Вікіпедія

Пілум

Пі́лум (лат. pilum, множина — pila) — метальний спис, що перебував на озброєнні легіонів Стародавнього Риму.

Пілум
Зображення
Країна Стародавній Рим
Історичний період античність
CMNS: Пілум у Вікісховищі
Види пілумів
Римський пілум у реконструктора

Історія

ред.

Вважається, що пілум винайшли представники італьського племені самнітів[1][2][3]. Також на нього могла вплинути кельтська та етруська зброя[4]. Можливо, пілум походить від кельтської зброї, відомої як фаларіка[5][6]. Археологічні розкопки виявили пілум в гробницях етруського міста Тарквінія[7]. Найдавніші знахідки пілуму походять з етруських поселень Вульчі та Таламонеref>Bohec, Le; Yann (Lyon) (2006), Pilum, Brill’s New Pauly (англ.), Brill, процитовано 15 березня 2023</ref>. Перша письмова згадка про пілум походить з «Історії Полібія». Згідно з Полібієм, більш важкоозброєні солдати римської армії використовували тип списа, який називався hyssoí. Можливо, це і був пілум. Попередником пілума була хаста[8][9]. Невідомо, як скоро її замінили на пілум[10]. Полібій згадує, що пілум став важливим фактором перемоги римлян у битві при Теламоні у 225 році до н.е[11]. Використання пілума було припинено римськими військовими у другому столітті[12].

Опис

ред.

Довжина з наконечником близько 2 метрів, наконечник мав вигляд залізного стрижня довжиною 60—100 см, який насаджувався на держак за допомогою трубки й мав вістря листоподібної форми, діаметр наконечника був близько 7 мм. Маса — 2—4 кг.

До реформ Гая Марія пілум був зброєю тільки гастатів і принципів, тріарії замість пілума мали гасту. Марій зробив пілуми невід'ємною складовою озброєння всякого легіонера.

Використання

ред.

Кожен легіонер мав по два пілуми. З допомогою особливого ременя — аментума (amentum) — легіонер міг метнути його на 50—60 м. Легіон починав бій залпом пілумів з 50 метрів, потім — з відстані 20—30 метрів — слідував новий залп. Після цього військо вступало у рукопашну. В ближньому бою пілум іноді використовувався, як короткий спис. Так сталося в битві при Фарсалі (9 серпня 48 р. до н. е.). За наказом Цезаря, його піхота застосувала проти кінноти Помпея незвичайну тактику бою: легіонери використовували пілум як звичайний спис, скеровуючи його в обличчя кіннотників, і після того, як ті, намагаючись ухилитись від удару, втрачали рівновагу, заколювали ним і коней, і вершників. Це справило на помпеянців таке сильне враження, що вони в паніці втекли з поля бою, що й вирішило долю битви.

Пілум не завжди завдав безпосередніх пошкоджень ворогові, тоді з його допомогою послаблювався захист супротивника. Пілум, влучаючи у щит, застрягав у ньому, важке, довге ратище якого заважало користуватися щитом. При цьому обрубати його було неможливо через довгий залізний стрижень наконечника. Тому ворожий вояк змушений був або кидати щит, або зупинятися для того аби витягнути з нього пілум і при цьому відкривався для удару. Щоб пілум було важче витягнути з щита або рани, деякі з них були споряджені відігнутими назад зубцями. Крім того, у легіонах Цезаря вістря пілумів не гартувались, а тому були відносно м'якими. Такі списи згиналися при влучанні у щит і прогиналися під вагою держака. Легіонери просто наступали на нього ногою і виривали щит з руки ворога.

У римлян пілум перейняли германські племена. Ще у V ст. він зустрічався у франків під назвою «ангон». У візантійців пілум використовувався аж до Х ст., коли остаточно вийшов з ужитку.

Примітки

ред.
  1. ↑ Erdkamp, Paul, ред. (2007). A Companion to the Roman Army (англ.). Oxford, UK: Blackwell Publishing Ltd. с. 8. doi:10.1002/9780470996577. ISBN 978-0-470-99657-7.
  2. ↑ Jeon, Jeong-hwan; Kim, Sung-kyu; Koh, Jin-hwan (22 грудня 2015). Historical review on the patterns of open innovation at the national level: the case of the roman period. Journal of Open Innovation: Technology, Market, and Complexity. 1 (2): 20. doi:10.1186/s40852-015-0026-4. hdl:10419/176513. ISSN 2199-8531.
  3. ↑ Марибор, IZUM-Институт информацијских знаности. Greco-Macedonian Influences in the Manipular Legion System :: COBISS+. Arheologija I Prirodne Nauke (серб.) (11): 145—154. Процитовано 15 березня 2023.
  4. ↑ Quesada Sanz, Fernando (2006). Not so different: individual fighting techniques and small unit tactics of Roman and Iberian armies within the framework of warfare in the Hellenistic Age. Pallas (70): 245—263. ISSN 0031-0387. JSTOR 43684935.
  5. ↑ Nardo, Don (2004). The Roman Army: An Instrument of Power (англ.). Lucent Books. с. 34. ISBN 978-1-59018-316-8.
  6. ↑ Not so different: individual fighting techniques and battle tactics of Roman and Iberian armies within the framework of warfare in the Hellenistic Age. Actes du Colloque International de Toulouse. 2006 — через ResearchGate.
  7. ↑ D’Amato, Raffaele; Salimbeti, Andrea (2018). The Etruscans: 9th–2nd Centuries BC (англ.). Bloomsbury Publishing. ISBN 978-1-4728-2830-9.
  8. ↑ Petrocelli, Corrado (2015), Tactics: Republic, у Le Bohec, Yann (ред.), The Encyclopedia of the Roman Army (англ.), Chichester, UK: John Wiley & Sons, Ltd, с. 979—1028, doi:10.1002/9781118318140.wbra1478, ISBN 978-1-118-31814-0, процитовано 15 березня 2023
  9. ↑ Meiklejohn, K. W. (1938). Roman Strategy and Tactics from 509 to 202 b.c. Greece & Rome (англ.). 7 (21): 170—178. doi:10.1017/S0017383500005623. ISSN 1477-4550. S2CID 162206844.
  10. ↑ Elliott, Simon (2020). Romans at War: The Roman Military in the Republic and Empire (англ.). Casemate. ISBN 978-1-61200-886-8.
  11. ↑ Nijboer, Albert (1991). Funerary Symbols on the Temple Decorations from the Talamonaccio. Papers from the Institute of Archaeology. 2: 17—29. doi:10.5334/pia.19. ISSN 2041-9015.
  12. ↑ Kerrigan, Michael (2001). Ancient Rome and the Roman Empire (англ.). DK Pub. с. 42. ISBN 978-0-7894-8153-5.

Джерела

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Пілум&oldid=43284590