918 був міністром юстиції. Виступав проти українізації судочинства, за збереження російської мови і культури. У жовтні 1918 року підписав так звану «Записку 10-ти», звернення до голови ради міністрів Федора Лизогуба про необхідність зміни зовнішньої політики Української держави і проголошення курсу на єднання з небільшовицькою Росією. Після повалення гетьмана Скоропадського приєднався до Білого руху, служив помічником керуючого відділом юстиції Особливої Наради при головнокомандуючому Збройними силами Півдні Росії. У вересні 1919 року, після окупації Києва Добровольчою армією, прибув в місто з особливою комісією для обстеження судових установ на місцях[4]. Після евакуації з Новоросійська залишився в еміграції у Югославії. Був головою російської колонії в Сомборі. Залишив спогади «Імператор Микола II і його уряд: за даними Надзвичайної слідчої комісії» (Російська літопис. 1922. Кн. 2).
Помер у 1924 році в Беочині.
Примітки ред.
Джерела та література ред.
- Чисніков В. М. Романов Олексій Федорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 279. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.