Перший архітектор Південного берега Криму

Перший архітектор Південного берега Криму — посада і чин у Російській імперії протягом 17241910 років, одна з державних посад, що існували в Російській імперії.

Почесне звання і посада були запроваджені російським імператором Олександром І у 1724 році, на яку призначався один архітектор. Посаду скоротили на початку ХХ століття, коли її номінанту присвоїли вищий статус — Перший імператорський архітектор.

ПередумовиРедагувати

Через привілейований стан щойно захопленого Криму і щоби прискорити його асиміляцію з російським суспільством, імператори та царські урядовці наполегливо вимагали переїзду до Криму чимраз більшої кількості російського люду (поміщиків-землевласників із їх людьми). Для них надавалися нові землі, з числа захоплених у татар, майже за безцінь та ще й допомагали в забудові кримського узбережжя (надаючи позики та архітекторів і будівельників)[1][2]. Коли, вже на початку ХІХ століття, перші охочі хлинули до Криму, урядовці змушені були виділяти відповідальних осіб, щоби роботи велися згідно процедури та певних норм. Головним розпорядником всього того дійства був генерал-губернатор Новоросійського краю, а він уже призначав відповідального чиновника (зазвичай ним ставав головний архітектор губернії).

ЗапровадженняРедагувати

Від початку XIX століття Крим адміністративно підпорядковувався Таврійській губернії, але коли царські урядники визначилися із потенційною відпочинковою складовою на південному узбережжі, вони почали в своїх проектах і пропозиціях виділяти окремо Південний берег Криму. Згодом, коли імператорська сім'я зацікавилася цими краями, зачастив на півострів сам імператор, та його посланці. В ті роки стався прикрий випадок із Бахчисарайським палацом (який залишився росіянам після кримських ханів), за якихось 50 років цей унікальний архітектурний комплекс довели до розрухи, а додатковими новобудовами суттєво спотворили. Тому така ситуація не влаштовувала урядників, тоді Олександр І настановив централізувати хаотичну забудову в Криму, зокрема на його узбережжі, а відповідальним зробити генерал-губернатора та губернського архітектора.

Щоби покращити ситуацію, граф Микола Воронцов[3] запропонував виділити окрему посаду головного архітектора Південного Криму, наділивши його контролюючими та виконавчими обов'язками. Тож у 1824 році введена посада архітектора Південного берега Криму з оплатою в сумі двох тисяч карбованців асигнаціями на рік. Першому кому доручили виконувати посадові функції архітектора став дипломований архітектор-практик (і знаний та відзначений імператорськими нагородами) — Філіп Ельсон.

Згодом, для імператора виявилося обтяжливим таке жалування, тому з 6 лютого 1829 року фінансувати нового архітектора доводилося уже самим кримчанам (зокрема, татарам). Коштів збирали чимало, і ними покривали решту царських забаганок та проектів[4]: платили іншим архітекторам, утримували Нікітський ботанічний сад, доглядали виноградники в Магарачі, надали кошти на заснування в Сімферополі бібліотеки, відкрили морське сполучення між Одесою та Кримом, фінансували спорудження дороги з Сімферополя на Південний берег Криму.

 
«...з татар в Таврійській губернії по 1 руб. 50 коп. З душі на різні корисні пропозиції в Криму, як-то: улаштування міст, доріг, міцних мостів, поштових будинків, водопроводів для постачання міст водою і інших однакової уваги заслуговують предметів...»[5][6].
 

Перші архітекториРедагувати

Першими архітекторами Південного берега Криму ставали відомі того часу архітектори, які добилися успіхів в містобудуванні. Зазвичай, це були головні будівничі-архітектори Ялти або призначені генерал-губернаторами урядовці.

Згідно досліджених архівів, відшукали трьох архітекторів, про інших дані не віднайдено:

