Розповідь старшого садівника

«Розповідь старшого садівника» (рос. Рассказ старшего садовника) — оповідання А. П. Чехова, вперше опубліковане у 1894 році.

Розповідь старшого садівника
Рассказ старшего садовника
Жанр	оповідання
Форма	оповідання
Автор	Антон Павлович Чехов
Мова	російська
Написано	1894
Опубліковано	1894

Історія

Оповідання «Розповідь старшого садівника» Антон Чехов написав 1887 року. Вперше його опубліковано 25 грудня 1894 року в 356-му номері газети «Русские ведомости». Увійшло також до видання А. Ф. Маркса.

За життя Чехова оповідання переклали болгарською мовою.

У цьому творі висвітлюється проблема смертної кари. В оповіданні 1888 року «Парі» Чехов ставив питання про «аморальність» смертної кари з точки зору природного права. Це положення першим сформулював Ч. Беккаріа у своєму трактаті «Про злочини покарання» (італ. Dei delitti e delle pene). Довгий час воно було предметом дискусій у Росії. Чехов мав переклад цієї книги російською мовою.

Під час подорожі на Сахалін це питання для Чехова перейшло зі сфери абстрактно-етичної в область конкретики. Антон Павлович писав О. С. Суворіну, що на Сахаліні він «бачив усе, крім смертної кари». Розділ своєї книги «Острів Сахалін» — «Моральність засланого населення. — Злочинність. — Слідство і суд. — Покарання. — Різки і батоги. — Страта» він написав на основі свідчень очевидців.

У центрі «Розповіді старшого садівника» - легенда, в якій виражається віра в людину, створену «за образом і подобою Божою».

Критик С. М. Худеков свого часу звернув увагу на це оповідання. 1895 року старший брат письменника Олександр писав А. П. Чехову: «Худеков, побачивши мене, тицьнув пальцем у „Російські відомості“ і сказав: — А ось знайшов же ваш брат час написати різдвяну розповідь у „Російські відомості“! А нам нічого не дав. Непогана, дуже непогана розповідь!»

Сюжет

Оповідь ведеться від першої особи. Одного разу влітку в оранжереї проходив розпродаж квітів. Туди прийшли оповідач, сусід-поміщик і купець. Квіти укладав старий садівник, Михайло Карлович. Між покупцями почався діалог про працівника з циганським обличчям, який проїхав повз них. Поміщик сказав, що того нещодавно судили в місті за грабіж і виправдали, оскільки визнали психічнохворим. Він же, на думку поміщика, цілком здоровий. Виправдання, засновані на хворобах і афекти обвинувачених, на його думку, деморалізують людей і притупляють почуття справедливості.

Михайло Карлович прислухався до розмов і сказав, що він за виправдувальні вироки, так як присяжні засідателі можуть помилятися і звинуватити невинного. Він вважає так: «Якщо судді і присяжні більше вірять людині, ніж доказам, речовим доказам і промовам, то хіба ця віра в людину сама по собі не вище всяких життєвих міркувань?…ви в людину увіруйте!» Потім він переказав історію, яку дізнався від своєї бабусі.

У невеликому містечку жив літній і самотній пан Томсон або Вільсон, безкоштовно лікував людей. Тоді вчені були не як звичайні люди — дні і ночі вони проводили у читанні книг і лікуванні хвороб. Жителі міста розуміли це і не набридали відвідинами та балаканиною. Лікар любив городян, як дітей. Він сам хворів на сухоти. Для міста лікар був необхідний. Одного разу вночі при поверненні від хворого, на нього в лісі напали розбійники, але, дізнавшись хто він, зняли перед ним капелюхи і запитали, чи не хоче він їсти. Коли він сказав, що ситий, вони дали йому плащ і провели аж до міста. Одного разу цей лікар був знайдений убитим. Судді провели розслідування і сказали: «Тут ми маємо всі ознаки вбивства, але так як немає на світі такої людини, яка могла б убити нашого лікаря, то, очевидно, вбивства тут немає і сукупність ознак є тільки простою випадковістю. Треба припустити, що лікар в пітьмі сам впав в яр і забився до смерті».

З цією думкою всі погодилися. Проте вбивця знайшовся. Якийсь шалапут зніяковів, коли його стали звинувачувати. У нього провели обшук і знайшли в сорочку з закривавленими рукавами і ланцет лікаря. Докази в наявності. Лиходія посадили у в'язницю. Незважаючи на те, що все свідчило проти нього, на суді він заперечував провину. Суд хотів визнати його винним у вбивстві лікаря, але головний суддя, не закінчивши обвинувальну промову, закричав: «Клянусь, він не винен! Я не припускаю думки, щоб могла знайтися людина, яка наважилася б убити нашого друга лікаря! Людина нездатна впасти так глибоко!» Судді погодилися з ним і відпустили вбивцю. При цьому ніхто не дорікнув судді у несправедливості.

Михайло Карлович закінчив промову словами, що за таку віру в людину Бог простив гріхи всім жителям містечка. «Нехай виправдувальний вирок принесе жителям містечка шкоду, але … який благотворний вплив мала на них ця віра в людину…. вона виховує в нас великодушні почуття і завжди спонукає любити і поважати кожного».

Слухачі не знайшли, що йому заперечити і розійшлися.

Джерела

• Чехов А. П. Рассказ старшего садовника // Чехов А. П. Полное собрание сочинений и писем: В 30 т. Сочинения: В 18 т. / АН СССР. Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького. — М.: Наука, 1974—1982.
• Le Récit d'un jardinier-chef, notes page 1016, traduit par Édouard Parayre, révision de Lily Dennis, éditions Gallimard, Bibliothèque de la Pléiade, 1971, ISBN 2 07 0106 28 4.
• Le Récit du jardinier-chef, traduit par Édouard Parayre, éditions Gallimard, Bibliothèque de la Pléiade, 1971, ISBN 2 07 010628 4.

Посилання

• Чехов А. П. Рассказ старшего садовника. Примечания [Архівовано 7 травня 2017 у Wayback Machine.]. Оригинальный русский текст.
• М. Ранева-Иванова. «Функция майевтики христианского мотива в „Рассказе старшего садовника“ А. П. Чехова» [Архівовано 5 листопада 2017 у Wayback Machine.]. Ж-л Проблемы исторической поэтики. Вып.: № 6, 2001.