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Г. Чупін «Предыстория и история Крыма». 2012, 256 ст. ISBN 978-966-1553-22-3. Але Криму потрібні були робочі руки, і Потьомкін заохочував поміщиків центральної Росії до переселення, щедро наділяв їх землею, щоб вони їхали до Криму зі своїми кріпаками. І люди їхали сім'ями, цілими селами з Тамбовської, Курської, Орловської та інших областей. Деякі, навіть кріпаки, не хотіли покидати свої рідні місця, але їх насильно вивозили. До 1857 їх було в Криму вже 21144 людини. krimoved-library.ru. Процитовано 16.08.2015. (рос.)
  2. Богумил А. К. «К истории управления Новороссией князем Г. А. Потемкиным». Екатеринослав 1905, т. I, с. 29—30, 94, 104.  (рос.)
  3. Російські вельможі в 20-х роках XIX століття стали купувати ділянки в Криму і будувати садиби, дачі, палаци. Чималу роль відігравав тут граф М. С. Воронцов, який володів у Криму величезними земельними угіддями. Одним з його кроків на шляху забудови Південного берега було запровадження в 1828 році посади казенного архітектора Південного берега Криму. oldyalta.ru. Процитовано 16.08.2015. (рос.)
  4. особливого збору, заснованого указом імператора від 6 лютого 1829р... З нього оплачувалася робота архітекторів, кошти йшли на утримання Нікітського ботанічного саду, виноградного закладу в Магарачі, на заснування в Сімферополі бібліотеки, на пристрій морського сполучення між Одесою та Кримом, на спорудження дороги з Сімферополя на Південний берег Криму. domobaza.info. Процитовано 16.08.2015. (рос.)
  5. Враховуючи, що вони були звільнені від сплати державних податей та відповідно на плечі інших мешканців Криму лягали значні видатки на його облаштування, 1829 р. іменним указом Миколи І для них встановлювався спеціальний збір "на устройство Таврического полуострова". Імператор наказував цей додатковий збір "расположить так, чтобы по мере населения Татарами полуострова Крымскаго состалял оный в 1829 и 1830 годах в сложности не более 1 руб. 50 копеек с души". Збір із татар встановлювався на 10 років, а його ставки не могли збільшуватися без Височайшого на те дозволу. Проте останній був наданий уже у січні 1832 p., коли для них, котрі мешкали у селах, іменним указом податкова ставка збільшилася до 3 руб. із душі, а щодо татар міщан наказувалося "для приведения постепенно в надлежащую соразмерность поступающаго с них сбора вместо ныне платимого подушнаго по два рубли тридцать копеек и особаго сбора по одному рублю пятидесяти копеек, взимать всего по пяти рублей с души, предоставляя им при платеже сей подати право мелочнаго торга на одинаковых основаниях с мещанами великороссийских губерний". vuzlib.com. Архів оригіналу за 05.03.2016. Процитовано 16.08.2015. (рос.)
  6. Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе От № 2575-3398, 452 стор., Directmedia, 15 бер. 2013 р. - 1666 стор. "расположить так, чтобы по мере населения Татарами полуострова Крымскаго состалял оный в 1829 и 1830 годах в сложности не более 1 руб. 50 копеек с души". books.google.com.ua. Процитовано 16.08.2015. (рос.)
  7. З 1837 року - член Академії мистецтв. Почесний член Академій: Св. Луки в Римі і Флорентійської. artru.info. Архів оригіналу за 26.11.2015. Процитовано 16.08.2015. (рос.)
  8. З 16 жовтня 1834 року за розпорядженням Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора призначений архітектором Південного берега Криму з покладанням на нього проведення всіх казенних будівель цього краю, а також нагляду за проведенням приватного будівництва. www.livadia-palace.crimea.com. Архів оригіналу за 16.10.2014. Процитовано 16.08.2015. (рос.)
  9. За будівництво Імператорської резиденції в жовтні 1911 архітектору Н. П. Краснову було присвоєно чин Архітектора Височайшого Двору, а в 1913 Петербурзька Академія надала йому звання академіка. www.livadia-palace.crimea.com. Архів оригіналу за 16.10.2014. Процитовано 16.08.2015. (рос.)

ДжерелаРедагувати

  • П. Н. Петров, «Материалы для истории Имп. Академии Художеств», т. I (СПб., 1864 р.), стр. 382, 383, 490, 507, 518, 522, 528, 530, 543, 548 й інші. 552; т. II (СПб., 1865 р.), 10, 69, 202, 203, 246, 355.;
  • Н. Н. Калинин, М. А. Земляниченко, А.Кадиевич, «Архитектор Высочайшего Двора (книга о Н. П. Краснове)» — Сімферополь: «Бизнес-информ», 2004.;
  • «Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе От № 2575-3398», 452 стор., «Directmedia», 15 бер. 2013 р. — 1666 стор;
  • В. Тимофієнко, «Зодчі України кінця 18 — початку 20 століть», К., 1999 р.

ПосиланняРедагувати